Розмова з поеткою, письменницею та перекладачкою Катериною Калитко про країну, війну, внутрішніх переселенців, травми, мовні зсуви, свободу та людяність.
Про дім
Тривалий час я думала, що мій дім у мові. Там, де зі мною українська чи будь-яка інша мова, якою я можу висловити свої почуття і почути відповідь, для мене можливий дім. Безумовно, дім там, де можна бути з дорогими людьми, почуватися вільною, не боятися емоційності, де ти можеш сміятися і сумувати разом з іншими. В такому контексті і Вінниця, і Сараєво для мене однаково цінні і співмірні за глибиною концепту домівки.
Також мені важлива дорога, процес шляху із точки, А в точку Б, коли можна назбирати сенсів, обдумувати які не наважуєшся, сидячи в комфортній домівці. Але з початком процесу руху внутрішніх переселенців країною я з новою гостротою усвідомила, що дорога може назавжди стати домом.
Це я спостерігала, працюючи з досвідом боснійців. Люди від’їжджають з місця, в якому зростали, і не набувають вкорінення в новому ґрунті. Не тому, що не хочуть, а тому, що певний досвід унеможливлює пускання коріння. Коли рух і дорога стають єдиним сенсом існування — це дуже тяжко, але це не найгірший людський досвід, якщо виконати з ним певну внутрішню роботу.
Про досвід бути іншою
Я завжди була неформатною дитиною, що згодом перетворилося на свідомий нонкомформізм. Наприклад, як кожен мешканець Центральної України, я з білінгвальної родини. Навчаючись в російськомовній школі, до того ж хіміко-біологічній, я десь в 13 років вирішила, що обираю українську мову в спілкуванні та перших спробах письма. Звісно, мала через це проблеми. Коли почала їздити на перші літературні конкурси до Києва, у школі намагалися переламати через коліно і продемонструвати, що писати — це несерйозно. Але в мене такий характер, що зі мною примус не працює, в жодних стосунках. Я навмисне не змінила школи, щоб показати — я не ламаюся. Лише в Могилянці зрозуміла, що в світі дивних гуманітаріїв не бракує, можна не вважати себе аномалією. Але мені дуже пощастило, мене завжди підтримували батьки, а згодом — друзі та кохана людина.
Про бога та релігію
З богом у мене, сподіваюся, стосунки непогані, а з релігією — складні. Я хрещена в православній вірі, але її матеріальні та ідеологічні втілення мене відлякують. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє була на церковній службі. Водночас можу спокійно зайти в мечеть або синагогу. В строгих приписах ісламу та юдаїзму є логіка, в той час як у православ’ї все котиться в якесь фольклорне язичництво, що тісно межує з мракобіссям.
Я прихильниця тези, що бог — в усьому, і в кожній окремій людині. Як казала моя прабаба Катерина, не конче йти до церкви, аби поспілкуватися з богом, можна молитися і під каглою вдома.
Про zeitgeist
Я почала бачити драстичну різницю між написаним до 2013 року і після. Переважно в прозі, де все було ялове в порівнянні з трагедіями, що зараз сюди прийшли. Навіть на рівні мікротем. А література має відчувати зміни внутрішньої динаміки мови.
Поезія може відповісти на питання там, де відповідь в принципі неможлива. Не йдеться про плакатну лірику, це приходить на рівні лексики і миттєвої реакції. Автори, які зараз пишуть у повному відриві від реалій країни, коли та настільки змінилася, викликають в мене страшенну недовіру і багато питань. Я не знаю, що треба робити, щоб повністю абстрагуватися від того, що ми втратили частину територій, у нас є величезна кількість людей, поранених у прямому та метафоричному сенсі, внутрішні переселенці, і нам треба освоювати весь цей новий досвід, говорити про щось із цими людьми, а в перспективі — розмовляти з територіями, які ми хочемо повернути, знаходити точки дотику.
Про дзеркалення зовнішнього ворога
Ми зуміли відстояти свою, інакшу ніж російська, позицію, але нам немає чим її висловити. Ми перебуваємо в активному пошуку тієї мови, якою протиставимо себе Росії, не скочуючись в її риторику ненависті до всього живого. Мене лякають марші ультраправих, погрози симетрично вдарити по Росії, бо мені йдеться про те, щоби, закінчивши цю війну, ми обстояли людяність.
Бажання стиснути кулаки, оприлюднити максимально жорстку національну програму, яка має захистити від зовнішньої загрози, — природна реакція людської психіки. Біда в тому, що цей захист ілюзорний. Насправді це нищить ті паростки живого, які роблять державу цікавою і плідною.
Вкрай важливо, щоби не зникли українські анархічність (в хорошому сенсі), свобода думки та непідвладність авторитетам. Нас наразі рятує загадка української душі з притаманною їй поетичністю та ліричністю світосприйняття. Так, ми дзеркалимо Росію в окремих методах, але ніби не навсправжки, як діти. І я вірю, що навчимося говорити в раціональній термінології про себе так, щоб це остаточно залишило позаду всі сумніви, що ми є доктринально окремою структурою, свідомісно не підпадаємо під «русский мир» і не діємо його методами навіть на інформаційному полі.
Про роботу з пам’яттю
У мене є досвід роботи з боснійською літературою, яка майже 30 років по війні продовжує її осмислювати. Багато хто закидає, мовляв, скільки можна, це комплекс жертви. У боснійської поетки Адіси Башич є книжка й однойменний вірш «Травмомаркет». Білявка-науковиця з Гарварду питає ліричну героїню, чи не здається їй, що боснійці продають свою травму, а та відповідає: «Можливо, але це єдине, що ми насправді маємо».
Пам’ять про українську війну ми теж осмислюватимемо найближчими десятиліттями, в тому числі в дуже несподівані способи. І чим далі віддалятимемося, тим гостріше будемо про це писати. Патетичні гасла підуть разом із першими ура-патріотичними романами. Вони вже виконали свою функцію — підтримали бойовий дух солдатів і показали, що все недаремно, суспільство їхній подвиг оцінило. А тепер постає питання нової мови. З часом нам доведеться виносити в публічний простір речі, які ми воліємо не помічати. Зараз про це говорять переважно волонтери та люди, які займаються програмами із соціалізації ветеранів. Будуть ветеранські бунти через затримки чи відсутність соціальних виплат. Будуть оприлюднюватися історії про те, як люди підсідали у війську на наркотики, про інші межові для людської психіки досвіди. Все це потребуватиме артикуляції, в чесній літературі зокрема.
Про слова під час війни
Найочевидніша зміна в мові сьогодні — повернення словам їхнього первинного значення. Красивості та постмодерні ігри відпадають самі собою. Зараз є запит на велику чистоту та гостроту висловлювання. Стилет і стилос, як у Маланюка, знову стають рівнозначними.
Якщо казати про людей по різні боки «сірої зони», вони одними словами пояснюють різні речі. Це намагався показати в «Інтернаті» Жадан. Навіть у побутовій мові люди вкладають у слова якийсь геть інший, інфернальний зміст, але тут його не завжди прочитують. Це я зауважую й в розмовах із внутрішніми переселенцями у Вінниці — в певні моменти вимикається лексика миру і вмикається лексика війни, без зміни слів як таких.
Ми часто звертаємося до окупованих територій, але люди там сприймають себе інакше. І тут виникає питання морального права: чи може людина з умовно благополучного регіону розповідати людям, які живуть із живим болем, про своє їх сприйняття. Водночас люди живуть під власною опуклою лінзою, і деякі речі залишаться для них викривленими рівно тією мірою, якою вони їх бачили впродовж цих воєнних років, у зворотному переконати неможливо. Простіше пояснити тутешнім людям реалії війни та окупації, бо існують певні кейси, взяті ззовні. Хоча і це не так просто. Готові формули не працюють там, де є досвід бачення на власні очі подій у «сірій зоні» і далі. І кількість пустот, які потребують пояснення та заповнення, розростається в геометричній прогресії.
Про життя на переломі
У той момент, коли весь світ дивився на Україну та підбадьорював, як на футбольному матчі, прокинулася хороша українська пасіонарність, яка дозволила нам вистояти в 2014 році, коли армія була гола-боса, коли ставалися наші страшні котли. Це ситуація з фентезі, майже Толкін: протистояння людей Заходу проти темряви на Сході. Як ми витримали гарячу фазу 2014 року — досі не можу собі раціонально пояснити.
Прикро це констатувати, але зараз Україна перетворилася просто на одну зі світових гарячих точок. Майже щодня на Сході гинуть люди, країна скочується в абсолютно алогічне, корупційне, внутрішньо розхитане багновисько. Ясно, що це інспіровано значною мірою з Росії, але не полишає відчуття борсання в темряві, коли не знаєш, куди пливти.
Наше завдання — не мовчати, в тому числі задля долання травми. Але ми не вміємо говорити нормально. Ми зриваємося або в критику, або в повчання, або у звинувачення. Ми не вміємо слухати. Не вміємо робити висновки після почутого. Вислухавши якусь пораду, рідко змінюємося, частіше просто пропонуємо світові готову трагедію. І давайте, будь ласка, на неї реагуйте. Нам варто навчитися пропонувати власні відповіді — що ми винесли з цієї війни, а отже — шукати відповідну мову й термінологію. А це важко, бо ми й досі перебуваємо в гарячій фазі, хоча багато кому цього не видно.
Зараз ми — в ситуації творення світу, що відбувається в страшенно трагічних і дискомфортних обставинах, коли потрібно всі речі назвати наново. Ми живемо просто у відкритому переломі, бовтаючись у кістковому мозку. Ось один шматок, ось — інший, а ми — всередині мозолю, який ще тільки має нарости на переламану кістку. Ми його утворюємо, і тому нам так боляче.
Про боснійський досвід
Боснія і Герцеговина з її досвідом — те, що не дало мені збожеволіти, коли почалася наша війна. В мене вже було знання, що таке можливо. Найкраще, що можна в цій ситуації зробити, — намагатися залишатися людьми тією мірою, якою це дозволяють обставини та наші моральні переконання. Боснія для мене — мірило людяності. Озрен Кебо, якого я перекладала, — взірцевий боснійський характер, який попри всі жахливі випробування, які заперечували людськість під час їхньої війни, залишається людиною, хоче зберегти живу пам’ять, намагається жартувати, освоїти простір для життя і таким чином виборює це життя. Вітальність та людяність — це те, що я особливо ціную в Боснії. І мені хотілося б, щоб, переживши цю війну, ми теж їх зберегли.
Про мультикультуральність
Українська мова має поступово поглинути всі сфери життя, стати домінуючою, і це природно, логічно. Я не бачу тут проблеми для російськомовних громадян України, вони й далі розмовлятимуть своєю «українською російською» в побуті. Єдине — потрібно себе трошки стримувати і не шельмувати всіх підряд російськомовних, не звинувачувати у державній зраді, не проголошувати агентами Кремля. Моя російськомовна мама, наприклад, дасть фору в державницькому конструктиві багатьом україномовним. Те саме — з багатьма переселенцями, які є водночас носіями української ідеї та російської мови. Ми маємо сприймати нашу строкатість, мультикультуральність як благо, користуватися нею як ресурсом, а не бачити в ній загрозу.
Про боротьбу
Ми не можемо зараз припинити боротися на східному кордоні, хоча б з утилітарної причини: якщо дамо відкусити собі палець, нам відкусять руку. Думаю, ми ще доживемо до розпаду Росії, але до того часу постійно перебуватимемо під загрозою.
Я почуваюся страшенно винною перед кримськими татарами, які були і залишаються в Криму головною проукраїнською силою і яким держава дуже мало приділяла уваги. Тепер вони платять за свої погляди, стають політично переслідуваними, їх вбивають. Так само з українськими патріотами на Сході, які фактично були полишені наодинці і постраждали через те, що звідти родом носії певної антидержавної програми. Безумовно, боротьба триватиме на різних фронтах. Я не думаю, що можна щось повернути бліцкригом, переможно ввівши армію, звільнивши окуповані території і вибивши ворога. Бо далі почнеться боротьба ідеологій. Має відбуватися точкова робота, культурна дипломатія, розмова на рівні «людина — людина».
Про внутрішніх переселенців
Що звичнішою ставатиме для нас війна з її наслідками, в тому числі з внутрішніми переселенцями, викривленням сенсів, спробами налагодити сталі контакти на спокійній ноті без взаємних звинувачень, то більшатиме приводів озвучувати те, що болить. Зокрема внутрішнім переселенцям, бо вони мало присутні зараз у публічній сфері з повноцінними висловлюваннями. «Війна — переїхали» — спрощення. За цим лежить величезна людська трагедія і довгий шлях. Чим більше ставатиме цих історій, навіть не на рівні сюжетів у ЗМІ, а осмислених в публічному дискурсі, на державному рівні, в тому числі як історій успіху, історій людської трагедії, яка призвела якщо не до втрати ідентичності, то свого місця у світі, — тим швидше ми почнемо про це думати як про свою історію. І це дасть змогу з нею працювати. Реінтеграція переселенців у смислове поле українського дискурсу буде одним із наріжних каменів нової української ідентичності. Але після того як вони проговорять свої життєві шляхи, коли ми сприймемо цей великий вихід людей і їхній великий вибір як елемент національного епосу і зробимо його частиною національної програми. Але на це потрібен час.
Про нову національну ідею
Якщо війна закінчиться, а не триватиме десятиліттями, як в Ізраїлі, то нова національна ідея буде значною мірою ґрунтуватися на досвіді війни. Якщо не закінчиться — життя просто їй підпорядкується. Мені здається, що після 2014 року ми різко усвідомили, хто ми є і куди рухаємося. Ми ще не до кінця це сформулювали, але принаймні маємо вектор. Знаємо, «ким хочемо бути, коли виростемо». Зараз ця візія трохи ідеалістична, але й чітко сформульований ідеал стає рятівним і змінює людей.
Про щастя
Я щаслива людина. В мене є сім’я, кохана людина, друзі, сродна праця. Я отримую більш‑менш сталий прибуток від того, чим завжди хотіла займатися. Майже казкова ситуація. Я маю улюблені міста, які мене оновлюють і надихають. Є люди, яких я щиро люблю, ціную та чий поступ відстежую, які дають мені віру в те, що цей світ ще не втрачений. Я живу в епоху страшних змін, але ніби хребтом відчуваю, що все рухається в кращий бік, ніж могло. І це відчуття руху для мене дуже важливе.
«ШО» про авторку
Катерина Калитко народилася 1982 року. Авторка шести збірок поезій та двох книжок короткої прози, остання з яких — «Земля Загублених, або маленькі страшні казки» (Львів, ВСЛ) — стала Книгою року ВВС-2017. Мешкає у Вінниці та Сараєві.
Лауреатка Премії Джозефа Конрада-2017, міжнародної премії Vilenica Crystal-2016. Стипендіатка письменницької програми Central European Initiative Fellowship. У різні роки ставала лауреаткою конкурсів «Гранослов», «Привітання життя», «Молоде вино», «Смолоскип» та літературної премії «Благовіст».
Тексти перекладені одинадцятьма мовами. Збірка віршів «Золото, смирна і мед» вийшла 2014 року в Ізраїлі (переклад на іврит Антона Паперного).
Перекладає з балканських мов (Єрґович, Кебо, Величкович, Селімович та ін.) За переклади відзначена премією часопису «Кур’єр Кривбасу» та перекладацькою премією METAPHORA.
Вірші авторки читайте у розділі ШОВИДАВ стор. 15
