Міністерство культури в Україні звично привертає дуже багато уваги як інституція. Здається, набагато більше, ніж умовне міністерство фінансів чи сільського господарства — не дивно, адже в культурі, як і в медицині з освітою, розбираються всі. Хоча я думаю: пильна увага до дій Мінкульту пов’язана насамперед із тим, що це, сказати б, профільне міністерство традиційно активних громадян — митців і публічних інтелектуалів.
Якось, даючи мені інтерв’ю, Андрій Курков влучно пожартував, що Мінкульт в Україні — це така бухгалтерія, що розподіляє зарплати та бюджети поміж тими, кого фінансує. Другий мій улюблений жарт Куркова на цю ж тему — що всю українську культуру можна помістити в два літаки. В одному буде ансамбль Вірського, а в іншому — хор імені Верьовки. Звісно, письменник жартував про офіційну культуру та її елементи, що живуть десь у просторах палацу «Україна» та державних свят, які ще не навчилися відзначати концертами класичної музики в опері чи філармонії. Між рядками тут бринить думка, що те життя, яке маємо на увазі, коли говоримо про культурний процес в Україні, часто взагалі існує паралельно до життя офіційної культури.
З Мінкультом я особисто не взаємодіяла ніколи, аж до моменту, коли призначили Євгена Нищука на посаду міністра. Пам’ятаю, тоді це рішення Кабміну викликало дуже жорстку критику, тому що мистецька спільнота просувала Олесю Островську на цю ж посаду. Згодом її взяли на роботу в Мінкульт як заступницю міністра. Змінилося ще декілька людей в кріслах, і намітився прогрес: до міністерства почали запрошувати цехову спільноту в ролі експертів, а іноді й просто поговорити.
Після призначення на посаду міністра культури та віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка спільнота митців знову солідаризувалась. Широко відомим є лист Олександра Ройтбурда до нового міністра, який великою мірою віддзеркалює настрої цеху. Причиною тертя є зокрема звільнення заступників попереднього міністра, котрі на той момент уже почали працювати над довготерміновими проектами — скажімо, над створенням стратегії «Культура 2025». Інший чинник — призначення нових заступників, невідомих у фаховому середовищі.
В Україні Міністерство культури працює також і в умовах постійного скорочення видатків. На 2015‑й в українському бюджеті заплановано 2 мільярди 300 мільйонів гривень. До прикладу, бюджет культури одного тільки міста Гамбург, що в Німеччині, складає 250 мільйонів євро. Але річ насправді не в сумах, а в тому, як вони використовуються. Чи український Мінкульт підзвітний громадянам, що платять податки, з яких і формується бюджет? Наприклад, в Німеччині вся бюджетна документація — прозора. Її сканують і регулярно публікують в інтернеті, включно з протоколами різноманітних засідань, тому пересічний німець має вичерпну інформацію про те, як використовують його податки. А от в українських реаліях для мене особисто стало сюрпризом аж сім друкованих видань, які фінансує Міністерство культури зі свого бюджету — це газета «Культура і життя», а також більш спеціалізовані видання про концерти, театри тощо. Собівартість таких видань дуже висока, наклади — маленькі, в газетних кіосках їх не купиш (крім хіба що «Української культури», котру очолює племінниця екс‑екс‑міністра культури Кулиняка). Чи потрібно так багато паперу для друку на всеукраїнському рівні, скажімо, театральних репертуарів? Не впевнена, що ця стратегія плідніша за роботу довільного інтернет‑сайту.
Ще одна велика проблема української офіційної культури — її спрямованість виняткового на прийняття коштів. Чи чули ми про успішні та прибуткові державні культурні інституції? Я не чула. Звісно, зовсім не йдеться про те, що умовний музей чи театр має самостійно заробляти гроші. Але чому би не перейняти досвід умовного Лувру, де щодня стоять черги і де є можливість за зароблені та залучені від меценатів кошти поповнювати колекцію новими артефактами? Відповіддю на цей виклик може стати вивчення досвіду роботу культурних індустрій та загалом впровадження цього словосполучення в загальну практику. Наприклад, у згаданому вже Гамбурзі культурна індустрія є другою найбільш динамічною галуззю економіки міста, в той час як на першому місці — індустрія IT. Ще один приклад: у США, за даними BEA, культурні індустрії 2012 року створили 698,7 мільярдів доданої вартості, тобто 3,8 % ВВП. Уявіть на хвилинку, що в Україні культура стояла би поруч із IT за динамічністю свого економічного розвитку і що заробляла би в бюджет України гроші? Це не жарт — гадаю, до подібної мети цілком можна рухатися.
Роботу Міністерства культури, як на мене, потрібно переформатовувати — разом із логікою роботи казначейства та інших посередників між Мінкультом, митцем і грошима. Як покращити Мінкульт? Про це я запитала у кількох експертів і фахівців галузі, котрі мають досвід не тільки власне творчої роботи, але й організації власних проектів чи участі в громадських ініціативах.
Андрій Бондар, поет, перекладач
На мою думку, Міністерство культури — совєтський атавізм, який брати із собою в українське майбутнє взагалі не варто. На його місці може з’явитися структура, яка б опікувалася, умовно кажучи, «підтримкою» і «розвитком» культури. Підтримка стосувалася б музеїв і бібліотек, тобто всієї маси культурних установ, спрямованих на консервацію створеного. Але для цього не потрібне міністерство. Вистачило б і бюро. За розвиток, відповідно, могла б відповідати інституція, яка за наявності продуманої стратегії прозоро розподіляє бюджетні кошти в царині сучасної культури, видає стипендії на створення сучасних опер, зйомки фільмів, написання романів і організацію проектів візуального мистецтва. Певна річ, на конкурсній основі. Але для цього не потрібне окреме міністерство. Потрібна воля для того, щоб відмовитися від старих корупційних схем і накатаних методів доїння бюджету на безглузді «Концерти для двох сердець». І, звісно ж, не повинно існувати чогось такого, як «офіційна культура» з набором родових травм. Це те, що тягне назад і зовсім нікому не потрібне. Навіть тим, хто культурою займається. Міністерство культури — видимість, бюрократична міна за відсутньої гри і злочин проти культури.
Олег Вергеліс, журналіст, театральний критик, завідувач відділу культури тижневика «Дзеркало тижня. Україна»
Мене інколи дивують радикальні і нігілістичні закиди — відносно того, що «нам непотрібно ніяке міністерство», мовляв, треба запозичувати передовий європейський досвід… Втім, у самій Європі — у різних країнах — досить системно і продуктивно функціонують міністерства культури. І, здається, не викликають шаленого дискусійного опору. Очевидно, тому, що ефективно працюють… А також тому, що адекватно, компактно, системно організовані.
Україна, яка і сьогодні, на жаль, знаходиться в ситуації чергового перехідного періоду, звісно, могла би здихатись не тільки Міністерства культури, але й інших відомств… Але… Мінкульт — орган виконавчої влади. І, на жаль чи на щастя (це вже як хто дивиться), від його «перерозподільної» функції залежить багато сегментів взагалі ніким не захищеної нашої культури. І особливо у перехідний період, коли є постійні соціальні виклики, коли велика напруга, я вже не кажу про зовнішню агресію.
Мінкульт як орган виконавчої влади мав би бути адекватним і ефективним «технологом», завдяки якому ми і збережемо, і не втратимо… Питання якісного реформування Мінкульту ніхто не знімає. Хоча це питання взагалі — на поверхні. Мені здається, що реструктуризація Мінкульту (якщо таке взагалі можливо), мала би передбачати модель Міністерства культури Франції, Міністерства культури Литви, Міністерства культури і національного спадку Польщі. Елементарно — вивчаються функціональні моделі роботи таких відомств (мені здається, вони найближчі Україні за різними чинниками), вирізняється те, що для нас цінне. А потім розробляється вже нова ефективна модель українського Мінкульту на платформі кращих напрацювань європейських інституцій.
Взяти — і відрізати: це завжди можна, це завжди встигнемо. А от знайти механізми, які, ще раз повторююсь, допоможуть нашій культурі вижити у надскладний час — над цим треба думати, не перекреслюючи і роль держави у розбудові культурного простору.
На мій погляд, одна з надважливих неформальних функцій культурного відомства — це «селекція», підтримка, заохочення того творчого покоління, яке вже виросло, але не може пробитися, бо ретродідугани не пускають… Варто використовувати досвід деяких фондів — стосовно підтримки окремих інноваційних, недержавних культурних проектів, систему грантів тощо. Найважливіше — я так вважаю — розумна і об’єктивна підтримка у культурі молодого і середнього талановитого покоління. Якщо з боку держави цього не буде — втратимо навіть тих, хто ще лишається.
Леся Ганжа, журналіст, головний редактор «Редакторського порталу»
Об’єктом мого інтересу в Мінкульті завжди був видавничий холдинг — газета «Культура і життя», журнали — глянцеві, про культуру, здається, 8 штук і сайт, який на реконструкції. Стільки витратних видань на жодне прибуткове — воістину мільйонерський розмах, який свідчить не про руїну в одному конкретному видавництві Мінкульту, а про руїну в головах, які не відрізняють професіоналів від прохіндеїв. Для мене видавництво Мінкульту — це лакмус перемін у Мінкульті. Поки не з’являться професіонали там — це означатиме, що вони не в пошані й у самому міністерстві, а отже, всі реформи поки — це або вічний початок, або вічна фікція.
Ольга Жук, кураторка «Книжкового Арсеналу»
Мінкульт має остаточно позбутися совкових амбіцій як контрольного ідеологічного державного інституту, припинити зловживання такими поняттями, як «духовність», не утримувати відповідні паразитарні комісії, не підмінювати кадровими ротаціями і плодінням папірців відсутність реформ.
Бажаю прозорих конкурсів на посади, уваги до експертної і громадської думки, розвитку попередніх позитивних напрацювань (наприклад, стратегія «Культура 2025»), більшої мобільності і мінімізації бюрократичних процедур. Хочу зауважити те, про що вже багато говорилося: розділити певні функції, як‑от збереження спадщини і сучасну культуру, інтеграцію її у світові процеси.
Є велика спокуса взагалі побажати Мінкульту самоліквідуватися у тому кафкіанському образі, яким він є зараз, і на зразок деяких європейських країн заснувати профільні інститути: Інститут Книги (забравши окремі функції у Держкомтелерадіо), Мистецьку Раду тощо. Залишити невеликий офіс для координації дій цих інститутів. Посилити взаємодію культурного і освітнього сектору. Прийняти цивілізовані законопроекти про меценатство, але разом із тим почати дивитися на культуру як на сферу, що не лише потребує дотацій, але й здатна була би при грамотному управлінні приносити Україні значні дивіденди — і не лише символічний, іміджевий капітал, але й економічно, як поле для креативних індустрій.
І хай мене звинуватять у ейджизмі, але вважаю, що до управління культурою потрібно залучати молодих експертів до 35–40 років — сміливих, обізнаних зі світовими тенденціями, людей з палаючими очима, а не млосних колишніх партійних функціонерів і людей пенсійного віку. Можливо, було би зовсім непогано, якби посаду радників міністра культури на 1–2 роки запропонували закордонним фахівцям.
Лариса Денисенко, письменниця
Міністерство культури, на мій погляд, має забезпечувати ефективне виконання щонайменше трьох функцій:
1) Забезпечувати вільний та реальний доступ громадян до культури. Тут йдеться, зокрема, про гідне функціонування, збереження / поповнення фондів, осучаснення музеїв, бібліотек, театрів, філармоній, кінотеатрів; нових культурних майданчиків, збереження культурної спадщини, забезпечення мультикультурних потреб громадян, реституцію тощо;
2) Стратегічне осмислення, інституціоналізація, розвиток, в тому числі заохочення іноземних і вітчизняних інвесторів та промоція культури в межах країни;
3) Створення ефективних культурних центрів за межами країни, промоція та представлення української культури на виставках та під час інших культурних подій.
Візьмемо, наприклад, таку просту штуку, як читання. Ми можемо говорити про те, що суспільство не хоче читати, не має потреби, на бачить нічого цікавого для себе на книжковому ринку. І в цьому винні письменники та / або видавці або ж відсутність мереж розповсюдження книги.
Втім, проблема глибша.
Щоб сучасна людина хотіла читати, треба запустити культурні маячки, що читання є одним з соціальних ліфтів, котрі допоможуть людини знайти своє місце в суспільстві, побудувати успішну кар’єру.
Отже, для цього треба створювати концепти, котрі б працювали на користь книгоцентризму.
Це і спеціальні програми у співробітництві з Міністерством освіти та науки на рівні школи, на рівні коледжевого, університетського навчання; спеціальні проекти на рівні позашкільної освіти. Це і перекладацька школа, перекладацькі гранти. Новітні бібліотечні програми. Літературні музеї, екскурсії, лотереї тощо. Радіопрограми, телевізійні програми, інтернет-проекти. Це і стратегічне планування і щоденна реалізація, котрими повинний був би займатися Уряд і ключові міністерства.
Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців»
Насамперед, потрібно розробити і затвердити на законодавчому рівні «Стратегію розвитку культури до 2025 ро-ку». Розроблятися вона повинна з урахуванням побажань представників так званої мережі закладів культури (державних чи комунальних), причому з усіх регіонів України, з великих і малих міст чи навіть сіл. Потрібно також врахувати інтереси всіх секторів культури і культурних індустрій, яких можна нарахувати 15–18. Ця велика робота вже розпочата ініціативною робочою групою експертів і має бути завершена до вересня 2015 року, що може виявитися нереалістичним, враховуючи, що на це не виділяється фінансування.
Крім того, повинна розпочатися адміністративна реформа і реформа місцевого самоврядування, щоб було зрозуміло, які повноваження і яка відповідальність за збереження об’єктів культурної спадщини, забезпечення роботи мережі, розвиток культурних ініціатив та індустрій готова взяти на себе місцева громада і з яких джерел це буде фінансуватися.
Дуже важливим є забезпечення участі України в міжнародних культурних програмах, насамперед ЄС, з якими може прийти фінансування, але це спільна справа МК, МЗС, Національної комісії ЮНЕСКО та ін.
А реорганізація Мінкульту, якщо говорити лише про базовий принцип, має полягати у відмові від функції вигадування і організації різних заходів і святкувань; треба займатися власне культурною політикою, забезпечувати фінансування, здійснювати моніторинг, формувати замовлення на підготовку кадрів для сфери культури та індустрій. А для розробки і реалізації окремих програм в рамках затвердженої стратегії мають з’явитися спеціалізовані інститути: книги, театру, візуальних мистецтв тощо, в яких працюватимуть кваліфіковані фахівці і менеджери саме з цієї сфери. До конкретних програм чи проектів вони залучатимуть на контрактній чи безоплатній основі незалежних експертів, які забезпечать об’єктивність та прозорість прийняття рішень щодо розподілу фінансування. Джерела фінансування при цьому мають бути як бюджетними, так і позабюджетними, наприклад, із спеціально створеного фонду.
Аксінья Куріна, журналіст
Думаю, что было бы очень неплохо, если бы на текущем этапе сообщество деятелей культуры и журналистов самоорганизовалось в целях мониторинга деятельности Минкульта.
Нужно добиваться прозрачности и подотчетности работы министерства. Для этого следует выработать критерии эффективности, сформулировать реалистичные требования к руководству и добиваться того, чтобы они взяли на себя конкретные обязательства. Например, пресс-конференция министра каждый месяц. Пусть рассказывает, чем занимался, и делится своими планами.
Реализация такого сценария — задача трудная ввиду крайнего индивидуализма людей, работающих в этой сфере, однако, если найдется несколько человек, способных взять на себя отвественность, системно этим заниматься в течение года, безусловно, будет хороший результат, как для деятельности министерства, так и для нас самих.
Юрій Макаров, журналіст і письменник
Приблизно півроку тому, коли попереднє керівництво міністерства розробляло його нову — слід сказати, на той момент досить переконливу — концепцію, я схилявся до думки, що варто дати час ідеалістам стати прагматиками. Тепер я бачу, що в боротьбі між особистістю й інститутом перемагає інститут. Тож не варто заливати нове вино в старі міхи, воно або прокисне, або його замінять іншим, із більш звичним смаком. Нинішню сферу повноважень Мінкульту слід було би якомога швидше розділити: фінансування бібліотек, художніх і музичних шкіл, музеїв, театрів негайно передати місцевим владам під захищені статті бюджету, залишити компактну Національну кіноагенцію… ну й, власне, все! Ще варто створити під егідою держави незалежний фонд підтримки різноманітних культурних проектів, в його наглядову раду посадити людей за віковою квотою (на одного аксакала — не менше одного молодшого 30 років). А міністерство розігнати, будівлю продати під офісний центр, за ці гроші відбудувати Гостиний двір. Посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань можна залишити.
Олекса Манн, художник
А з тим міністерством нічого не зробиш. Є такі атавістичні совкові установи, що можна тільки спалити і забути. Я єдиний і останній раз був у тому міністерстві, коли ми його захопили на початку минулого року. Найбільш мене вразила абсолютно потворна гігантська кришталева люстра з вісюльками, яка накривала собою все що було.
От Ніщук намагався щось змінити, створив нову цілком достойну команду, почав реформи, робив правильні кроки. І тут знов за своє. Ніщука зняли, не давши йому жодного шансу щось довести до кінця. Поставили зверху відвертого колгоспника, не спитавши у спільноти, не провівши ніякого публічного обговорення кандидатури. І він облажався в першому ж своєму публічному інтерв’ю по повній, продемонструвавши свій рівень. Його тексти були моментально розтягнуті на меми, і він був пречудово затролений.
Тут є своєрідна взаємодія тих всіх мармиз із кришталевою люстрою. Вони взаємовпливають один на одного. З повним усуненням того міністерства ми отримаємо більше користі, ніж з його облаштуванням. Це як з мусорами. Треба повністю розігнати всіх і створити абсолютно нову структуру. Як зробила в свій час із ними Грузія. Абсолютно нове національне бюро, яке б займалось різними культурними ініціативами, в тому числі і представленням країни на міжнародному рівні, і виділити якийсь сектор, який би фінансував усі установи, що зав’язані на бюжетних грошах, всі театри, музеї, бібліотеки, займався б культурною спадщиною і таке інше.
Особисто мені Міністерство культури не потрібне. Бо культура створюється і керується зовсім іншими факторами, а не чиновниками з трьома підборіддями і в піджаках з іскрой. І країну в світі представляють люди, які від того міністерства не те що ніякої допомоги ніколи не отримували, але і переходили на інший бік вулиці від нього, як тільки їм приходилось проходити повз.
Олеся Островська, експертка компанії pro.mova, колишня перша заступниця міністра культури Євгена Нищука
Насамперед важливо розуміти, що Міністерство має бути не лише регулятором, але й платформою підтримки і розвитку культури. Принаймні до моменту, поки ці функції не передано до національного культурного фонду, який лише належить створити. Це означає, що Мінкультури мало би продовжити і навіть підсилити охоронні і регуляторні функції — передусім в царині культурної спадщини. Усе це в комбінації з максимально можливою відкритістю до фахівців‑пам’яткоохорців і активістів, — тільки у разі якнайбільшої прозорості і підзвітності перед фахівцями можна ампутувати корупційні спокуси.
З іншого боку, Міністерство повинно перестати опікуватися будь-якими культурними заходами, а натомість спрямувати всі наявні «заходові» кошти на конкурси для сучасної культури. Бо якщо в сфері спадщини потрібне регулювання, то сучасній культурі потрібні платформи підтримки. Зазвичай такими є гранти і стипендії. Їх необхідно створити або реорганізувати існуючі.
І останнє, але не менш вагоме: Міністерство культури має спрямувати зусилля на адвокацію, легітимацію і підтримку креативних і культурних індустрій як важливої частини культури (й економіки), яка розвивається нині і стане спадщиною завтра.
Олександр Ройтбурд, художник
Я вважаю, що зведення національної культури до фольклору, архаїки і депресивної історичної ретроспективи («неможливої без брому») є спадщиною колоніального минулого, і українській культурі необхідно було із самого початку української державності задіяти процес рішучої емансипації від анахронічних канонів, які її сковують. Я вважаю першочерговим завданням руйнування віджилих радянських інституцій та докорінну культурну модернізацію. Я вірю в ефективність нового покоління амбітних менеджерів з європейським досвідом.
Сама структура Мінкульту настільки громіздка, що одні її завдання суперечать іншим. Моя давня ідея — розвести дві основні функції — консервації та інновації. Умовно кажучи, я вважаю за доречне розділити Мінкульт на два великих департаменти: департамент культурної спадщини та департамент культурної модернізації. Можливо, останній доцільно створювати не як підрозділ Мінкульту, а як окрему національну агенцію. В тій частині, яка займатиметься збереженням традицій, інституцій та пам’яток, теж є що міняти і переосмислювати, зокрема, актуалізувати явища і постаті української культури, які незаслужено опинилися на маргінесі. Але завдання культурної модернізації вимагають радикального впровадження європейських методів культурного менеджменту, пріоритетної підтримки локальних недержавних ініціатив, підвищення ролі незалежної експертної спільноти, спрощення схем фінансування, громіздкість і забюрократизованість яких ускладнює оперативне партнерство міністерства в живому творчому процесі.
Не можна ігнорувати і той факт, що сьогоднішні події на сході багато в чому викликані недалекоглядною гуманітарною політикою, одним з авторів якої є нинішній міністр культури. Зокрема, мова йде про недооцінку фактору російської мови в сучасній Україні. Спроби механічної українізації замість проведення більш гнучкої мовної політики, фактична відмова від створення та підтримки російськомовного проукраїнського контенту, ігнорування культурних запитів так званого російськомовного населення створили ґрунт для ідеологічного домінування російської пропаганди на сході і півдні України. Не можна забувати, що історія України і народів, що її населяють, складна і драматична. Захоплюючись, часом надмірно, спробами виявити об’єднуючу основу ідентичності в історичному минулому, ми ризикуємо ускладнити вибудовування нової ідентичності, зверненої у майбутнє.
Неможливо рухатися вперед із головою, повернутою назад.
Іван Семесюк, митець
Коли чую словосполучення «міністерство культури», в моїй макітрі постає царьовське запитання — что? Точніше навіть — шчто? Хай там як, але я як працівник культури (про якість не йдеться) все життя щільно оточнений такими само працівниками: художниками, музикантами, акторами, письменниками. І ні я, ні десятки моїх творчих друзів ніколи, ні за яких обставин, не тільки не мали зиску з Міністерства культури, а навіть і не стикалися з ним. При всіх міністрах, президентах, порах року. Про Міністерство культури я можу сказати не більше, ніж про сузір’я Південного Хреста. Знаю, що воно існує десь там, з іншого боку небосхилу. Кажуть навіть, що хтось його бачив і навіть подумки мацав його фінансові потоки.
Чим воно займається, я не знаю, знаю лишень, що там хтось виділяє гроші на щось. На що саме — не знаю. Якщо Міністерство культури раптом зникне, або згорить синім полум’ям, в житті тисяч людей, котрі кують культуру в нашій країні, не зміниться НІХ…Я. Вопше, геть, зовсім НІХ…Я.
На моє мистецьке життя впливає все що завгодно, починаючи від корпорації Microsoft і аж до фірми Koh-i-Noor, але не Міністерство культури. Навіть Міністерство фізкультури на мене впливає більше, бо отримати п…и від українських спортсменів можна елементарно — це реальність. А отримати від Міністерства культури триста гривень — це квантове потойбіччя.