Про автора:
Євген Чигрин — поет, есеїст, автор 6 книг віршів. Публікувався в багатьох літературних журналах, в європейських і російських антологіях. Вірші перекладені європейськими і східними мовами. Лауреат премії Центрального федерального округу Росії у галузі літератури і мистецтва (2012), Міжнародної премії ім. Арсенія та Андрія Тарковських (2013), Горьківської літературної премії в поетичній номінації (2014 року), Всеросійської літературної премії ім. Павла Бажова (2014 року), загальнонаціональної премії «Золотий Дельвіг» (2016) і Оренбурзької обласної премії імені Сергія Аксакова (2017). Нагороджений кількома медалями, в тому числі медаллю Костянтина Симонова (2012, Росія) і Миколи Гоголя (Україна, 2014 року). Є учасником багатьох російських і міжнародних літературних фестивалів та книжкових ярмарків: у тому числі в Канаді, Польщі, Індії, Україні, Вірменії, Чехії, Сербії, Македонії, Росії. Іноземними мовами книги Євгена Чигрина виходили друком у Польщі, Україні, Сербії. Народився в Україні. Живе в Москві.
ОПiВНiЧНИКИ i ПОЇЗДИ
* * *
Там, де падає сніг, паротяги ідуть по воді.
Б. П.
По холодній воді поїзди в Поронайську ідуть,
Погляд свій провідник піднімає на синю звізду,
Він махає рукою до потягу взимку, співа навесні,
І написано прописом «Nord» на зупинки стіні:
Твій двійник засинає в зеленім купе, як в собі:
Сновидіння цвіте, і архангел сидить на гербі
Незнайомого місця і курить тютюн від чортяк,
І хлопчисько стоїть, мов якийсь із минулого знак.
Поронайський состав до Парнасу дотягне навряд:
Зазирнути у пекло — бо як парадиз розгадать? —
Це простіше, ніж рими лускою життя притаїть,
І архангел продовжує зверху в затяжку курить.
От зупинка. Вагон провідник відкриває. Душа
Вийшла в м’ятім своїм і прямує кудись не спіша
По воді чи по суші… Ти випустив слово. Ти сам
Торочив щось таке опівнічникам і поїздам.
Ангел в окулярах — зрить в південь — двійник-одинак,
Піч погасла, хто бився, відбився від рук він однак…
Паротяг постоїть, стане ніби казково-морський,
Стане слухати знову, як тужить твій голос живий.
НЕЗЦІЛЕННІ
Курить В. Ходасевич,
Поплавський пливе за буйками…
Лепрозорій з півнями встає у колоніях строгих.
Дзвіночок із іншим дзвіночком тут тільки на «ти».
Прокидається Лазар Святий годувати цих вбогих,
Цих сильних: в очах починають квіти порожні цвісти.
Забирають у дівчинки бідної дужого сина:
До поста-острівця Спіналонга* приплив катерок.
В небі синього — прірва, жаского багато жасмину,
В хмарі блідо-рожевій грецький ховається бог.
Не твоїми очима прокажені зирять на камінь,
Що їм птиці метафор і ящери метаморфоз?
Курить В. Ходасевич, Поплавський пливе за буйками…
Ангел м’яту троянду на берег приніс межи гроз.
Не твоїми очима любов ці прокажені видять,
Що їм свято метафор, звірюги метаморфоз?
Курить В. Ходасевич, Поплавського віршами мітить
Божий Дух або демон, хто більше в Борисі чогось?
І чому Б. Поплавський пливе за буйками? Не знаю.
Та і сам Ходасевич якого хераскова тут?
Так і тягнеться віршик пекельний до виноградного раю,
Там гріхи відпускають, і сонце до столу дають.
…Все розкаже якось ненавмисне дурак ексцентричний,
Вже прокажені сплять: битія бачать змінений лет.
Докурив Ходасевич… На пасіці непересічній
Б. Поплавський у пеклі збирає поезії мед.
* Острів, на якому існувала лікарня для прокажених.
З НЕОПУБЛІКОВАНИХ ЗАПИСОК ЛЕЙТЕНАНТА ТРОБРІАНА
Острови Тробріан, 1793 рік
I
Після смерті обличчя людини відтінює синім,
Фіолетовим навіть, і очі в болотнім багні.
Небеса покриваються млою. Блискучим фуксином
Накриває Селену й адреси, збережені в ній.
Персонаж «після смерті» — лиця фіолет каламутний,
З очниць виповзають личинки, вселяючи жах…
«Це старий ворожбит, — папуасні повідають люди, —
Після смерті своїм шле сигнал його прах».
II
Перепадисте світло над селищем пише світило,
Легковажачи на Тробріані тубільним пером,
За контекстом записок: «Як хочеться кави і сиру», —
Це проказую я чи, можливо, декотрий фантом?
Малахітовий змій, що є житель мангрового гаю,
Обіцяв обернути в примару мене — й обернув.
Я стаю дикуном, у тропічних ночах замерзаю.
Витираю в підкірці Європу як світ передсну.
III
Ув облозі абсурду, коралів атолу, скотини,
Що робили із міфів дерева, а з дині бутиль,
Я здурів тут у цій дерев’яній на палях хатині,
А кругом Соломонове море на тисячі миль.
Дім вождя характерний тотемним стовпом, малаганом…
Непристойні тут пози спокусниць, що звали кохать,
Залучаючи вчора густою травою, обманом,
Притягали, курили пахучий настій круг багать.
IV
Черепи черепах тут чорніють поміж чорношкірих…
А підозра мізки пробиває: чому ж капітан
«Есперанси» мене залишив? — гріш, напевно, без віри
Перед нашим походом я кинув в гранітний фонтан.
За наказом локального мага візьмуть мою душу
Дерев’яною трубкою, в рідкісну дірку землі
Закопають… а дітям обгризти дадуть черепушку.
…І сміється з кокосу на пальмі осколок зорі.
МОЛОКО НЕВІДОМОЇ СИЛИ
«Навіть демон у жовтні глінтвейн любив», —
Повторював старець, немов це мантра,
Не зумівши вивчити «Журавлів…»,
Відлетілих у Африку. Саламандра
Одягає тепленьке: шкурище-міх
Бестіарій-маркет підкинув тварі,
Поклади у вогонь — і почуєш сміх
Майстерні глибин, де плетуть кошмари.
Доторкнись ледь-ледь — з ротика звірка
Молоко невідомої піде сили,
І обличчя твоє, і твоя рука
Змінять колір, як у кіно вампіри.
Це є цирк? Не цирк. В келихи налий,
Осуши вогонь під відтінки світла
Лампи, що стара, і ти сам старий,
Нічого не чуєш вже, окрім вітру…
У жовтні і ангели п’ють вино,
Еліксир небес заливають в глотки.
Молодий старий ніби бачить дно
Демонізму, а, переривши «шмотки»,
Окуляри знаходить поміж: от світ —
Їхні баньки також деталь у Босха;
Триптих знаєш, де є сатанинський кріт?..
Очевидно, є щось в засіках мозку,
А вірніше би написати — в мізках,
Спорадично не у ладах зі словом…
Адже осінь — це ще і страх:
Будь до приходу баби з косою готовим.
Ржавий місяця цвіт. В листя колір пожеж.
Ось і осінь життя — й сорок крапель у чарці.
За будинку вікном, ніби мертві уже
Від похилих дахів до пастушої тайстри.
* * *
Не перепитуй, звідки осінь і
Блукає хто по лисячому листі,
Дублює хто холодні тіні снів,
Життя читає по листах іскристих…
Ось дерево, що хоче в круговерть
За птахами в Габон і занзібари.
Зліпилась осінь — золотава смерть,
Все ширше відкривають двері бари,
Очей самотніх не розгледиш тайн,
Коли вони над келихом, що п’ється,
В якому на третину «Баллантайнс»…
І хто ж тоді не втомленим здається?
Таке повторне тутечки кіно.
А фосфор ліхтарів — підтекст, собака,
Що вийшов на болото заодно
Зі збірнями книг сутінків і страху.
«Не прибивайсь до торф’яних боліт», —
Джеймс Мортімер міг так мені писати…
Тепер лиш космос — анонімний світ
Космічний із записками формату
Не фінішу. Із глумом у вікні
Про трьох башках Геката і собаку,
В огромнім фосфоричному вогні
Горять-горять всі знаки зодіаку.
ЖОВТО-КИТАЙСЬКЕ
Привид осені спить безневинно,
Вітер в звістці тубільній зашерх.
Облітає з кущів щохвилинно
Сангрієва і лагідна шерсть.
Прямо в море пікірує жовтий,
Постарілий від сходу дракон,
В лапах звіра живий чи мертвотний?
Про мерців я не тямлю закон.
Пащу явить і клацне зубами —
Жовтоликих накриє лафа,
І проявиться над головами
Білий заєць, що в чарах сховавсь.
В ступі зайця безсмертя є трави,
Чай Сун Ши, макадамія в пил
Перемішані соком агави,
А над ним хмаровинь монастир.
…Прямо в море спікірував жовтий,
Може, синій, мов яйця дрозда,
Ліве око, як з воском, навпроти,
В правім ворон: «Ніколи! Біда!»
…Ліки є? Та вже є, та — стягнула
Все безсмертя крадійка Чан І,
Темна сила зросла в ній минула,
Мозок у лазуритнім вогні.
У небесну прикинувшись жабу,
В Башті Місячній личить якраз…
Привид осені місячну лампу
Просить видать безсмертя для нас.
* * *
У липні тридцять третього числа,
Коли і сновидіння від тепла
Втекли б уже, але хтось вище проти,
Котило сонце з головою Ра,
Від щастя задихалась дітвора,
Жебрак співав (прекрасний і потворний).
А ввечері темніла хмар ріка,
Хлопчини до життя тяглась рука,
Що жив немов нема нікого в цілім світі…
У світі цім безбатьківства, де нить,
Ось-ось родився, а уже не зшить:
Ковтай грозу, купай в долонях вітер,
Коли ночами кубовий чаклун
Виносить тіло із таких лакун,
Згадаєш з довгим носом чоловіка.
Інстинкт спрацює: ти захлопнеш том,
Карпатський чорт на блискавці верхом…
…На простирадлі запранім проріха.
Все інше ледве-ледве прозріва,
Синіють трави, падає сова
Уяви. Видно на подушці мітки
Від зловидінь лишаються. І тьма —
Торкнешся ти, не втративши ума
В зашторинах не відьмаками клітки.
ДАВНЄ. ОСТРІВНЕ
…Баклан надривається в криках тоски,
Малих трьох у довбанці темінь гойдає:
Розставили сіті в місцях рибаки,
А море Охотське все сьомгою грає.
Тут тягнуться абриси тлустих рівнин
І спить візаві колоритний Хоккайдо.
Тут сопки в сузір’я затовкують клин,
І Місяць неспішне закручує сальто,
Промінням торкнувшись із каменю баб,
Які тут з японських часів іще близько
Пернатих, що склали воді дифірамб,
Бамбука, що слухає моря вітрисько,
Всю азбуку Морзе, циклони, шторм дна
І, мабуть, іще й потойбічні душі…
В маячнім промінні пітьма острівна,
Вздовж неба послались астральні калюжі.
Там жовтих людей колом крутиться сон,
Павуче в повітрі щось тягнеться наче…
І місяць там з ложки Мацу́о Басьо
Годує, щоб стало заблудлому краще.
* * *
«…Я вчора жив, та глянув смерті в очі», —
Він каже, дуже мучиться у сні.
Немов бригаденфюрер, чорні ночі,
Та в змійках світла, в місяця тіні,
Якому виговорює він душу,
І на півслові пекло обійма
І падає, як віть бузку в калюжу,
За все, в чім мав вину і в чім не мав.
Він уявляє, що ще більше душить,
Хіба ж без неї може буть дурніш?
Коли світи, як сутінові туші,
Що на повільнім смажені вогні
Уяви тої, будь вона нехитра.
На бік перевернувся і зітхнув.
…Зелений трунок муза ненаситно
Курила збоку. Заливав абсурд
Його мізки, і привиди стояли,
Переступали на пустих ногах,
Мов смерть тут від життя охороняли,
По ланцюжку передаючи Страх…
Ти вчора спав, біліший крейди ніби:
Розмитий кадр, в бузковому вона,
Вилась над нею в підземелля німбі
Смерть вихідного сонячного дня.
МИЗА
На заході осінь мерехтіла красним,
А купчасті вірш свій створювали білий,
Говорила хмаронька на прекраснім,
Цитаделі башточки почорніли,
Про яку чимало легенд не книжних,
Тільки скажеш «відьма» у межах вежі —
І темніє зразу тінями прийшлих
Організмів чорних у інтриг мережах
Чи то з принцом, чи принцесою місця,
Не чув ти, за що її зарубали?
Не вдавайся в тонкощі, прірвна вись ця,
Караулить тут. Не таких валяли
Оці вежі Аспіда і Віверни.
В них давно ніхто не живе. Бояться.
Забагато крові і всякої скверни
Чи раніше снилося, а чи сняться
Автохтонам, їх — небагато, строго
Життя доживають, примкнувши до Бога
На мизі прадавній (зоветься Blokko),
Старечі, не схильні до діалогу…
З беладоною в колбі — видно Гекату
(Мерці в могилах їй шлють сигнали)
У повітрі являється в масть розпаду:
Ритуали, привиди з чашею Мари —
Баба-нечисть схотіла пітьми піддати,
Як руками махає крутий із кодли!
А на заході осені все де-факто —
Натуральний світ і його повтори.
А над вежею три виникають цифри,
А я сміх нетвердий розрізняю ніби.
Ось прогавкав чорт: «Я купую рими»,
Та дає, собака, за курсом бідно.
Висохнути би, але щось тут проти…
Одурієш від… Постаріла миза.
Променіють фікси у виродка в роті,
На плечі богині наколка — криса.
Переклав із російської Ігор Павлюк