Важко пригадати, коли українці розпочали перманентний лемент, мовляв, у культурі в нас усе погано, грошей не вистачає, фахових та ефективних менеджерів і кураторів бракує, механізми непрозорі, Мінкульт ніц не робить тощо. Поки одні вірять у світле майбутнє і покладають надії на оновлення старих і створення нових інституцій (як-от Український інститут книги), інші вважають найкращим варіантом, коли держава та митці співіснують в паралельних реальностях, не заважаючи одне одному. Попри те, що зрушень і змін багато, все, як і десятки років тому, часто-густо впирається в так званий людський чинник. Часом здається, що дати раду процесам, які відбуваються в культурі, здатен хіба що Господь Бог. Саме тому журнал «ШО» звернувся до експертів із питанням «Якби ви були всемогутнім (-ою), як би ви облаштували сучасну українську культуру?» Одразу зауважимо, що дати відповідь пропонувалося кільком десяткам осіб, але відповіли врешті-решт лише сім із них, що теж є певним симптомом. Отже, чи існує в професійному середовищі чітка візія, якими мають бути умови та механізми плідного існування української культури, — питання відкрите.
У нас распинали и за меньшее
Макс Бужанский, писатель, блогер
Что случилось с вашей культурой?
Она раскололась.
Украинская культура, некогда цельная, яркая, самобытная, — раскололась.
Разбилась, будто упавший со стола стеклянный шар, рассыпалась вдребезги, и каждый осколок мнит себя целым.
Стать которым ему мешают лишь другие осколки.
В начале был рынок.
Да, да, в начале всего возник рынок, суровый и беспощадный.
Который сразу прижал за горло бесчисленное множество бездарей, подвизавшихся при Союзе в культурно-околокормушечных сферах.
Схватил за шиворот таланты, которые просто были талантами и знать не знали, что такое продавать себя, благодарная Родина занималась этим как‑то без них.
Прошло время.
Таланты освоились, научились выживать, втянулись.
Да, немного удивились, когда оказалось, что бездари теперь руководят культурой и решают, куда пойдет государственное финансирование, а кому — извините.
А потом грянула идеология.
И вдруг обнаружилось, что языков не один, который все понимают, а два.
Как минимум.
Один из которых — главный, и знать не хочет все остальные, и понимать не понимает.
Украиноязычная часть сразу преисполнилась.
Чего не объяснила, да и объяснить не могла бы, но осознала и демонстрировала.
И сразу потребовала, чтобы русскоязычная извинилась за всё и продолжала извиняться и впредь, если не хочет пойти навстречу и просто исчезнуть.
Русскоязычная ощутила вину.
За что — не поняла, но на всякий случай поинтересовалась у титульного брата.
За притеснения, уклончиво ответил титульный брат, ранее издававшийся тиражами, сейчас кажущимися фантастическими.
Так и зажили, с тем нюансом, что титульный стал продаваться еще хуже нетитульного.
Ибо покупатель не хотел.
Не хотел, понимаете?
Писать по‑украински стало равнозначно определенному тренду.
О врагах, о муках, о катуваннях, о туге, тоске неизбывной, о всём самом ужасном, что только можно черными красками нарисовать.
Ибо представить украинский народ счастливым, это как концепцию предать, а у нас распинали и за меньшее.
А чтобы плотнее привязаться к заявленному духу нации, все эти муки обернуть в рушники, вышиванки, заставить глечиками, и пусть лелеки летают сверху.
Такой вот хуторско‑страдальческий колорит, со смещенным центром тяжести в Галичину.
Которая вдруг стала центром всего.
У русскоязычных осколков дела пошли так же тоскливо.
Пишешь про хорошее — прославляешь проклятое прошлое.
Пишешь, что всё не так плохо — противопоставляешь себя истинным и настоящим.
Не подчеркнул отрыв от соседа — враг, щупальца и пятая колонна.
Как писать?
Да так и писать, извиняясь, через два слова на третье, пытаясь скрестить ежа с ужом, так, что самому не понять потом, как жили‑то на самом деле.
И прагнення в Европу чтоб было в каждой строчке, потому что мода такая.
В каждом далеком селе Сумщины чтоб чувствовалось, сидели по хатам вечерами и мечтали о Люксембурге.
Хворь, подкосившая литературу и поэзию, косой прошла по так до конца не вставшим на ноги эстраде и театру, прибив их на взлете и зажав в тиски.
Так и живем, осколками разбитого сердца, ненавидя друг друга и читателя-зрителя, не в силах вырваться и не в силах быть дальше так.
Без конкуренции, ибо какая может быть конкуренция, когда правила давно прописали победителя и сразу обрекли его на безвестность и никому ненужность.
Что делать?
Господи, за что?
За что такой прекрасной, полной талантов стране — вот так?
Чтоб ни себе ни людям!
«Такой вот хуторско‑страдальческий колорит, со смещенным центром тяжести в Галичину.
Которая вдруг стала центром всего»
Чтоб не радость дарить, а гвозди друг в друга заколачивать, не замечая, что гроб общий.
Что ответил бы Господь, снизойди он?
Да я же вам всё дал!
Давным-давно дал самое главное, то, чего вам так не хватало!
Свободу!
Свободу, ибо больше ничего не нужно!
Дайте свободу своей культуре!
Снимите все рамки!
Никаких запретов, никаких трендов.
Не делайте моду модной, не будьте журналом «Крестьянка».
Пусть каждый пишет что хочет.
Пусть каждый что хочет поет.
Подмостки театров не нуждаются в регулировании.
И вот тогда, только тогда, украинская культура родит.
Родит тех, кто не побоится ничего.
Кому не нужна будет помощь в ограничивании конкурентов.
Кто будет творить, не диктуя, как творить другим.
И читатель это купит.
И слушатель переключит волну, не нуждаясь ни в каких квотах.
Он будет знать, что это его и для него.
И ему будет интересно.
Там, где боятся Свободы, книжки серые.
Стихи нудные.
Песни скучные.
Пьесы тоскливые.
И люди злые.
Дай же Бог нам Свободы, иначе мы убьем свою культуру, с удовольствием растоптав осколки того, что некогда любили.
А Государство?
А государство пусть займется дорогами.
Если не выходит, нет смысла учить поэтов.
Как Родину любить.
Время империй
Алексей Никитин, писатель
Борхес сказал мне, что Украина это планшет б/у, китайский ноунейм, ее можно купить в азиатском интернет-магазине. Нет, это не Али и не Таобао, это безвестная барахолка подержанной электроники. Мир устроен почти так, как писал Борхес: Украина выложена на одной из бесчисленных страниц, в бесконечном ряду неотличимых гаджетов. Все они там и никому не интересны: Британия с китайской прошивкой, Россия с заблокированным wi-fi, Штаты с древним и шумным процессором. Я купил Украину в интернете, и мне выдали ее в отделении Новой почты, за неделю до того, как бодрой гурьбой туда ввалились труженики прокуратуры.
У китайской Украины поцарапан дисплей и подсел аккумулятор. Ее память забита фильмами, теперь я смотрю их по ночам. Когда еще смотреть фильмы, снятые в будущем, загруженные в прошлом, чтобы хоть что-то понять о настоящем?
Это фильмы о том, что время демократий проходит. Люди не понимают сложного, они ищут простых ответов — сложное пугает, простая ложь понятней и пахнет родными навозами. Наступает время империй. Молодые империи агрессивны и алчны, у них простые цели, они говорят с миром лапидарным языком угроз. Когда империя угрожает миру, у ее подданных на три минуты затихает артрит и белый шум в голове окрашивается в патриотические цвета. Подданные не любят рефлексирующих вождей, а молодые империи не знают рефлексий. Их культура проста и воинственна, как взгляд легионера. Рука сама тянется к ядерной винтовке, чтобы жить как в песне, чтобы стать песней и прозвучать в прайм-тайм. В стихах про родную винтовку нет места другим, в них только свои и враги, другие — тоже враги, но скрытые, их время недолго, и песни коротки. Империя говорит на одном языке, и этот язык должен быть простым. Сложные слова в нем умерли, в идеале в нем вообще нет слов — только понятные образы, их можно передавать пиктограммами. Литература закончилась, больших романов нет, потому что подданные не читают. Они смотрят фильмы, и вместе с ними смотрю эти фильмы я. Китайские программисты доработали фотошоп, теперь он не про картинки, а про кино — автор выбирает в галерее портреты актеров, сценарий загружается в киноредактор, остальное делает программа, редактируя и цензурируя сценарий в процессе обработки. Молодая империя проста на всех уровнях, образ мыслей подданных должен быть понятен и удерживаться в рамках, ее стиль — простота и пафос. Игла имперской культуры шершава, но прочна, она ломает хрупкий хитин этики и на всю глубину погружается в мягкие ткани жертвы. Часто ей не приходится вообще ничего ломать; там, где этика отсутствует, где государство выше личности, где ждут вождя, способного снять этические барьеры, а сами барьеры считают вредной условностью, молодая империя уже победила. Ее разъедающая культура выжжет сложное, упростив все до рефлексов и инстинктов. Империя приходит туда, где ее готовы принять, где даже враждующие и кажущиеся непримиримыми стороны хотят одного — безраздельной власти и простых идей. Они примут ее с облегчением — сложное ушло и не вернется, а она инкорпорирует их с суровой нежностью — все они ее дети.
«Борхес сказал мне, что Украина это планшет б/у, китайский ноунейм»
Китайский планшет Украина показывает мрачное кино. Уэллс говорит, что Борхес подсунул мне не ту, и на другом конце бесконечного интернета лежит другая Украина? Прекрасная, как хрустальное яйцо.
Музика для кожної дитини
Мар’яна Садовська, співачка та композиторка
Якби я була всемогутньою, то в першу чергу створила б якийсь такий закон, може, навіть закон природи, чи банк, чи щось інше, що гарантувало б фінансування мистецьких проектів. При цьому не просто фінансування, а гідне фінансування!
Оскільки відомо, що справжнє мистецтво не йде в парі з комерційністю. І рідко коли може бути прибутковим. Бо щоб творити справжнє мистецтво (не продукт!!!), треба мати можливість ризикувати, відкривати нові території, методи, треба блудити, помилятися, шукати й знаходити.
Читаючи біографії знаменитих сьогодні музикантів, літераторів, художників, театралів, часто, а навіть практично постійно, натикаєшся на одне й те саме — всі вони були бідними, ледве зводили кінці з кінцями, не мали коштів на лікування, оплату матеріалів чи оренду майстерень. Мовчу вже про кошти на їхні проекти! І це, мабуть, було б перше, що я б змінила! Назавжди. На віки вічні! Амінь!
До цього б я ще вигадала особливий спосіб підтримки мисткинь із дітьми. Тобто створила б такі умови, щоб жінки могли спокійно та гідно поєднувати материнство та творчу працю (звичайно, якщо це їхній вибір, без примусу в жодний бік). Коли у мене були маленькі діти, всі мої гонорари йшли на оплату догляду за дітьми. Тобто я практично працювала, щоб могти працювати. Думаю, що ця ситуація знайома не одній жінці-мисткині. І, на жаль, це теж причина, чому до сьогодні часто жінки відмовляються від материнства чи від творчості. Пишучи цей текст в Америці, де я працюю з групою жінок над проектом експериментальної опери, особливо гостро відчуваю цей дисонанс.
Тоді я б збільшила принаймні в 100 разів кількість різних резиденцій, де було б створено умови для спокійної, сконцентрованої праці над проектами, де відбувалися б зустрічі та співпраця митців із різних дисциплін, а також із різних країн та культур.
«Якби я була всемогутньою, то в першу чергу створила б якийсь такий закон, може, навіть закон природи, чи банк, чи щось інше, що гарантувало б фінансування мистецьких проектів. При цьому не просто фінансування, а гідне фінансування!»
І останнє. Я б вигадала такі мистецькі відпустки, найкраще подорожі, де б митці після своїх чергових проектів, завжди пов’язаних з максимально інтенсивною працею, напругою та повним виснаженням («акт тотальний», цілковита віддача, посвята), мали б змогу знову «наладувати батарейки», «провітрити мізки», що було б профілактикою всіх можливих burn out та депресій.
P. S. А ще я б запровадила різні види мистецьких дисциплін у школи і зробила б так, щоб музикою займалася кожна дитина (без примусу стати музикантом), щоб мистецькі проекти належали до педагогіки та освіти, на одному рівні з точними та гуманітарними науками.
«Офіційна культура для мене — це сліпа пляма»
Олекса Манн, художник
Якби я був всемогутнім, то останнє, про що б я думав, — як облаштувати сучасну українську культуру. Невідомо, навіщо культуру штучно облаштовувати, якщо вона прекрасно самостійно облаштовується завдяки особистостям, які її створюють?
Є одна, офіційна культура, яку намагається облаштовувати під свої смаки ціла низка облаштовувачів уже багато років. Її настільки чудово облаштували, що вона знаходиться у мене в сліпій плямі. Що мене особисто дуже влаштовує. Я з нею не перетинаюсь ніяк, хіба що в суто антропологічних розвідках, аби подивитися, чи не пропав з обрію образ нашого рідного жлоба. Ні, все стабільно. Він живе й множиться в рамках цієї культури. Там є все для живлення його природного середовища.
Тим часом розвивається геть інша сучасна українська культура, яка знаходиться в абсолютно паралельній реальності. Вона представлена десятками цікавих художників, музикантів поетів і письменників, які постійно щось створюють. Відкриваються виставки, видаються каталоги і книги. Про весь цей продукт, який зараз вариться, як у котлі, де є інгредієнти з революції, війни, андеграунду, формування нового громадянського суспільства, переоцінки цінностей і бажань різко висловлюватися, можна буде розмовляти тільки через якийсь часовий термін. Тому що ми знаходимося всередині цього процесу.
З появою цифрових технологій, для того щоб розповсюджувати свої ідеї і роботи, тобі вже не потрібно мати доступ до заангажованих державою чи олігархатом каналів комунікації. В цьому є своєрідний анархізм, коли ти можеш висловитись і можеш бути почутим без, наприклад, такого анахронізму, як телебачення. Багато людей отримали свою цілком заслужену славу і публіку через соціальні мережі. Тут одразу видно, хто як формулює, хто як працює, хто займається кон’юнктурою і хто просто притягнутий в цей процес штучно, за вуха. І відповідно з’явилися нові імена, нові зірки з новими ідеями.
Коли кожен займається своєю справою
Євгенія Лопата, президент Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz
Будьмо справедливі, якби ми стали всесильними, навряд чи ми першочергово взялися б за облаштування саме сучасної української культури. З двох причин. Перша — нам стовідсотково було би чим зайнятись, більш важливим і нагальним; друга — так чи інакше українська культура на сьогодні облаштована: краще чи гірше, але має форму, структуру, до того ж вона системна. Проблема в іншому — чи є ця система в Україні успішною й ефективною? Відкрите питання — скажете ви, і не схибите.
За шість років у культурному менеджменті, на основі свого, поки що короткого, але все‑таки багатого досвіду, можу сказати: українська культура — це, насправді, успішна модель, один лише недолік полягає у тому, що суб’єкти цієї моделі знаходяться здебільшого абсолютно не на своїх місцях.
Про що я кажу? Сьогодні культурні менеджери й куратори замість того, аби готувати якісний контент своїх проектів, відшліфовувати його, бігають з одного фонду до іншого в пошуках фінансування. Організатори культурних акцій до самого їх проведення сидять, як то кажуть, «на ізмєнє» в очікуванні — дадуть їм кошти на проект чи, аби розрахуватися за нього, доведеться по закінченню продавати татове авто. Добре, якщо воно є. Багато організаторів на цьому реченні могли б поставити лайк чи сердечко. Аби отримати державні кошти потрібно не лише пройти дев’ять кіл пекла Документації, подекуди вам ще й доводиться за держпрацівників готувати документи у власній редакції… Прикро? Та не те слово. На цьому й закреслимо першу причину нашої бездіяльності над переформуванням сучасної української культури. Бо насправді усе це дуже навіть важливо й нагально.
Якби я була всесильною, то, формуючи персональний склад культурного ринку, наймала би людей на роботу (зауважу — наймала на роботу, а не на благодійну волонтерську діяльність), якою вони мусять займатися. Якщо ти письменник — ти продукуєш контент, якщо ти менеджер — ти продаєш контент, рекламуєш його і підсилюєш, якщо ти держава — ти обслуговуєш письменника й менеджера, надаючи їм підтримку: фінансову, інформаційну, моральну.
«Українська культура — це, насправді, успішна модель, один лише недолік полягає у тому, що суб’єкти цієї моделі знаходяться здебільшого абсолютно не на своїх місцях»
Не зайвим буде наголосити: письменники не мусять на все горло рекламувати свої книжки, це робота менеджерів; менеджери не мусять перекладати чеки з магазинів за купівлю соку й печива для культурного заходу іноземною мовою у звіт державній інституції, це робота працівників цієї інституції, і останнє — якщо ти держава чи держслужбовець — ти не формуєш контент, його формують письменники та менеджери. І що найважливіше: якщо ти вже працюєш — ти не заважаєш іншим робити їхню справу.
В Україні велика кількість талановитих та майстерних авторів, трохи менше професійних й активних менеджерів, ще менше відповідальних та гнучких держслужбовців, але не забуваймо — вони є. Гірше, якби не було. Нехай би кожен займався своєю справою — і ви здивуєтеся, як швидко і стрімко підведеться та міцно стоятиме на ногах українська культура.
Підсумовуючи:
Правило № 1: Завжди робіть те, що вмієте робити й повинні робити.
Правило № 2: Ніколи не забувайте правило № 1.
Усвідомлена неможливість
Павло Маков, художник
Культура — це взагалі‑то просте вміння жити разом.
Усі ці книжки, платівки, картини, концерти, перформанси, кіно, театри, балет тощо — не більш як інструмент, за допомогою якого людство пробує навчитися отого «жити разом», розтинаючи своє втомлене тіло і намагаючись видалити з нього різновиди ракових пухлин, залікувати виразки, вставити нові зуби або поміняти своє серце на нове і ще живе, але при тому тільки-но вийняте з уже мертвого.
Спробувати щось зробити з культурою як такою — марна праця, хіба зламати, як і будь-який інший інструмент. Часом трапляється, але то таке… з пухлинами потім проблеми.
«Спробувати щось зробити з культурою як такою — марна праця, хіба зламати, як і будь-який інший інструмент. Часом трапляється, але то таке… з пухлинами потім проблеми»
До того ж треба розуміти, що весь цей культурний інструментарій створюється не через розуміння його необхідності для суспільства, і взагалі не для нього, а суто через те, що всі ці поети, митці, письменники, музиканти, актори, танцюристи, співаки, режисери etc. роблять свою справу через ледь усвідомлену, а швидше за все зовсім не усвідомлену неможливість її не робити. Ба більше, щойно це усвідомлення стається — кінець тій справі.
От як гриб росте в лісі, не маючи жодної гадки, чому це з ним відбувається, не кажучи вже про те, що він не уявляє собі іншого перебігу подій. І вже зовсім безглуздо сподіватися, що цей гриб свідомий того, чи є він отруйним чи корисним, або що він переймається тим, хто його з’їсть і що з тим буде.
