
Від перекладача:
Роман Ерве Ле Телльє «Аномалія» (Herv Le Tellier, L’Anomalie) наприкінці минулого року отримав найпрестижнішу французьку літературну премію — Гонкурівську. Ще на початку перегонів роман став безперечним лідером рейтингів. Хоча ім’я Ле Телльє до того часу було мало знайоме широкому колу читачів, у літературі він уже понад тридцять років і є автором кількох десятків різножанрових книжок. «Аномалія» вражає поєднанням гостросюжетного, науково-фантастичного, філософського та сатиричного жанрів. Наприкінці 2021 року роман вийде в перекладі на українську мову у видавництві «Нора-Друк».
Іван Рябчій
АНОМАЛiЯ
(уривок з роману)
А я вам кажу — ви спите, і я також сплю.
Чжуан-цзи
Істинному песимісту відомо, що вже надто пізно для песимізму.
Віктор Мізель «Аномалія»
I.
Чорний, як небо
(березень-червень 2021 року)
Є одна неймовірна річ, яка була завжди вища за розум,
знання і навіть за геній — це нерозуміння.
Віктор Мізель «Аномалія»
БЛЕЙК
Найпростіша річ — це когось убити. До того треба вистежувати, пасти, міркувати, кумекати, а потрібної миті — кидатись сторчголов. Саме так — сторчголов! Треба докласти зусиль, аби Всесвіт звузився — до дула рушниці чи леза кинджала. Оце й усе. І не варто ставити запитання, не варто віддаватися своїй люті, слідувати якомусь протоколу або методі. Блейкові все це відомо — причому відомо так давно, що він і забув, відколи це знає. Та коли знаєш це, решта приходить сама собою.
Своє життя Блейк будує на смерті інших. І будь ласка, не треба моралі. Хочете поговорити про етику — Блейк відповість статистикою. Адже (і Блейк одразу хотів би перепросити за ці слова) коли міністр охорони здоров’я скорочує бюджет, відмовляє десь у томографі, десь у додатковому лікарі, десь у реанімаційному відділенні, то навряд чи міністр усвідомлює, що відбирає життя у людей. Авжеж, відмовка відома: відповідальний — не винний. З Блейком усе навпаки. Зрештою, виправдовуватися він не збирається — до біса дурні сентименти!
Вбивати — не покликання, а дар. Якщо хочете — стан душі. Блейкові одинадцять років, його ще не звати Блейком. Він сидить поруч із мамою у «Пежо», вони мчать по шосе неподалік від Бордо. Швидкість нібито не висока, та ось дорогу переходить пес, від удару їхнє авто відхиляється злегка, мама волає, тисне на гальма, мабуть, тисне занадто сильно, авто робить зигзаг, глухне двигун. О Господи, синку, лишайся в машині! О Господи, тільки не залишай машину! Та Блейк не слухається, йде за мамою. Він бачить сірого коллі, від удару гортань вилетіла із горла, з рани на шосе тихо струмує кров, але собака не мертвий, він ледь чутно стогне, рюмсає, мов немовля. Мама бігає, мов очманіла, вона панікує, очима шукає Блейка, щось без упину бурмоче, збирається викликати швидку. Мамо, це ж пес! Це просто собака! Коллі спускає дух на асфальті, його покручене тіло стискається у неприродній позі, підстрибує у судомах і слабшає — пес агонізує на очах у Блейка, а він із цікавістю спостерігає за тим, як життя залишає тварину. От і все. Хлопчик удає смуток (так, як він уявляє смуток), щоб не тривожити маму, та насправді він не відчуває нічого. Тим часом мама кам’яніє перед трупом пса. Блейк непокоїться, смикає її за рукав: мамо, ходімо! Нащо ти тут стовбичиш, адже він помер. Ходімо! Я ж запізнюся на матч!

Вбивати — це й мати певні уміння. Блейк усвідомлює, що має все необхідне, коли дядько Шарль бере його на полювання. Три постріли, три зайці — без сумніву, дар. Він швидко цілиться, точно цілить, адаптується до найгірших моделей зброї, до найбільш розладнаних рушниць. На сільських ярмарках йому від дівчат проходу немає. Гей! Будь ласка! Я хочу жирафу, слона, «Нінтендо»! Та ти крутий! Давай ще раз! І Блейк обдаровує всіх плюшевими іграшками та ігровими приставками, він перетворюється на ходячий кошмар ярмаркових тирів — і зрештою вирішує стріляти на самоті. Блейк дуже цінить досвід, отриманий від дядька Шарля: він вчиться перерізати горлянки сарнам і тельбушити зайців. І не вигадуйте: він не отримує задоволення від убивства — він просто добиває поранену тварину. Він же не мерзота якась! Блейкові до вподоби техніка, вправність, якою він оволодіває, вправляючись.
Блейкові двадцять років, і під своїм ну дуже французьким іменем — Ліповскі, або Фарсаті, або Мартен — він записаний до школи готельного бізнесу в мініатюрному містечку серед Альп. Ви нічого такого не подумайте, це не сліпий випадок, адже вибір у Блейка був широкий — він захоплювався електронікою, програмуванням, легко вивчав мови, скажімо, у випадку з англійською йому було достатньо тримісячного стажування в «Lang’s» у Лондоні, щоби говорити практично без акценту. Та найдужче Блейку подобається готувати, тож коли є вільний час, він складає рецепти — і тоді час тече неквапно, хай навіть на кухні завжди знайдеться термінова справа: упродовж секунд, тривалих, мов вічність, спостерігати за тим, як масло тане на пательні, нарубати білу цибулю, чаклувати над суфле… Блейк любить аромати, обожнює спеції, йому кортить єднати барви й смаки в одній тарілці. Дійсно, він міг би бути найкращим учнем у школі, але ж… дідько, Ліповскі! Або Фарсаті, або Мартен, як вас там! Не завадило б бути люб’язнішим із клієнтами! Це ж обслуговування, Ліповскі! Чуєте? Обслуговування!
Якось увечері в барі один тип напідпитку заявив, що хотів би убити негідника. Певно, він мав на це серйозні підстави — щось пов’язане з роботою або жінкою, — та Блейкові було начхати.
— Зробиш? За грубі гроші — зробиш, кажи?!
— Бозна-що, — зауважив Блейк. — Справді, чуваче: верзеш бозна-що!
— Я заплачу. Добре заплачу.
У сумі, яку він пропонує, аж три нулі. Блейк аж лягає від сміху.
— Та ти жартуєш?!
Блейк повільно п’є, насолоджується моментом. А бідолаха всім тілом лежить на стійці бару. Блейк його смикає.
— Слухай сюди! Я знаю того, хто це може зробити. За вдвічі більшу ціну. Я з ним ніколи не бачився особисто. Завтра я тобі повідомлю, як з ним зв’язатися. Але після цього ніколи не хочу нічого про це навіть чути. Ти зрозумів?
Тієї ночі Блейк вигадав Блейка. У першу чергу з поваги до Вільяма Блейка, якого читав після фільму «Червоний дракон» з Ентоні Гопкінсом; а ще через свою улюблену поезію: «І я стрибнув у цей бентежний світ — / Безсилий, голий, галасливий / Достоту демон, що ховається в імлі…» А ще це ім’я насичене значеннями: black і lake — «чорний» і «озеро».
І вже наступного дня на північноамериканському сервері з’являється електронна адреса такого собі blake.mick.22, створена в одному женевському інтернет-клубі. Блейк за готівку купує у незнайомого типа ноутбук, який уже був у користуванні, озброюється старенькою «Нокією» і карткою без угоди, фотоапаратом і потужним об’єктивом. Після чого помічник кухаря дає новоспеченому клієнту контакт «Блейка» («Не можу гарантувати, що це ще дійсна адреса») — і чекає. Через три дні тип із бару надсилає Блейкові плутане послання — вочевидь, він остерігається. Ставить забагато запитань. Шукає тріщини в панцирі. Між листами часом минає більше доби. Блейк розпитує про ціль, пояснює логістику, пише про «доставку» — зрештою, ці обережні деталі заспокоюють «клієнта». Вони домовляються, Блейк просить п’ятдесят відсотків авансу — а це вже чотири нулі. А коли тип зауважує, що волів би, щоб смерть здавалась природною, Блейк подвоює суму і вимагає місяць часу. Нарешті переконавшись, що має справу з професіоналом, «клієнт» погоджується на всі умови.
Це його перший раз — тож Блейк не квапиться. Він уже став кмітливим, обережним і неймовірно вигадливим. Не дивно — він бачив стільки стрічок! Складно уявити, як наймані вбивці зобов’язані голлівудським сценаристам. Від самого початку своєї «кар’єри» гроші від замовника та інформацію по угоді Блейк отримуватиме у пакеті, залишеному у вказаному ним місці: в автобусі, забігайлівці, на будівництві, в урні чи парку. Він уникатиме надто ізольованих місць, де видно тільки його, та надто людних місцин, де важко когось відшукати очима. Він завжди буде на місці за багато годин до умовленого часу — оглядатиме все довкола. Обов’язково носитиме рукавички, каптур, кашкет, окуляри, фарбуватиме собі волосся, привчить себе до перук, втягуватиме щоки — і надуватиме їх, а ще збере десятки автомобільних номерів із різних країн. З часом Блейк навчиться кидати ніж — методом half-spin або full-spin залежно від відстані, — збирати бомби, діставати смертельну отруту з медузи; він за кілька секунд збиратиме і розбиратиме дев’ятиміліметровий браунінг та револьвер «Glock 43»; платити собі він примусить біткоїнами — і за біткоїни купуватиме зброю, адже відстежити криптовалюту не можна. Сайт свій він створить у «тіньовій мережі», і завиграшки вправлятиметься з даркнетом. Адже у мережі є посібники з абсолютно усього! Варто лише пошукати.
Отже, ціль. Чоловік, під п’ятдесят. Блейк отримує фото, ім’я — і все ж вирішує назвати його Кеном. Атож, як дружка Барбі. Вибір нібито вдалий: реального життя у Кена немає.
Кен мешкає сам — і це вже добрий початок (думає Блейк), адже одружений чоловік з трьома дітлахами є вкрай незручним варіантом: на слушну нагоду слід довго чекати. В такому віці невеликий вибір природної смерті: автокатастрофа, витік газу, серцевий напад чи випадкове падіння. І все. Перерізати гальма — для цього Блейкові ще бракує знань, та й ціанід немає де взяти, щоб викликати зупинку серця; а щодо газу, то він не почувається певно. Що ж, хай буде падіння. За статистикою, за рік від цього гине десять тисяч осіб. Звісно, це переважно люди літнього віку — але це його не зупинить. На щастя, спортом Кен не цікавиться, тож битися не доведеться.
Кен мешкає у великій квартирі на першому поверсі у прибудові до великого будинку в містечку Аннемас на сході Франції. Три тижні Блейк спостерігає за ним і складає план. Коштом авансу купує старенький фургон «Рено», сяк-так його облаштовує, встановлює крісло, матрац, додатковий акумулятор для освітлення — і чигає на стоянці, що височіє над будинком. Звідти він може буквально пірнути в помешкання. Щодня Кен виходить о пів на дев’яту, переходить кордон із Швейцарією і повертається з роботи о дев’ятнадцятій. По вихідних до нього іноді приходить жінка — викладачка французької у Бонневілі, яка мешкає в кількох кроках від нього. Вівторок — день, який найлегше передбачити. Кен повертається раніше, відразу виходить і йде до спортзалу, повертається за дві години, близько двадцяти хвилин проводить у ванній кімнаті, потім вечеряє перед телевізором, куняє перед комп’ютером — і йде спати. Не дивно, що вибір падає на вечір вівторка. Блейк надсилає клієнтові послання згідно з умовленим кодом: «У понеділок о двадцятій?» Днем менше, двома годинами менше. Так замовник матиме алібі на двадцять другу годину вівторка.
За тиждень до призначеного дня Блейк замовляє Кенові піцу. Кур’єр дзвонить у двері, Кен відчиняє одразу, сперечається, дивується — і кур’єр, з’ївши облизня, повертається із товаром. Тепер Блейкові зрозуміло все.
Наступного вівторка він піднімається на ґанок з коробкою, кілька секунд оглядає безлюдну вулицю, взуває нековзкі калоші, перевіряє рукавички, вагається мить — і дзвонить у двері саме тоді, коли Кен виходить із душа. Кен у халаті відчиняє, зітхає, побачивши піцу й кур’єра. Та він і слова не встигає сказати, як порожня коробка падає і Блейк притуляє до його грудей два елетрошокери. Від удару струму Кен опускається на коліна. Блейк не відстає і продовжує тиснути на груди, поки Кен не припиняє смикатися. Згідно з інструкцією — вісім мільйонів вольт. Блейк спробував один шокер на собі — і мало не втратив свідомість. Він тягне Кена, який стогне і пускає слину, до ванни, на всякий випадок ще раз б’є його струмом, і одним різким рухом, зі страшною жорстокістю (він десятки разів повторював цей рух з кокосовими горіхами) обома руками хапає голову Кена, піднімає її за скроні і з усіх сил опускає: череп розлітається на шматки, від удару від ванни відбивається шматок фарби. Миттю все заливає липка кров, яскрава, мов лак для нігтів, вона тхне гарячим залізом, щелепа Кена відвалюється, він по-дурному вирячує очі і втуплюється у стелю. Блейк дивиться під халат — шокери не залишили жодних слідів. Тоді він кладе тіло якомога природніше, згідно з вірогідною траєкторією після трагічного ковзання у ванній.
І коли Блейк підводиться, щоби з тріумфом озирнути своє бездоганне творіння, його охоплює страшенне бажання посцяти. Таке Блейкові на думку не спадало. Адже у фільмах убивці не задовольняють цю потребу. Нужда тисне так сильно, що виникає думка набурити в раковину, хай навіть і доведеться ретельно все потім прибрати. Та якщо трапляться фараони хоч з дрібкою клепки — чи принаймні з уявленням про системне розслідування, — то обов’язково знайдуть ДНК. Обов’язково! Принаймні так вважає Блейк. Тож, незважаючи на скарги січового міхура, він, скривившись, слідує плану. Бере мило, міцно притискає його до п’ятки Кена, залишає мильний слід на долівці, потім жбурляє в напрямку ймовірного падіння: мило відскакує від стіни і опиняється під унітазом. Чудово! Слідчий зрадіє, коли знайде його — щира радість завадить холодному розуму. Блейк ставить температуру душу на максимум, відкриває воду, направляє струмінь на обличчя і торс жертви, старанно уникаючи контакту з окропом — і виходить із ванної.
Блейк хутко кидається до вікна, запинає штори, востаннє оглядає кімнату. Ніщо нібито не вказує, що тіло кілька метрів тягнули, а на підлозі тим часом поступово збільшується рожева калюжа. Комп’ютер увімкнутий, на екрані — картинки з англійськими газонами та квітучими клумбами. Еге ж, Кен знався на рослинах. Блейк виходить з будинку, знімає рукавички, спокійно прямує до залишеного у двохстах метрах мопеду. Він рушає, проїжджає близько кілометру, зупиняється, дзюрить. Нарешті! Дідько, на ньому й досі чорні калоші!
Через два дні стурбований колега повідомляє поліцію про зникнення Кена — і з’ясовується, що Семюел Тадлер загинув унаслідок нещасного випадку. Того ж дня Блейк отримує бабло.
Усе це було страшенно давно. Відтоді Блейк вів подвійне життя. У першій версії він невидимий, носить десятки імен і стільки ж прізвищ, має відповідні паспорти різних держав і навіть справжні біометричні документи — атож, це простіше, ніж ви гадаєте. У другій версії його звати Джо, він на відстані керує солідною паризькою компанією з доставки додому вегетаріанських страв, має філіали в Бордо і Ліоні, а нині — навіть в Берліні й Нью-Йорку. Флорі, його компаньйонці, — а за сумісництвом і дружині, — та їхнім двом діткам не подобається, що він весь час подорожує, іноді надто довго. Вони мають рацію.
* * *
21 березня 2021 року
Квог, штат Нью-Йорк
Блейк — у відрядженні. Він біжить під мрячкою вогким піском. Довге біляве волосся, бандана, чорні окуляри, жовто-блакитне тріко — середньостатистичний спортсмен. Десять днів тому він прибув до Нью-Йорка, маючи австралійський паспорт. Переліт через океан був таким важким, що він вже прощався з життям, щиро вірячи, що Небо зводило з ним порахунки за всі минулі криваві угоди. Навіть білява перука сповзала зрадницьки у цій нескінченній небесній дірі. І ось вже три дні як він пробігає три кілометри пляжем у селищі Квог під сірими небесами, минаючи хати за десять мільйонів доларів кожна. Авжеж, не менше! Дюни цивілізували, вулицю охрестили Дюн-Роуд — куди простіше? — насадили сосен і очерету, щоби уберегти кожну віллу від заздрощів сусідів і щоби кожному власникові здавалося, ніби океан у його повному розпорядженні. Блейк біжить неквапно, обережно і раптом — як і щодня у цей самий час — натрапляє на дивовижну пласку віллу, облицьовану великими дошками секвої, з величезними вікнами, терасою, яка широкими сходами збігає аж до моря. Блейк зупиняється. Видихає поволі, удвоє згинається ніби від болю в боку і (як і щодня) піднімає голову та махає рукою повнуватому чоловічкові під п’ятдесят, що смакує кавою під навісом, опершись на балюстраду. Поруч із ним — високий молодий брюнет. Він тримається трохи далі, прихилившись до дерев’яної стіни, вигляд має стурбований, видивляється щось на березі. Ледве помітно з-під куртки випирає невидима кобура. Правша. Удруге за цей тиждень Блейк, усміхаючись, підходить до них, піднімається піщаною стежкою поміж трав і дроку.
Точно виміряними рухами Блейк потягується, позіхає, виймає із наплічника рушник, витирає обличчя, потім виймає фляжку, робить великий ковток холодного чаю. І чекає, коли літній чоловік зверне на нього увагу.
— Дене, вітання. Як справи?
— Вітаю, Френку, — коротко кидає Ден (він же Блейк), відсапуючись і кривлячись, мов від судом.
— Невдалий час для пробіжки, — зауважує чоловік. З їхньої першої зустрічі тиждень тому він відпускає сиві вусики й борідку.
— Днина гидка, авжеж, — погоджується Блейк, зупиняючись у п’яти метрах від них.
— Я зранку дивився курс акцій «Оракл» і думав про вас.
— Краще не згадуйте. Знаєте, Френку, що я думаю про кілька наступних днів?
— Ану, поділіться.
Блейк обережно складає рушник, кладе до наплічника, так само дбайливо вкладає туди свою фляжку — і блискавично виймає зброю. Спершу цілить у молодика. Тричі. Той падає навзнаки, перекидається через лавку. Потім Блейк тричі стріляє у приголомшеного Френка, який тремтить від переляку, падає на коліна і зрештою осідає на балюстраді. Щоразу два постріли в груди і один між очей. За секунду — шість пострілів мовчазним «P226», зрештою, ревіння хвиль і так поглинуло б гук пострілу. Що ж, виконано ще одну угоду. Результат — бездоганний. Легка рука — і сто тисяч доларів у кишені.
Блейк повертає «Зіґ Зауер» до наплічника, збирає в піску шість гільз, скрушно зітхає, кидаючи погляд на охоронця. Знову хтось перехопив звичайного хлопця з паркінгу, навчав його два місяці — і кинув у жорстоку реальність. Якби цей бідолаха вправно виконував свою роботу, то мав би донести до своїх босів ім’я Дена, надати здалеку зроблене його фото, назву згаданої Деном компанії «Оракл» — і вони б заспокоїли його, знайшовши такого собі Дена Мітчелла, заступника директора з логістики у відділенні «Оракл» у Нью-Джерсі, блондина з довгим волоссям, зовні дуже подібного до Блейка; варто сказати, що останній вивчив чимало сайтів, перш ніж знайшов годящу копію себе серед сотень інших мармиз.
Блейк біжить собі далі. Дощ важчає, змиває його сліди. Орендована «Тойота» чекає у двохстах метрах, знак цілком відповідає знакові на такій самій машині, яку він помітив тиждень тому на вулицях Брукліна. Уже через п’ять годин він сідає на літак до Лондона, далі — під іншим іменем — на потяг «Євростар» до Парижа. Бажано, щоби політ був не таким складним, ніж попередній, Париж — Нью-Йорк десять днів тому.
Блейк став професіоналом, бажання напрудити в нього вже не виникає.
* * *
Неділя, 27 червня 2021 року, 11:43
Париж, Латинський квартал
Знайти Блейка можна, запитавши про нього у барі на розі вулиці Сени, де подають найкращу каву у кварталі Сен-Жермен. Добра кава. На думку Блейка — перфектна, справжнє диво, народжене в тісному поєднанні чудових щойно обсмажених зерен із Нікарагуа і тонкого помелу, очищеної і пом’якшеної води та кофеварки — у даному випадку чистенької доглянутої «Cimbali».
Відколи Блейк відкрив свій перший вегетаріанський ресторан на вулиці Де Бюсі, поруч із Одеоном, то звик відпочивати тут. Коли все погано — краще переживати це на терасі в центрі Парижа. У кварталі усі його кличуть Джо — або Джонатан, Джозеф, Джошуа. Навіть для підлеглих він Джо, і його ім’я ніде не фігурує, хіба що в реєстрі холдингу, який офіційно володіє компанією. Блейк усе життя культивував таємничість, і щодня він переконується, що мав рацію.
Тут Блейк може опустити своє міцне забороло. Він робить покупки, забирає дітей зі школи, і навіть (відколи вони найняли управителя чотирма ресторанами) вони з Флорою можуть сходити до театру або кіно. Банальне життя, де є місце навіть подряпинам — коли Матильда грається з поні, через недогляд батька вона розбиває брову об дверцята стайні.
Ці дві особистості нічим не пов’язані. Джо і Флора виплачують кредит за миле помешкання у двох кроках від Люксембурзького саду; Блейк два роки тому за готівку придбав двокімнатну квартиру поруч з Північним вокзалом у розкішному будинку на вулиці Лафаєтта — вікна і двері броньовані, достоту сейф. Усі зручності оплачує офіційна особа, щороку інша — це нескладно, адже її не існує. Обережність ще нікому не заважала.
Отже, Блейк смакує кавою — ні цукру, ні тривоги. Читає книжку, яку порадила Флора; він не зміг зізнатися їй, що у березні минулого року зустрів автора в літаку з Парижа до Нью-Йорка. Опівдні Флора відвезла Кантена й Матильду до своїх батьків. Блейк підігріває обід, адже ще вранці призначив зустріч на третю: вчора увечері прийшла нова угода. Справа проста, гонорар високий, клієнт нетерплячий. Слід заскочити на вулицю Лафаєтта і перебратися — як завжди. У тридцяти метрах за ним спостерігає чоловік у капюшоні і з закритим обличчям…
ВІКТОР МІЗЕЛЬ
Вікторові Мізелю шарму не бракує. З роками кутасте обличчя набуло м’якших форм, а жорстке волосся, римський ніс і смаглява шкіра викликають у пам’яті портрет Кафки — моцного Кафки, якому вдалося неушкодженим переступити сорокарічну межу. Віктор Мізель має велике довгасте тіло, певною мірою ще струнке, хоча сидяча робота місцями його роздула.
Справа в тому, що Віктор пише. На жаль, незважаючи на схвальний прийом критиками його двох романів — «Гори прийдуть по нас» і «Провальна партія в шахи», — незважаючи на отриману дуже паризьку літературну премію (щоправда, це одна з тих відзнак, які не викликають жодних емоцій), продажі його творів ніколи не перевищували кількох тисяч примірників. Тож Віктор Мізель переконав себе у трагічності ситуації і в тому, що розчарування — повна протилежність невдачі.
Йому сорок три роки, п’ятнадцять з них він присвятив письму, і вузький літературний світик здається йому потягом, щільно заповненим карнавалом: шахраї без квитків за допомогою своїх спільників — безсилих контролерів — силою видряпують собі місця у першому класі, а скромні генії лишаються на пероні; утім, Віктор Мізель не сміє ставити себе поміж представників цього майже вимерлого виду. Та він не журиться — зрештою, Віктор перестав турбуватись про це, звик висиджувати годинами на книжкових ярмарках, підписуючи лише кілька примірників книжки; і коли провал когось із братів по перу залишає його сусіда по столику на самоті, зав’язується приємна розмова. Мізель, який часом здається відсутнім і неуважним, попри все має репутацію людини з почуттям гумору. Утім, хіба людина зі справжнім почуттям гумору не проживає життя «попри все»?
Заробляє Мізель на перекладах. З англійської, російської та польської мов — останньою бабуся розмовляла з ним все його дитинство. Він переклав Владіміра Одоєвського та Ніколая Лєскова — авторів позаминулого століття, яких давно ніхто не читає. Доводилось Мізелю і займатися казна-чим, наприклад (на замовлення одного фестивалю), перетлумачити «В очікуванні Ґодо» мовою клінґонів — жорстоких прибульців з серіалу «Зоряний шлях». Аби не осоромитися перед своїм менеджером у банку, перекладає Віктор і розважальні англосаксонські бестселери, які зводять літературу до рівня дрібних витребеньок. Перекладацький фах відкриває перед Мізелем двері найшановніших і найвпливовіших видавців, хоча його власним рукописам поки що не вдавалося переступити хоч один із подібних порогів.
Віктор Мізель має власні забобони: у кишені джинсів він завжди носить елемент леґо — найбільш розповсюджений, яскраво-червоний, дві секції по чотири кубики. Це все, що лишилося від розкішної фортеці, яку вони з батьком складали в дитячій кімнаті. Потім на будівництві стався нещасний випадок, і макет так і лишився стояти незавершений біля ліжечка Віктора. Хлопчик годинами роздивлявся зубці, підйомний міст, фігурки солдатів, велику вежу. Якби він продовжив зводити фортецю сам, то визнав би смерть, тож краще було зруйнувати її. Отже, одного дня Віктор зняв зі стіни «цеглинку», сховав її до кишені — і розібрав фортецю. Було це тридцять чотири роки тому. Двічі Віктор губив «цеглинку» і двічі знаходив іншу, точнісінько таку саму. Спершу він відчував біль, згодом робив це автоматично. Минулого року померла його мати, він поклав «цеглинку» до її труни — і майже одразу придбав нову. Звісно, цей червоний прямокутник не був його татом — лише пам’яттю, нагадуванням про спогад, гордим штандартом синівської любові та відданості.
Дітей у Мізеля немає. Що стосується почуттів, то він з незмінним ентузіазмом переживає невдачі. Він надто відсторонений, а отже — непереконливий, і йому не щастить зустріти жінку, з якою він разом перетнув би якусь тривалу частину свого життя. Хтозна, мабуть, він навмисно обирає собі партнерок, з якими це апріорі неможливо.
Утім, це не зовсім так: ту саму жінку він зустрів чотири роки тому на Арльських зборах перекладачів; на тій зустрічі він пояснював, «як перекладати гумор у Ґончарова», а вона сиділа в першому ряду. Мізель намагався не дивитися в її бік. Один з видавців зупинив його після виступу («Можливо, ви погодилися б перекласти для нас російську феміністку Любов Ґурєвіч? Що скажете? Хіба не чудова думка?»), і непомітно зникнути Вікторові не вдалося. А через дві години усміхнена незнайомка опинилася за його спиною у довжелезній черзі за десертами. Правда в тому, що, коли йдеться про кохання, серце все розуміє миттєво — і починає горлати щодуху. Ясна річ, ніхто не вивалює отак, ні сіло ні впало, що закохався. Навряд чи вона б зрозуміла. Тож довелося ретельно приховати, що уже став її заручником, і завести розмову.
Коли шоколадні фондани опинились у зоні досяжності, Віктор обернувся й звернувся до неї. Запинаючись, пробурмотів щось на кшталт: чи можна перекласти словосполучення crme anglaise англійською, адже вершки і так називають french cream? Шкода, але на думку нічого путнього не спадає. Незнайомка ввічливо усміхнулась і відповіла: «Ascot cream»; її гортанна вимова видалась Мізелеві казковою — тим часом вона повернулася до столу своїх подружок. Йому знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти, що й Аскот, і Шантії — іподроми1.
Вони обмінялися поглядами — і Вікторові дуже кортіло, щоби ці погляди були змовницькими, тож він демонстративно подався до бару, марно сподіваючись, що вона приєднається, але незнайомка захопилась розмовою за столиком. Відчувши себе пустоголовим підлітком, Мізель повернувся до свого готелю. Ретельно вивчивши фотографії з події, він її не знайшов, але не мав сумніву, що зустріне знову, тож весь наступний ранок він відвідував лекції та майстерні. Та все було марно. На церемонію закриття Арльських зборів вона не з’явилась. Ніби випарувалась. Під час останнього сніданку в готелі він описав її приятелеві з оргкомітету, однак слова «мініатюрна», «шатенка» і «чарівна» годилися багатьом учасницям.
Два роки Віктор відвідував Арльські збори, і якщо подивитися правді в очі — тільки заради неї. А ще з тієї пори (неприпустима поведінка для фахівця!) у свої переклади він потайки вставляв короткі уривки про іподром в Аскоті або заварний крем. Вигадки почалися з перекладу збірника статей Любові Ґурєвіч: до вступної статті «Почему нужно дать женщинам все права и свободы?» («Чому слід надати жінкам усі права і свободи?») Віктор ввів таку фразу: «Свобода — це вам не заварний крем на шоколадному кексі, свобода — це право!» Звісно, помітити цей жарт було складно, але… хтозна? Адже Ґончаров її зацікавив! На жаль, це не спрацювало. Якщо незнайомка і прочитала цю книжку, то не зауважила ребус — як і видавець, як і жоден із читачів, до слова. Таким чином, життя спурхнуло від Віктора — залишився тільки відчай.
На початку року франко-американське товариство, фінансоване Відділом культури Посольства Франції в США, вручало Вікторові премію за переклад одного з тих низькосортних трилерів, які рятували його від голодної смерті. На початку березня він летів до Сполучених Штатів, літак страшенно трясло. Нестерпно довго ураган кидав ними у різні боки. Капітан заспокоював пасажирів, та ніхто з них — а Мізель, певно, найбільше — не сумнівався, що вони впадуть у океан і розіб’ються об велетенську стіну води. Кілька тривожних хвилин він опирався страху, хапався за крісло, напружував м’язи, аби не підстрибувати з кожним новим ударом. Уникав дивитись в ілюмінатор, за яким розляглася морозна ніч. І тоді у кількох рядах перед собою, неподалік від білявця, що мертвим сном куняв під капюшоном, Мізель помітив жінку. Якби зауважив її під час посадки, то ні на мить не відривав би від неї погляду. Точної подібності не було, і все ж вона дуже нагадувала зниклу арлезіанку. Зовнішня беззахисність, тонкі риси обличчя, шляхетна зерниста шкіра, граційна стать — достоту дівча, та ледве помітні зморшки навколо очей свідчили про принаймні тридцятирічний вік. Від великих рогових окулярів на її ніс падала тінь, схожа на крильця мухи. Час від часу вона усміхалася своєму сусідові — старшому чоловіку, можливо, своєму батьку, — а зловісні підстрибування літака, здавалося, тільки смішили її, хоча, можливо, вони лише вдавали безтурботність, аби заспокоїтись.
Та літак пірнув у нову повітряну діру, і раптом у Вікторі щось зламалося, він заплющив очі і віддався смиканням і стрибкам, не намагаючись стримати своє тіло. Ніби одна з лабораторних мишей, що після жахливого стресу припиняють боротьбу і вирішують нарешті померти.
Після тривалої смиканини літак нарешті вилетів з урагану. Та Мізель не рухався, розпластавшись, потонувши у жаху перед невідомістю. Поступово життя круг нього відновлювалось, люди сміялись і плакали — та він бачив це немов через замутнене скло. Капітан заборонив пересуватися салоном аж до приземлення, та виснажений Мізель і так не мав сил піднятися з крісла. Щойно відчинився вихід з літака, пасажири з нетерпінням кинулися з літального апарату, та Мізель лишався у своєму кріслі, прилипнувши до ілюмінатора. Стюардеса поклала йому на плече руку, він почав підводитися. І тієї миті яскрава згадка про жінку сяйнула у голові. Він відчував, що тільки вона могла звільнити від цього відчуття небуття, він шукав її очима, та її не було, і в черзі на паспортному контролі він її теж не побачив.
За ним приїхав працівник книжкового департаменту — і вирішив виявити співчуття до мовчазного і явно збентеженого дивака-перекладача.
— Месьє Мізель, з вами точно усе гаразд?
— Авжеж. Гадаю, ми ледве уникнули смерті… Та зі мною все добре, дякую.
Безбарвний одноманітний тон стривожив представника консульства. До готелю вони не обмінялися жодним словом. Коли наступного дня під вечір чиновник приїхав по Мізеля, то зрозумів, що перекладач весь день не залишав номер і навіть нічого не їв. Консул мусив наполягти, щоби Мізель прийняв душ і прибрався. Прийом відбувався у Бібліотеці «Альбертина» на П’ятій Авеню навпроти Центрального парку. Потрібної миті, помітивши тривожний жест аташе, Віктор Мізель вийняв з кишені промову подяки, складену в Парижі, і ледве чутно повідомив, що роль перекладача — це «звільняти, тлумачачи, чисту мову, ув’язнену в творі»; він без ентузіазму викладав вигадані компліменти на адресу американської авторки — погано нафарбованої високої білявки, що усміхалася поруч із ним, — і раптом замовк. Тиша поступово ставала болісною, тож письменниця схопила мікрофон і щиро подякувала Вікторові та запевнила присутніх, що готує наступні два томи своєї фантастичної саги. Після чого був коктейль і Мізель блукав з розгубленим виглядом.
«Дідько, цей захід коштував нам чимало! Міг би й докласти хоч трохи зусиль!» — лаявся, усамітнившись у кутку, аташе. Радник з книжкових питань гаряче захищав Мізеля, який вранці мав повертатися літаком.
У Парижі Мізель кинувся писати, мов під диктовку, і навіть поринув у депресію через неконтрольований механізм письма. Книжка вже мала назву — «Аномалія». І мусила стати сьомим твором Мізеля.
«Своє життя я не перетворив на подвиг. Авжеж, я свідомий того, що саме подвиги надихали мене — і все ж я не контролював жодну подію в своєму житті. Моє тіло задовольнялося рухом поміж ліній, які накреслив не я. Було б нахабством стверджувати, ніби ми пануємо у Всесвіті, коли насправді ми лише кволо слідуємо кривими. Надто обмежені. Наше небо ніколи не порушить жоден злет».
Декілька тижнів — і графоман Віктор Мізель у подібному стилі, балансуючи поміж ліризмом і метафізикою, заповнив сотню сторінок: «Устриця, обсмоктуючи перлину, розуміє, що може завдавати лиш болю — і тим не менше втілює насолоду від болю. (…) Холод свіжої подушки щоразу нагадує мені про марне тепло мого тіла. І якщо я здригаюсь від стужі, то лише тому, що панциром моєї самоти світ не зігрієш».
В останні дні він узагалі не виходив. Останній параграф, який згодом прочитали у видавництві, свідчить про те, наскільки нестерпним було для Мізеля усвідомлення власної нереалізованості: «Мені ніколи не дізнатися, ні наскільки інакшим був би світ, якби я не існував, ні яких берегів я дістався б, якби існував яскравіше, і я переконаний, що моє зникнення аж ніяк не вплине на світ. Ось я простую шляхом, і ямки від вибитої бруківки ведуть мене у нікуди. Перетворююсь на точку, в якій життя і смерть зливаються і стають одним цілим, а маска живого знаходить спокій на обличчі небіжчика. Цим ранком, на світанні, я уздрів себе — і зрозумів, що такий, як і всі. Ні, я не кладу край своєму існуванню — я даю життя вічності. Врешті-решт, марно писати останню фразу, якщо вона аж ніяк не змінить поточну мить».
Залишивши на папері ці слова і надіславши рукопис до видавництва, Віктор Мізель, охоплений гострим смутком, якому не знайдеться назви, ступив на поруччя балкону і впав. Чи стрибнув, хтозна. Записки він не залишив, утім, весь написаний текст свідчив про його намір.
«Я не кладу край своєму існуванню — я даю життя вічності…»
Сталося це 22 квітня 2021 року, опівдні.
Переклад з французької Івана Рябчія