Про авторку:
Оксана Луцишина народилася 1974 року в Ужгороді. Письменниця, поетка, перекладачка, авторка п’яти збірок поезії, збірки оповідань та трьох романів. Лауреатка кількох літературних премій, зокрема, «Гранослова», «Привітання життя», премії Фундації Ковалевих.
Виїхала на навчання у Сполучені Штати, де захистила дисертацію з компаративістики. Викладає українську мову і східноєвропейські літератури в Техаському університеті в місті Остін.
Острів Суха Земля
* * *
з моря тобі до ніг випливає одна і друга
мушля немов уламок кістки чи корабля
тому що вчора був друг а сьогодні немає друга
тому що прямо по курсу острів Суха Тортуга
острів Сухий Пісок і острів Суха Земля
що ти їм скажеш як ти поясниш рані
що годі боліти ховатися годі шукати мли?..
кажуть, душі над океаном — а попіл у океані
та — хоч піднялись із дна береги піщані —
як їм сушею бути, так і не осягли
* * *
чому так темно?.. — це тому що жовтень
ні, не так, — Жовтень — прокинувся і крокує
кудись по землі, а може
це доторки його підошов створюють її —
темну землю Техасу і темну землю Луїзіани
порізані малими затоками
куди подітися від Жовтня, від міці його пам’яті
від запахів затишних жител
у яких ми не житимемо
від повільного оголювання аж до синьої кості
аж до співучого Ніщо листопаду
я знаю місто яке прихистило би мене
я знаю місто у якому можна перечекати
чи то Жовтень
чи то ціле життя,
його довгий тяжкий сон
у Новий Орлеан стікаються всі ріки пам’яті
змішуючись із ріками забуття
і може врешті вимкнеться у моїй голові лампочка болю
як вимикається світло на вулиці шуму
на вулиці юрби і вулиці сміху
у час коли сплять живі
у час привидів
* * *
ти на землі, точніше — на траві
і чорний птах розправив чорні крила
(це все не так це тільки в голові,
твої коти сидять мов вартові
злих духів відганяючи від тіла
ще твого, твого — ти тепер не ти
не лицар не вояк не біль із болю
і твій домашній простір темноти
в якій зоря пульсує щоб рости
надовго оречевлений тобою)
ти на траві, а сонце вже зайшло
кудись за край непевної планети
лежиш навзнак, і піниться крило
у птаха, у кота, — і на чоло
лягає пил, немов питає — де ти?
* * *
живи кажуть тут
не можу — забагато спогадів
тоді тут
не можу — тут все чуже
тут жоден спогад не приживеться
де ж тоді житимеш?
є така книга
ти сама її написала
і там, у її дощах, тобі найтривкіше
і десь там у її джунглях ти заблукала
пальми її і квіти
дикі її бугенвілії
її каламутні ріки
десь там ти сидиш над водою
у клітці з повітря
* * *
ойкумена закінчується біля цієї води
обривається наче сувій з письменами
ти розгортаєш його і просиш — порадь веди
а літери розсипаються між хвилями і пісками
от була собі ойкумена і все в ній було як слід
ця обжита земля фламінго і бугенвілій
а тепер ані птаха ні квітки в сієсті її, в імлі
а тепер вона — кістка твоя у сліпому тілі
а тепер вона — ти, але ти чомусь — не вона
і нема з тебе виходу — тільки печаль черлена
точить точить стіну (бо й сама вона теж стіна)
тужить тужить тобі (бо для неї ти ойкумена)
* * *
ой там у лузі небесна драбина похилилася
ой там у лузі сведенборгова людина зажурилася
а хто вчитався, тому відомо —
на тій драбині ангели і архангели стоять собі нерухомо
поки сама-одна людина скаче втомлено і зухвало —
ну знаєте, трохи підзадовбало
а серце лупить скалу і лупить — хоч і кажуть, шумить при тому
але шумить же і море в ушу сліпому
а тим часом судно входить у свій фарватер
конкістадор купив тобі термінатора —
тільки нафіга тобі термінатор?
жодний кіборг чи манекен хоч яка там його подоба
замість тебе у гріб не ляже бо немає для нього гроба
пораховані всі гроби всі хребти і кулі
всі молекули тіл захряслих у глині чи у намулі
а Отець Небесний Звіряє небесні списки
з обелісками, і мовчать Йому обеліски
ой там небесна драбина — та зніміть уже цю драбину!
а то полізу — загину, не полізу — і так загину
скажіть уже там комусь, що годі, спасибі, баста
і аста ля віста, бейбі, і просто без-вісти аста
скажіть що зірка, яка горіла, давно погасла
це просто досі не помітили гондураси ці, галілеї
це просто світло і досі тече із неї
* * *
з моєї голови росте
якась інша жінка може вона з індії
напевно що так
знає йогу і ще якісь важливі науки
ходи зі мною у цей бар
прошу я одного тут що прибився
до мого берега не знати навіщо
не коханець не друг не приятель
ходи зі мною у цей бар може там наливають
воду живу мертву і вогняну
а також воду минулого
може відпливе моя пам’ять
кудись як човник маленький
загубиться у морі
яке стає все глибшим і ширшим
хай я не думаю більше Господи
ні про щастя ні про людей яких зустрічала
десь на вершинах островів
десь на вершинах любовей
* * *
ти витікаєш мов ріка із ріки мов ріка із горла
ти розливаєшся по долині, взагалі по всякому долу,
по квітах і травах — бо що вже у цих глаголах
на позначення того що зникне, на всю цю буйну крамолу
існування — а в нього нема мети або там зажури,
часопростору — наче храму опертому на чотири
колони, — і що тепер із твоєї літератури,
коли сипонуть урозтіч сузір’я мов дезертири?..
ти витікаєш мов ріка із ріки мов сама із себе,
уроборос із яким тобі ще вчитися жити —
а вода між тим наступає,
проступає тобі між ребер
червона як оцет, гаряча як сонцеквіти
* * *
спить греція тільки не сплять спартанці і піфагорейці
перші — тому що носять у грудях смерть
ніби оскаженіле лисеня
і не дають їй вийти назовні —
ще ж не час виплигувати із тіла, роздираючи по дорозі
живі мембрани
спартанці марширують на своїх площах, о —
це така вправа на увагу: не випусти лисеняти
не забувай про нього, зливайся
із цим звіром у криках і у кроках —
але й будь від нього окремо
а другі, тобто піфагорейці, не сплять бо носять у грудях
смерть?..
мов холодна вода, вона влита
у їхні людські посудини
що таке життя? що таке життя, краще за інше
життя? чи можна
плигнути вище, пробігти швидше, померти
удатніше за когось іншого?
чи можна мовчати довше? чи можна змагатися
кому краще вдається медитація?..
…давно вистрибнуло лисенятко
і побігло вгору драбиною ночі:
нам більше немає чого боятися
немає чого забувати —
це спарта, каже тобі екран
це безкінечність, каже його форма
* * *
куди тобі утікати хіба кудись на везувій
везувію попросити сховай мене в собі, уві
сні знавіснілому, в неглибокій одній могилі
в захряслому в лаві-наві неспокійному тілі
сховай мене друже-брате — радше друже ніж брате —
сховай мене хоч які там скарби щоби їх ховати
везувію-зв’язаний, везувію-в-небо-кратер
везувію, патер ностер чи просто — патер
заливає лава дерева й дереворити
везувію, я не маю більше чим говорити
* * *
…і як виринають із моря риби і плачуть над нами і як виринають із пекла душі і плачуть над нами над нашими неправильними словами аж доки лінія океану не стане землею аж доки ми не злетимо понад нею слухаючи як кричить вода на тортурах від доторків сонця від опіків яких не знає література аж доки ти чуєш ці крики у золотому аж доки ти чуєш усіх позбавлених дому і як співають птахи обудженими голосами гучнішими за усе що лунало між нами і як стогне земля і як догоряють магми і як пливуть кораблі синіми небуттями і як їхній шлях закипає зникає бо всі світи нині видимі а інших немає і як оголюється пісок а у ньому — кості і як біль живущих пронизує час і простір…
* * *
очі твої, волосся
голос твій, забуття —
просто життя вдалося
просто вдалось життя
світло на пів обличчя
на пів обличчя тінь
просто вона найближча
з далей і володінь
ця чорнота ненатла
ця німота різка —
що ти їм скажеш завтра
що ти їм скажеш ска-
