* * *
Для В. К.
1.
десь між твоїми ребрами є таке місце
де серце на просвіт немов вересневе яблуко
є собі є недосвідчене і солодке
у ньому живуть
трелі травневі
вибухи і багато сміху на просвіт
так голосно боже так голосно
боже так голосно так божевільно
ти сміявся казав на рівній дорозі
на рівній дорозі добрі люди не падають
а летять
липа стара прилипла до місяця
місяць до неба
небо до язика
а серце на просвіт немов вересневе яблуко
і дивилися на твоє серце задивлялись на нього здаля
таке було добре таке було золоте
таке було — таке велике було
ціле було — було немов на долоні
було — саме з усіма сміється саме до всіх промовляє
хтось чує хтось бачить
а хтось хто вино п’є
дякує дякує об серце на просвіт
наскрізне і трепетке яблуко вересневе
молитви мої нині між ребрами — запечена кров
нененестрах
ненеприсутність
заговорив ніби з дитиною
дивися сказав
це зірка а це комашка
тільки її не видно
2.
біль розриває груди такий
що бачу фотони окрушини душ
кожен прожилок світла
кожен прожилок світла як русло ріки
ти ідеш понад берегом водночас наближаєшся і зникаєш
скрипка яку ти чув з-за стіни в дитинстві
і яку жалів не менше аніж собаку
що гавкала уночі знетямлена снами
дали у залишку оту твою надзвичайно просту
здатність бачити бачити і жаліти
жаліти і не жалітися
діяльна співчутливість дар Божий
чим більший тим менший
майже невидимий
дар любов
всі знали вина вистачало завжди
як у євангелії
де вина вистачає завжди
добра новина
погана новина
що на цвинтарі
знову буде стовпотворіння
наближаєшся і зникаєш безнастанно знов за стіною
чуєш ту скрипку з одного боку з іншого нас
сиву мамину волосину бачиш
яка падає на пришерхлу тяжку пелюстку
сльозу бачиш а вона піднімається і летить
водночас наближається і зникає
3.
вчилися прозрівати
вчилися і нічого
так нічого усе ще не вміємо
тільки ти трохи навчився
можливо дуже
весела душе
душечко пташко
чом тобі важко
вдарив тебе у скроню
вересня зимний вереск
задихав тобі і з тебе висисав дух
він потік занаспівував і застиг
ніби віск на порозі
коли мама стоїть із єдиною свічкою
світить на дві кімнати
і на стелю
і на підлогу
а воно струменить
і болить і боїться
що ти відвернешся не побачиш
того язичка полум’я котре шепче
шепче і шепче
молитву і тишу
звідси туди
4.
ти був грався квасолинами і горохом
запихав їх у сірникову коробку
сунув уздовж лінії на цераті
і казав бі-бі-бі-біб
а потім ніколи про це не згадував
нині якраз згадав
оту ледь вологу поверхню столу
і розсипані яблука присмак осені
сонечко на цямринці яке ніяк
не хотіло летіти
нікуди
безвухого біма і курчат у кущах
дядько в шкірянці трохи чомусь страшний
кликав тебе дивитися
але ти не йшов і не біг
сонечко крізь зелене скельце
здавалося чорним і зливалося із цямринкою
горох торохтів у сірниковій коробці
і хотів би смітися плакати
від дитинства
від всього
від усього найкращого
аж до зараз
і до цієї межі
* * *
Для Б. К.
у горах Бог має для тебе усе крім хліба
навіть мед і навіть вино
навіть небо в яке ти заходиш щоразу
коли прокидаєшся і засинаєш
навіть море
море море таке
дивне і тихе з овечками на дні каменями людьми
і з хатинами і всім що в хатинах
з кратерами вулканів обвуглених у зіницях очей
леза вогнисті покладені упоперек обріїв
найліпшими з воїв найліпшими але мертвими
а тоді декотрими і все ще живими
ніби кажуть день буде він почнеться завтра чи може за мить
день буде будуть голі нічим не прикриті звивини простору
що зненацька щезає
ти просто мені повір
є звірі безлапі є блискавки із сумними очима
є жінки у сукнях запаволочених і ножі крижані
дерева на стин неначе старі сувої
не прочитані тому вони не горять
на дні моря
у своїй наготі — ніби камені
вони піднімаються схилами
вище і вище
зупиняються над проваллями і зникають
або не так
хто не жив не засне не вмре не воскресне
і ні пташка небесна ні дзеркало
а тому ти просто прокинься поглянь
у горах Бог має для тебе усе крім хліба
навіть мед і навіть вино
* * *
гори дивляться
ти вимикаєш світло
тут і тепер
позавчора
стоять біля ліжка
обнюхують тишу
невидимі високості
говорять з тобою
як зірка і лева тінь
ти гладиш хребти
невидиме чорне синє
загоєне в них твоє
і не в них твоє
одне з перетворень ночі
грифонів сон
розділений двічі
зелене око сузір’я
засніжених піків
крило золоте
* * *
зіниця горіха перетворюється на камінь
зіниця каменя на вогонь
іскру креше і плаче невидимим
йде людина і плаче невидимим
йде під гору
у поводах тримає
Небо і Землю
Добро і Зло
світло пронизливе
лагідне як ніколи
пригадує місто
кипариси і павичів
зіниця мозку що дивиться не боїться
легені мозку що дихають
руки мозку що промовляють
не вчасно а пошепки
атропоморфін
* * *
навчи запитувати не знаючи
щоб голос прохромлюючи товщі небес
нарешті волав і світотворив
вислизатиму з нього
танцюючи як останній промінь
останній осінній промінь в аорті гори
вислизатиму з нього
бо «таліфа, таліфа, кумі»
і люди скажуть йому змінися
і він зміниться
і зміниться знову
і знову зміниться
ніби дівчина ящірка
блискавка і вода
гола біла нага
видряпуючись зриваючись
в серце жаско
запитую і волаю
* * *
антропоморфна я вигідно відрізняюся від неантропоморфної
кажу до неї ходи а вона кимвалами мідними із саднами і синцями
оглушливо по бруківці одночасно їде тече і біжить і йде
але часом шепоче і забуває
вона піднімається в гори так високо і наївно як йдуть до ліжка
не спати і навіть не дихати а зустрічати богів і сонце
і дощ золотий у темряві усередині себе звичне життя
життя доки я шукаю ключі розпаковую розпорпую лабіринти
вона піднімається в піднебесся в неї грифони херувими вогонь
а я ніхто я лише немезіда шарудка як лебідь і тиха
і коли я говорю до неї кличу її вона дивується дивиться і радіє
бо ніхто тільки я і крім мене зовсім ніхто не зове її на ім’я не вколисує не валує
майже звикнувши до тепла ця вона херувим і мати п’яти утеклих
витинає себе у стіні я кажу їй сама серафими риба і зграя
і тоді промовляю до неї ходи кажу їй писатиму цього вірша
доки ти будеш бігти і йти і не вмреш віддасися і не заплачеш
* * *
у цьому світі все було так що гора зустрічалася із горою майже як люди
посипали голови попелом або досвітньою загравою чи снігом
і по колу по колу бігали сонце рисі вовки ведмеді літали дракони
і як гори вони любилися парувалися видихаючи світло та пасомка мов
і коли я нарешті до них підходила коли я нарешті проскакувала між ними
ті пасомка немов павутиння налипали вбивали пропалювали
я сміялась
добре тямлячи що все що я можу це померти рятуючи найостанніший світ
або не вмерти і не воскреснути не перенародитися не згоріти
а постати горою в лоні гори виплекати і більше ніколи не плакати
хай суще усе заговорить нехай заспіває і засурмить
переллється з зіниці в кров
* * *
так бентежно уявляти собі себе
і могти і не могти уявити
бо уява це коло замкнуте і водночас наскрізне
відкрите у перетворення як любов і любов
та найбільша і та найменша
а колись же гори бігли потоками
і моря піднімалися аж до неба
до першого і до другого
до сьомого до не сьомого і до того
під яким вже небесна твердь
я тоді була там
угорі і внизу
море впіймало мене у воду і в сіль
та я зніщотіла
зніщотіла і виборсалася
і побігла
по колу по колу
по колу по колу
і відтоді
щоразу
біжу і біжу
* * *
я кругла тому що око моє
як земля біло-зелено-чорне
з червоними прожилками
з жилами мідними срібними і золотими
неможливо тяжке
ми разом училися говорити
око моє все бачить і все розуміє
тільки я для нього німа
та коли я молитву проказую
око моє стає як стовп соляний
і чує і плаче
і прохромлює
мене око моє
мене круглу
коли я проказую
дякую
неможливо тяжке
* * *
маленька гора приходить до мене на лоно
після війни єдина вціліла
пощастило забігла далеко в ліс
голову накрила руками
того дня було так
пастух прийшов до гори
спинився там коло самої скроні
коло вуха і коло горла
на початку струмка
а пастух це людина зі зброєю
а опришок це пастух без овець
добрий пастирю пастирю добрий
і було так що лишилася тільки зброя
тільки зброя серце земля добрий пастирю
добрий пастирю єдині на всіх
коли опритомнів
із грудей його дерево проросло
пташка вилетіла з дупла
боса простоволоса
і хтось її вбив
маленька гора превелике горе
* * *
холодна зовні з магмою в надрах і навпаки
розпечена зовні гаряча з вивороту студена
я старий натюрморт і я ж у ньому деревоточець
яблуко ніж волоські горіхи цитрина і сир
стільки тіні в мені і золота і дерева і олії
вино зі срібної чаші виливається на папір
кров на дотик свіжа і мерехтить
звідкись знаю що люди пішли до церкви
або вже не підуть високо в повітрі
інші яблука ніж волоські горіхи цитрина і сир
і крізь тло проступає світло
* * *
посеред цього місця
жінка сміялася ідучи
знизу вгору а тоді а тоді
голосно крикнула крикнула полетіла
з площі на площу із площини в площину
кожне її крило
перейшло з видимого в невидиме
як місяць воістину як терновий вогонь
у неї на маківці
квітка ціла червона
хмарка на серці
рівно о сьомій нуль шість
якби їй умілося
то вона би вернулась назад
якби їй моглося
вона б стрепенулася й заспівала
* * *
ці гори змінюють небо і сніг
і лід випаровується з роками
і десь спроквола трава стугонить
всіма голосами вітру
ці гори люблять я це знаю мабуть
з кожним кроком більше світу і світла
невидимого оку людини
короткі ультрафіолетові хвилі
воістину золоте руно
і воістину ультрафіолет
воістину подарунок Медеї
дивлюся і мружуся
і повіки мої димлять
і пальці вмістилище
живого та не дуже живого
бо що живе то світло і кров і плоть
а що не живе то каміння приречення
речення істинно кажу вам
гори в завію
стають наче манускриптів сувої
і горять і горять
* * *
дід бив не добив
баба била не добила
потяг туди сюди наче маятник
метроном і кігтиком по стіні
біла мишка хвостом махнула
фікса золота
сміється на кутні
впала і не розбилася
холод голод і крихти в книжках
є вони воістину є
генріх людовік і маргарита
семенко їде і їде
з книгою за щокою
замертвопетльований
зуб мудрості
бо болить
* * *
він просто не вимикає ніколи світло
барабанні палички пальців
на подушці на простирадлі
і такі барабанні перетинки
що весь час сповзають кудись униз
як лице вбите у ковдру
тихо-тихо як цвяшок сидить
де його посадили
домовина від слова дім
ліжко
і підвіконня
буде знов купувати мені
сукню сукню білизну
а на горлі замо’к
і на сукні замо’к
на білизні замо’к
на браслеті замо’к
каже що за’мок за’мок
білі стіни амок
десять днів ані слова
металевими обручами
натягнута шкіра
підрізані сухожилля
у слизовій
прорізаний отвір
для руху повітря
і другий для сексу
* * *
голова насилу про мене думає.
в очних яблуках зернята торохкотять.
асфальт спершу йде
тоді відвертається
каже: привіт
певно, в нього така інерція
між повітрям і тілом білі зазублини.
чорні складки між повітрям і мозком.
світло ними — туди-сюди,
просто в презервативі.
нічого з нічого.
тільки яблука чорно-білі дельфіни.
солодкі дельфіни і сірі яблука.
відпускаю кондоми у плавання.
кораблик подекуди пристає.
від ударів фотони зупиняються і вмирають.
* * *
дім де я побачила перші сни
розсмоктується як гематома
чорна на шиї зелена на язику
біла на оці не більмо а страх
не ненавиджу просто навчилася
не думати не пам’ятати
як не думаю не пам’ятаю
про м’ясо криваве під шкірою взагалі
не ненавиджу не заперечую
не забуду не забуду вмираю вмираю
це там вона мене була убивала
була убивала любила била
була убивала любила била
була убивала любила била
була убивала любила била
була убивала любила била
повторюю повторюю тут до клена
клену і кричу тут з липою схлипую
стою на даху дев’ятиповерхівки
і думаю боже не долечу
забери господи сльози хай бачу
хай бачу і боже хай вибачу
тому дому де я кричала де мої перші сни
смерть смерть смерть смерть мою
не мою нерозсмоктану не гематому
раз зараз
