* * *
Я колись давно зустріла поета,
Професійного, як революціонери,
Він сидів на сходах, жмакав папери,
Чиркав вже на полях газети
І мені здалося дотепним жартом
Просто так, випадково йдучи повз нього,
Всі його страждання заримувати,
Бо я справді дуже легко римую.
Він на мене дивився знизу угору,
Наче це по сходах зійшла богиня,
Рими брав губами, наче суниці,
Очі мружив, так йому смакувало,
Запитав нарешті, як мене звати,
Я сказала і далі собі побігла —
Як ото поримуєш, у тілі легко,
А поети мені не пасують зовсім.
І минуло по тому аж тридцять років,
Випадкові люди словами терли,
А коли майнуло дещо про вірші,
Що таке в них є якесь нетутешнє,
І ніхто не знає, звідки беруться,
Хтось згадав, що якось одному другу
Ще на другому курсі літінституту
Просто вдень явилась муза Марія,
На сходовій клітці задовольнила,
Він потому чекав її, мріяв, кликав,
Та йому ніколи ніхто не вірив.
Я на мить від подиву оніміла,
А коли зібралася розповісти,
Він сказав, що друг вже помер,
Ще влітку
24 травня 2014 року
* * *
Коли приходить перепочинок,
бійці розміщуються у школах,
заходять в класи, зсувають парти,
вкладають спальники біля дошки,
на стіл до вчителя — кулемети,
радіють «Фізиці» восьмого класу,
неначе зустріли давнього друга,
а потім морщать суворо лоба,
бо якось надто важка задача,
і де ж відмінниця, що підкаже —
неподалік сидить у підвалі
без світла, їжі та телефону,
чи гарячково збирає гроші
на пластикову протезну руку
тому, хто в класі дражнив та бився,
а зараз також побився в битві,
а може, просто сидить на кухні
і раз у раз набирає номер
того абонента, що вже небесний,
але про це не повідомляють,
бо арифметику наша влада
вивчала досі лише на двійку…
Так, хто черговий? а хто відсутній?
чи є поважна тому причина,
що поруч стало порожнє місце?!
це в них такі університети,
така це школа життя та смерті,
таке розуміння крихкості щастя,
що у підручнику і не знайдеш,
а той, хто повернеться, не відмінник,
а просто відмінним від всіх лишиться,
бо так багато в житті побачив,
що не продряпати і на парті…
13 серпня 2014 року
* * *
Валерію Лавренову, «Лавру»,
бійцю добровольчого батальйону «Донбас»
Цієї ночі сиджу на підвіконні,
Очі ріжуть вогники криваво-червоні,
Це на тобі кров розстріляних батальйонів —
Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська.
Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях,
Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,
І між ними спокійно, а далі куди — невідомо,
Бо червоні озера під Червоносільським і чорне сонце.
Голови соняхів нині схилилися долі
Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі
Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,
Повертали тільки за ним, корилися долі.
Ти правий, вороги, з’ясувалося, всюди,
Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,
Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,
Тримають радари на горизонті.
Я виводжу тебе із цього згубного місця
По доріжці світлій в річці від місяця,
По словах ясновидиці,
Пунктиру на карті,
Зіроньці з неба
Ти не зможеш більше тут загубитися —
Не треба
30 серпня 2014 року
* * *
Ніс автомат без ременя,
притиснувши до грудей,
неначе первістка.
Вдихав його запах
розпеченого металу і тижневого бою.
Йшов без дороги,
аби не в полон і не в небо.
Їв насіння із сухих соняхів, набивав рота,
не міг проковтнути,
бо пив тільки раз і з калюжі.
І так три доби
йти, ховаючись,
ночувати на териконах,
пробиратися
між рядками вірша,
шукаючи рими,
а їх немає…
А зброю виніс,
віддав новачку,
тому, у кого ще світлий погляд,
бо він не бачив,
як спопеліла пожежна машина,
на якій побратими з розвідроти «Донбасу»
виїжджали з Іловайську
по зеленому — червоному — чорному коридору.
Подробиці потім,
коли вийде останній,
а він ще йде…
Вже вручено всі ордени,
а він ще йде.
Відіспалися по домівках ті, хто вийшов,
а він ще йде.
Відрізано в поранених, що надто довго чекали,
і руки, і ноги,
а він ще йде.
Оголошено перемир’я, знехтувано перемир’ям,
а він ще йде.
На алеях героїв ховають загиблих,
а він ще йде.
У комбата нові грандіозні плани,
і вони не враховують того, хто ще йде,
а він ще йде.
І я знову чекаю до ранку.
7 вересня 2014 року
