* * *
Ти вмивався й не чув, як виходили речі з назв:
за ранковим дощем, крізь прозоре м’ясо повітря.
І тепер стоять, живі такі і нові,
залишивши позаду осиротілих нас.
Позосталися явища, та їм нема опертя,
відтепер починається зовсім інакший відлік.
Що вдаряло у груди і міцно било навідліг —
притуляє до серця і повертає до тями.
Та згубИ імено — і не потрапиш уже
до веселих пивничок і до поважних будинків:
гість незваний, порожня сутність, молочна пінка,
перелітний птах, що небесну луку крильми стриже —
не назвати тебе, бо назви пішли в пісок.
Ми не дбали про них, тому і завчасу втратили.
Так монета падала в черево автомата
із іржавим скрипом і потойбічним цокотом,
так об’єкти скидали шкурки старих імен.
Ти вмивався й не чув. Тепер німота довкруж,
але зветься вона інакше. І пам’яті білий вуж
заглядає в очі, та віри тобі не йме.
* * *
Дівчино з вороном, дівчино, що із ворогом,
швидко в’януть пухкі восьминоги жоржин,
день ощетинився нами, такими чужими,
гострими нами, нами — малими потворами.
Ягода зору на вістрі голки тремтить:
нащо ти з ворогом ворона, з вороном ворога.
Сонце стоїть у дверях в обідню пору,
саме заснути би, але серця неситі
плачуть, як немовлята, яким не дали імен.
Ворони люблять найбільше зелені очі,
скаже тобі тут чи не кожен книгочий,
вправно гортаючи лиця та документи.
Як виноградно-хижо зизує ворон,
жінка, настала з дівчини, носить від ворога ворога,
хрускіт сходинок, радісні хрипи скореної.
Нашу залізну браму гризуть знадвору.
Дихай на змерзлий пуп’янок,
нам усе ще
нескоро.
* * *
Вирушаючи з півночі, зло обростає побутом.
По дорозі ночує на хуторі — вікно затягує мох,
тяжко виють собаки, на смерть або на хворобу.
Просуваючись, вигризаючи кубла у стиглих мовах,
залишаючи шерсть по линянні, збирає шмаття, череп’я,
покоління вперед, щоби поспіхом не ловити,
розсуває дорогою теплий людський очерет,
переходить річку убрід і зникає з виду.
Стільки срібла налито у вени, що ми нестерпно важкі,
ні побігти, ані бриніти на квітневому вітрі.
А якщо хтось повинен бігти — то чорний кінь
хай біжить за всіх нас і хай зникає із виду.
Половина поля вже ніч, із її крила
в’язко ллється патока, весь краєвид просочує.
Хто це вийшов до річки і п’є, підібгавши лапи?
Чий у нього у клунку ворушиться голосочок?
* * *
Вона поверталася по вечірню птаху. Неможливо було пояснити,
що її, голосисту, не забереш із собою.
Поки не виростеш — не збагнеш: корабель обжитого світу
блискавично іде на дно, здобувши першу пробоїну.
Вона поверталася ще й тоді, коли вже зникло і дерево,
в надії, що вільна пташка собі відшукала інше,
але — тільки дерево, ніяк не інших людей,
щоби їм співати щовечора і робити їх щасливішими.
Їй казали: на заході сонця птаха думає, що вмирає,
то й співає так — неначе видзвонює серце саме.
І вона виростала й молилися, аби щовечірня діра
від погаслого сонця у небі виявилася не смертю.
А коли уже й рідні взялися виходити за поріг —
поодинці у вічне поле, де прозоро і несть печалі —
поверталася і стояла у колишнім їхнім дворі
по півдня до заходу сонця. Але птаха мовчала.
На розвалинах літньої кухні розвішував китиці хміль,
і вона брела до ріки, жбурляла у воду камінчики.
Жабенята стрибали в лататті. Їй добре було самій —
неможливо зграєю, коли всі по-різному мічені.
На тім березі люди палили бадилля. Колючо кільчився дим.
Вечір — знову без птахи — сИнів, як тромб у вені.
Дай же, Господи, дударя загубленим дітям своїм.
Хай веде за собою. Хай не обіцяє повернення.
* * *
Всі, кого ми любили, були втікачами. Що ж,
викинь ключа і виходь у безсонний дощ.
І ніхто не спитає, чого воно тобі коштувало.
Будуть питати інше, скажімо: нащо ти тут.
Видобудь із горіха тверде ядерце-мету.
Б’ється у горлі каре пташа застуди.
Також питатимуть, хто ти, і скажеш — уже ніхто,
щойно скинув ім’я, ніби шкіру натомлену;
я насінина, що упала в кротовину.
З кожним це сталося, щоби змінити ритм
древнього барабанчика, що прагне поговорити,
стукаючи у грудях. Темним дереворитом
риси твої проти світла. Усі, кого
ми спромоглися любити, ішли, маленькі та гострі,
через пустелю чи море. І спин торкався вогонь.
Опіки згодом будили в нас темну хіть,
збите дихання. Так, ми трохи лихі,
та головна причина — знання про власний похід.
Ми любили знедолених. Нині — на черзі. Тут
зовсім трохи постоїмо. Втечі далеко течуть.
Не пам’ятайте нас.
Дякуємо за труд.
ПОЛОНЕНИЙ
Був не звідси. Його навчали копати криницю.
Ще не вмів співати тутешньої. Говорив із акцентом,
але вишнею у цвітінні променіло його лице:
у кімнаті до ранку світло, коли часом, бува, насниться.
У його краю колодязі напували рідкісна злива або ріка,
скеля місто тримала шорсткою яструбиною лапою.
Вивішений до свята зелений прапор
щорічно двічі уславлював достигання на камені.
А тут, на рівнині, поміж цих суглинків, серце
заходилося, навісне, і не пам’яттю про полонення,
просто собі. Копали криницю. Надвечір пекли долоні.
Вночі невидимий Бог запитував: «Як ти тут, Герцеґ?»
У травні Саву вдарила блискавка, і сторопілий знахар
звелів закопати його у землю, щоби витягти громовицю.
І вони віднесли у поле його на руках,
і зарили по шию, що ж стосується голови —
він лишився край Сави на двоє наступних днів,
боронити від звірів і голову йому притримувати.
І дві ночі котився над розхристаним долом грім,
і поцілила блискавка у дзвіницю, але у нього — ні.
І якщо пригадувати його — то у цьому мокрому полі,
чи у місті, розкритому, як гранатовий плід на камені,
чи розгубленого на покутті під рушниками —
ще не вміє перехреститися, молитва — грудкою солі.
Потім Сава оклигав. І вони копали удвох. Переважно мовчали.
КриницІ у них були найчистіші. І люди кликали.
Потім він співати навчився. Уживав це як ліки.
Заслухалися удовиці біля прочинених вікон.
А що земля і йому до шиї крадеться — він списував це на вік.
А що мова посеред пісні змінюється — просто безкрая печаль.
* * *
Не вірю ані одному, хто вголос тепер говорить
без малого зеленого зерня під язиком.
У ньому чаїться пекучий, соковитий паросток горя,
хтось його розкусив і захлинувся оскомою.
Це жива насінина холодної м’яти мертвих,
що зросла і прийшла нам двері зрання підперти.
Каже він: у мене очі закипіли в зіницях просто,
куди тепер ці два казани із чорним спаленим дном,
коли за спиною в кожного бачу тінь його розстрілу,
коли за столом із живими — випатрані й розчленовані?
Де їх збирати, у чий загортати прапор?
Куди подіти капкан, відгризши останню лапу?
Плечі здригаються. Правду, просить, мені скажи.
І Оріон лежить межи яблунями, наче у бліндажі.
У мене є туфлі, неношені, танцювальні.
Голос без опіку викуй мені, ковалю.
* * *
Марку, на вітрі дрижить китайський ліхтарик.
Люди, які тебе знали, дивляться крізь і повз,
не впізнають, бо зі мною. В животі у гітари
ембріони музики у неприродних позах.
Чоловіки стискають стегна, ці стулки вологих раковин.
Noli me tangere. Бути живим непросто.
Мужем ти став мені першого сніжного ранку,
першого ранку відлиги — за рогом розстріл,
кров і куля цілуються під цегляною стіною.
Свято, не свято, завчай імена чужинців.
Змовчані запитання під шкірою, як нагноєння,
я принесла з собою випивку, ніж, зажим,
трохи бинтів, ниток. Шви не вдаються рівними.
Марку, цей свіжий — немов на грудях змія,
стисну її зубами. На ранковому ринку
продавчині перетинають зелені шиї трояндам —
нічого було в’янути! — у тазики із водою
котяться голови, наче з-під гільйотини.
Марку, всі ті, хто тебе пам’ятає до,
бачать лише жерстяну мішеньку в тирі.
Як ти зумів піти? Зима — то в’язниця тісна,
східний вітер зриває з петель обличчя —
темно за ними. Лишайся, вітре, із нами.
Ось паперовий ліхтарик тремтить і кличе.
Потім розкажеш: вони так довго жили,
що проросли на камені, крізь війну і непам’ять.
* * *
Долоні кравчинь, що тебе обіймали за талію,
крихкими зимовими квітами поросли.
Було б їм спинятися й не торкатися далі,
було б їм не зазирати тобі в обличчя.
Завчасні сніги збивають на землю демонів,
невидимих у повітрі, наче вугільний пил.
І легшає дихання. Тріпоче в заметі день
і тонко пряде — поранена перепілка,
бо ще мисливський сезон попід межі осені,
та ягоди крові забили воло — і край.
Твій одяг чужинський. Ми такого не носимо,
і ти його знімеш, але ще не пора.
Попереду ще ненаситна горлянка вулиці,
липка павутина щоденних людських вітань.
Усім цікаво — аякже! — живий прибулець!
І світ іще, отже, живий поза нами, там.
То як вони звалися, як вони доторкалися —
усі, хто тебе і кого ти, весь той барвистий гурт?
Упавши навколішки, ніби і справді кається,
маленька кравчиня шукає ґудзик в снігу.
* * *
У сонному присілку з молоді — тільки Христос,
довічний тридцятирічний із ружами та ягнятком.
І тихо, і вітер висохлі душі зносить
у річку. Пливуть і на порогах дзвенять.
Минає усе, минає, але ніяк не мине.
Поштарка повільна, як слимак виноградний.
І хрест поміж ребрами неба — старий багнет,
сухі криниці — артилерійські кратери.
Війна перейшлася коліями хребтів,
і очі карі хвалила, і чорні брови.
І як би ти змовчати вашу любов не хотів,
тебе виказує це гарячкове мовлення.
Молися, молися, іще Ісус молодий,
до сонця мружиться, знову тебе впізнає.
У жовтні в криницях було на кільце води
і рясно визрів гіркий виноград взаємності.
Та вже тутешній гербарій здуває геть,
і справа не у війні, і не у воді,
і навіть не у провині. Биті шашелем кетяги
вівтарного винограду. Мовчання таке туге,
що правду розповіси хіба на іншій планеті.
Ви так з війною любилися. Ви були молоді.
І жодна молитва на душу висхлу
не діє.
* * *
Спрагло й довго шукаєш: під снігами мартирологів,
поміж спогадів очевидців, у газетних підшивках.
Хтось читає з кафедри лекцію про те, як вони вмирали.
Нерозмінна монета досвіду видзвонює на столі.
Щоразу думаєш: ось, це напевне він,
цей безіменний в’язень, колишній солдат, згаданий по дотичній.
Але потім — потім просто виводиш його за руку
з темної балки, з обгорілої теки.
Вогонь оперізує серце. Стоїте навпроти,
руки в руки посеред міста,
поки хтось не прийде сказати:
Отямся, ходімо додому.
Завжди зривається вивчення слів за абеткою:
слово «досвід»
приходить з дієсловами «довготерпіти» і «дочекатися», а тоді
як прибіжать поза чергою «милосердя» і «мир».
«Марнота» стоїть у дверях, соромиться увійти.
Буде ранній Великдень, абрикоси цвістимуть.
У травні, на Шавуот, світ захлинеться буянням.
Рамазан, як торік, перейде з травня на червень.
Смерть із вирваним жалом дзижчить між рамами, б’ється,
тепла зима, довга її агонія.
Прибий вже нарешті! — гукаєш на автоматі невідомо кому
і здригаєшся від лункого удару в шибу.
Стоїть посеред кімнати, втомлено усміхається,
скручує трубкою дуже стару газету.
*
По великій пожежі мова регенерує,
навчилася в ящірок: бронзової й зеленої.
Прикметниковий хвіст відростає, відмінний за кольором.
Зблискує міцна луска бойових дієслів.
Наповнюючись іменниками, важчає голова.
Руїна — малий вулкан — розігріта зсередини.
Мова сидить у розламині, міцно вчепившись,
сіпаючи підгорлям, ніби воно — вітрило.
Все тому, що у ньому лоскочуться
слова, які ми останніми забуваємо.
