К.: Фенікс, 2019
Ті, хто перейшов у поезії з російської на українську, а не просто вільно вештається між двома мовами, мали певні спільні відчуття. І відмінні. Вони тепер наче в якомусь побратимстві та сестринстві, і важливо зрозуміти їхні шляхи. Ось як Анна Грувер розповідає про це в інтерв’ю Володимиру Коркунову: «Несколько раз надолго бросала писать (…), и тоже было очень страшно. Чувствовала онемение, языковую несвободу. Будто слова приковали меня к смыслам и формам, и вырваться невозможно. В 2014 году, после затянувшегося молчания, стихотворные строчки сами собой стали проговариваться на украинском языке. Это был странный неконтролируемый процесс, билингвальное от рождения сознание тяжело объяснять изнутри. Украинский язык меня освободил, я поняла, что прежде такая внутренняя свобода, честность и откровенность были невозможны. С тех пор четвертый год я принципиально и осознанно пишу стихотворения исключительно на украинском языке».
Це наймолодше покоління поетів, Анна народилася 1996‑го. Серед назв віршів першого розділу «Сірий. Знаходження» — рідні донецькі адреси, які натепер — недосяжні. І московські, де Анна навчалася в Літинституті, який кинула («герцен стоїть по коліно в крові»). І нові адреси, як-от Маріацька площа. Символіка дорослішання та становлення — може стати противагою символіці втрат, хоча «так холодно / бути молодими так холодно бути».
Зовнішній «географізм» впольовує почуття і видіння, відбувається «порушення законів геодезії та гравітації». Глибоке зацікавлення Анни фотографією теж відбилося на її творчій манері. До того ж, на її думку, зіткнення, схрещування, перетинання жанрів — ледь не єдиний вихід сьогодні.
В другій частині збірки, з хештегом #одназнас, Анна Грувер наче продовжує тему #янебоюсясказати, тільки більш буденно справджується «закон збереження енергії насильства», а Донецьк відлунює в рядках: «не жіноча ця справа шахтарська справа / так ще бабця казала штовхаючи вагонетку / прабабуся казала штовхаючи вагонетку до раю / ніби Єва штовхала вперед вагонетку жіночого болю».
Останній розділ «Білий. Присутність» — тонке прядиво спогадів навіть про те, чого досі не сталося, але дійсність продовжиться силою роду або знанням, що «ніколи не пізно збирати себе по частинках». Отже, збираємо.
