Софія Андрухович
Амадока
Л.: ВСЛ, 2020
Уже в інтерв’ю, що передували появі нового роману, у заголовок якого винесено назву напівміфічного забутого озера з «Історії» Геродота, Софія Андрухович зазначала, що головними об’єктами рефлексії для неї стали пам’ять, спотворення пам’яті, історичні травми, терор, геноцид… Матеріалу, охопленого однією обкладинкою, цілком могло би вистачити на три тексти поменше (я би сказала: на дві повісті та збірку літературознавчих есеїв).
Жодних несподіванок не сталося: у «Амадоці» справді все це є. Написана на зриві емоцій історія колективних травм охоплює великий часовий проміжок; авторка змальовує безліч персонажів, занурює в трагічні родинні історії, уражає дивовижними збігами, чарує неповторним стилем. Поза сумнівом, у цих життєвих драмах із присмаком психологічних трилерів є свій відданий читач — і від роману Андрухович він отримає очікуване в повному обсязі від фрустрації до катарсису.
Складніше з тими, хто не впадає в екстаз від самої згадки про трагічну історію України, Голокост і Розстріляне відродження; віддає перевагу стрункішій композиції; і так, знає біографію Григорія Сковороди чи Віктора Петрова-Домонтовича. Їм небезпідставно може здатися, що нарація в «Амадоці» не тримається купи, розпадаючись на величезні блоки інформації, досвідів і свідчень. Авторка чесно намагається зв’язати їх в одне ціле за допомогою фантастичних і непроговорених чітко зв’язків між персонажами, проте у фіналі лишається більше питань, ніж відповідей.
«Сучасна» лінія роману втрачає на довірі вже тому, що ми прекрасно розуміємо: це не головна героїня Романа розповідає своєму коханому історію його родини, бо він утратив пам’ять після поранень в АТО. Це в Софії Андрухович накопичилося багато думок про історію України ХХ століття, і їй болить те, що більшість українців ці проблеми не турбують. Тож вона дає ще більше трагедії, ще більше фактів, ще більше знівечених доль, так що не кожен ідейно свідомий український читач це витримає, не кажучи вже про пересічного чи то масового.
Утім, ця книжка, звісно, не для пересічних. Із ними, як видається, у частини вітчизняних письменників триває безнадійний батл: чим наполегливіше автори пишуть про національну травму, тим упертіше простий народ голосує за 95 квартал.
