З англійської переклала Марта Госовська
Л.: ВСЛ, 2020
Від дебютного роману молодої американки Кармен Мачадо «Її тіло та інші сторони» я очікувала дуже багато. Згідно з анотацією він мав би руйнувати «межі між магічним реалізмом та фантастикою», і мені після вовчиць Естес чимскоріш кортіло поринути в цю жіночу магічність, казковість. Але я була розчарована. Бо магічність‑то є, але така, що на грані з дивацтвом: нова, феміністична, виклична, зовсім не закорінена в традиції і не схожа на народну казку. Себто, як на мій смак, цій магії бракує глибини. Усі відхилення від реальності тут базовані на психологічних чинниках. Виступають гіперболізованими емоціями зажурених і покривджених жінок, метафорами психологічного насильства над представницями меншинних груп.
«Раджу почитати, зокрема, тим, хто цікавиться квір-тематикою та ґендерними питаннями»
Сюжети чудові: про коханок, які спільно зачинають дитину; про жінок, котрі розчиняються у повітрі; про операцію зі зменшення шлунку задля того, щоб схуднути і полюбити власне тіло; про життя під час страшної епідемії (вітання коронавірусній дійсності!). Скрізь гумор такий, як треба (від нього трохи віє смутком і чорнотою), от тільки мова для мене надто сучасна, запроста. Авторка не цурається лайки у вустах своїх персонажів. Такий стиль, зрештою, додає легкості, можна орієнтуватися більше на образи і сюжети, менше на мову. Бо яка різниця, якими словами до нас говорить продавчиня суконь чи молода самотня поліціянтка?
Мачадо береться за фантастичне чи то фантазійне, описуючи моторошні досвіди. Жінки роздягаються перед нами, виповідаючи свої слабкості. Так і народжується проза з елементами горору, як часто описують жанр, в котрому працює письменниця. Під це визначення жанру найбільше підпадає жаска й розхристана детективна історія, в якій до працівниці поліції приходять душі замордованих дівчат.
У центрі кожної з оповідок — жіноче тіло із його ґанджами, родимками і шрамами. Унікальне й недосконале. Як я вже згадувала у вступі, тут дуже багато тілесності та сексу, але найцікавішими є образи, не пов’язані з тілом напряму: наприклад, загрозливі сукні, які пришивають до шкіри прозорих і мерехких панянок, та помади («уявляю, як покупці знімають з помад ковпачки і викручують кольорове тіло — прозорі жінки просуваються нагору, кулачками догори»). А ще — жінки, які безтілесніють, зникають, залишаючи відбитки своїх рук на тісті, яке щойно місили.
Найемоційнішою мені видалась оповідь про молоду письменницю-інтровертку на творчій резиденції. Перед читачами постає невпевнена в собі творча особистість, яка, здавалось би, також розчиниться в повітрі або банально спакує всі свої пожитки в автівку, щойно хтось її зачепить. Мачадо зображає ще один вид оголеності — оголеність творчості, і в цій історії геть усе реалістично, окрім кінцівки, де виринає припущення, що повернутися з резиденції нема куди, бо більше немає ані коханої дружини, ні дому.
В оповіданнях цієї збірки здебільшого йдеться про лесбійські стосунки. В інших своїх книжках Кармен Марія Мачадо також звертається до теми одностатевої любові. В автобіографічному «Будинку мрії» вона пише про насильство в одностатевих парах, про жінку-агресора, — наголошує на проблемах, про які в нас не звикли думати. У «Її тілі» також передусім відчитується жертва, непомітна, бліда, майже невидима. Але у неї прорізається голос, вона насолоджується проказуванням слів на зразок «Петра мене трахає», а перегодом і поважним словосполученям — «моя дружина».
Переклад хороший, часом навіть здається, що Марта Госовська робить буденну мову персонажок трохи більш вишуканою, трішки галицькою, але без надміру. Раджу почитати, зокрема, тим, хто цікавиться квір-тематикою та ґендерними питаннями.
