Х.: КСД, 2019
Ще одна збірка короткої прози від Макса Кідрука пропонує оптимістичнішу оптику, хоч і хибує на жанрово-тематичну неоднорідність: під одну обкладинку зібрали вже друковані раніше оповідання, аби читачі не нудилися в очікуванні наступного великого роману. Отож, книжка починається класичним горором, містить пару кумедних історій (про авантюристів, що хочуть зрубати бабла на підміні іноземного футболіста, чи про Діда Мороза, який завис на мотузці за вікнами багатоповерхівки), моторошне реалістичне оповідання про дівчинку з Донбасу, а також декілька розповідей про здійснення мрій.
Останнє, як ми вже знаємо, легким не буває, тож від анекдоту до гротеску несе читача сюжет оповідання про Стьопу Ревуна, чиї дід і батько були пілотами, відтак і хлопець мріяв лише про те, щоб піднятися в небо. За допомогою друга він виготовив такий собі геліостат, більше схожий на стілець із надувними кульками, але майже відразу щось пішло не так… Парадоксальності ситуації надає факт, що текст спирається на реальні події — історію лос-анджелеського пенсіонера Ларрі Волтерса, який 1982 року захотів політати без літака.
Що ж до оповідання, яке дало назву всій збірці, «Заради майбутнього», то в ньому є саме те, за що частина читачів любить Макса Кідрука, а частина — не зносить: ідеться про науковий компонент його творів, який дехто вважає антинауковим. Дія відбувається в Делфтському університеті, де голландка Лінда й українець Антон несподівано наштовхуються на таємниче явище: вони можуть отримувати послання з майбутнього! Купа розумних слів, таких як POSH-генератор, позитрони, електрони, магнітне поле, — і ми бачимо GPEG-файл із зображенням ядерного гриба, що здіймається над Гаагою та Роттердамом майбутнього. Науковий світ ставиться скептично до цього відкриття, натомість погані хлопці точно знають, що «майбутнім має керувати хтось один»… Лунають постріли.
