Про авторку:
Оксана Осмоловська народилася 1989 року в Черкасах. Закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «філологія». Має публікації у журналі «Всесвіт», 2011 року 11 віршів Оксани Осмоловської було опубліковано в антології «Червоне і чорне. 100 українських поеток ХХ сторіччя».
Працює перекладачкою, редакторкою і журналісткою.
КОЖЕН НАСТУПНИЙ КРОК — ЦЕ ПАСТКА
1.
доживи до вівторка. ну ж бо. ще трішки, люба.
дотерпи до вівторка. ну боляче. ну прости.
не дивися на вікна. із них випадають люди.
а дивися в майбутнє. у нього впадаєш ти
як у море — ріка. холодна швидка і вперта.
ти сама собі шлях. і просто по ньому йди.
дожила до вівторка? радій. бо могла і вмерти.
а тепер ти можеш дожити до середи.
2.
кожен наступний крок — це пастка. та що там: ціле життя — це пастка,
яку послаблює тільки вірш, написаний поспіхом від руки.
я відпускаю хороших людей, за яких трималася, щоб не впасти,
і вони даленіють і меншають, перетворюючись на крапки.
я довго буду летіти вниз, і спочатку мене триматиме вітер,
а потім триматимуть інші люди, яких я теж колись відпущу.
кожен наступний крок — це крапка, за якою — слово з великої літери,
яке розростеться і вкриє від болю,
неначе дерево від дощу.
3.
Дніпро — на відстані витягнутої руки.
Він — як коханець по п’яні — стане холодним удосвіта.
Не чути, про що переблимуються маяки.
Про дівчат чи, може, болячки… залежно від досвіду.
Промені слави покинуть за кілька годин
Повного місяця ситно вгодовану пику.
Вдивляйся, малече, у сіре нещастя води
І довго-предовго сумуй, не тамуючи крику.
4.
сонце кульгає на променях як на милицях.
коцає землю наче футбольний м’яч.
нас не вбивають тільки з чиєїсь милості.
просто змирися й тихо над цим поплач.
виший свою дорогу кривими петлями.
виплач усе що плачеться завчасу.
катові руки будуть м’якими й теплими.
будуть із квітів струшувати росу.
будуть гойдати діток. ліпити глечики.
вішати божу матінку над дверми.
і потихеньку нищити нас приречених.
нас не вбивають тільки з чиєїсь ми —
5.
Мене попросили написати позитивного вірша.
Це все одно, що просити гусінь перетворитися на коня.
Від позитивних віршів має перехотітися вішатись —
І це як мінімум. А як максимум — відрости броня,
Яка захистить від хвороби, зітхання, печалі
І пекло земне зійде тобі за рай.
Згоріла хата? Померла мама? Завари солодкого чаю.
Попиши позитивних віршиків. На гітарі собі пограй.
Найкращі вмирають рано й живуть на небі,
Дивись, ахуєнне сонечко. І пиздець чарівна весна.
Тобі захотілося плакати? візьми ганчірку, поплач у неї.
Щоб у жодному разі ніхто не бачив.
Щоб у жодному разі ніхто не знав.
6.
а на ковчезі — надвага.
не вийде з мене ноя.
підбита птахо, дорога,
поговори зі мною.
скажи, що навіть бог — і той
спасти усіх не може.
а я людина. ще й не ной.
за що мені це, боже?
скажи, щоб вигнала слона
і лиса, і єхидну.
багато їх, а я — одна,
а берега — не видно.
скажи: дурна, зроби як ной.
жени. побійся бога.
хоча — мовчи. я все одно
не вижену нікого.
7.
Бувало, що кожного ранку, скільки ставало сили,
І поки не випалить мізки серпнева спека,
Я голила планету Земля — не тому, що вона мене попросила,
А бо просто хотіла, щоб вона була схожа на зека.
Знаєте, є таке вчення: планета — тюрма, а людина — в’язень.
І ось, щоб хоч трохи помститись, я брала газонокосилку в руки
І голила цю кляту кулю, аж поки не рвалися м’язи,
Від так і не знайденої вечорами червоної рути,
Від дерева, яке посадили, та так і не народили сина,
Від трави, на якій так і не повалялись помийні коти,
Я голила планету Земля, скільки ставало сили.
А тюремники спостерігали за мною з неба
І катались по хмарах від сміху,
Тримаючись за животи.
8.
мамо, до чого ж це все неправильно, все точно має бути інакше.
косулі не мають бути рогатими, кава не має бути гіркою.
наша бабуся не мала померти, а та, що мала, була не нашою.
а злочини мають бути навиворіт: пошкодував, а потім не скоїв.
сіль не має бути солоною, зорі не мають бути гарячими.
мамо, до чого ж це все неправильно. мною прожите, не мною створене.
ти не світи у моє вікно, сонце непрошене, непробачене.
ти не вмирай під моїм вікном, вороне зморений. чорний вороне.
9.
Спробуй звернути наліво — і буде твій шлях хистким.
Спробуй звернути направо — розкусить тебе капкан.
Від руки хорошого рукостискального хлопця лишились самі кістки.
Це, мабуть, спрацювала теорія мільйона рукостискань.
Бо як маєш п’ятьох своїх — матимеш стільки ж чужих.
Ну там — вийдеш із битви калікою. Обтрусишся. Вип’єш води.
А як маєш мільйон своїх — Боже тобі поможи,
Коли вони стануть чужими, а ти проти них — один.
10.
В одному селі… в одному селі… до якого дістанеться тільки хоробрий,
Та й то за якусь хвилину втече, лаючись брудними словами, —
Мешканці вважали смерть чимось на кшталт хвороби,
А не обов’язковим елементом власного існування.
І було їм байдуже, хто відкинеться. Припустімо, вмер бородатий дідо.
А селяни казали: прилетіли прибульці, напилися гіркої, згубили чужинця.
І сиротітиме дідова хата. Гнитимуть рештки його обіду.
І більше не бачити жодного друга ні дідовим дітям, ні його жінці.
І так тривало вже тисячі років. І довго тривало би далі, якби не
Приперся в село обідраний дядько. Від нього пахло піском і морем.
До селян звертався не за іменами, а по-біблійному: рабе, рабине.
І казав, що мертві потраплять у рай. А ті, хто не мертві — помруть не скоро.
Якщо вам цікаво, що було потім — уявіть собі десь таке видовисько:
Порожнє село. Голодна скотина. Куди не ступиш — натрапиш на трупа.
А дядько просто пішов собі далі. І мабуть, зараза, ходить і досі.
Лишаючи по собі недоєних кіз. І мертвих людей величезні купи.
11.
Широка — дорога.
Стрімка — течія.
Кінцева — трамвайна зупинка.
Державна — лікарня.
А я — нічия,
Немов результат поєдинку.
А я нічия,
Мов планета Сатурн,
Мов серед дороги непотріб.
Летіли птахи
У сумну висоту,
Не знаючи, що буде потім
12.
І поки з неба летить сніжинка —
Така тендітна, така легка —
У божевільні вмирає жінка
Івана Яковича Франка.
І поки бистрі дніпрові води
Біжать назустріч своїй весні —
Юзефа, Оля та інші хвойди
Чогось являються їй у сні.
У теплу хату вповзає тиша
І не здогадується, чому
Вусатий геній сидить і пише,
А потім довго реве в пітьму.
13.
Поки не вб’ють останнього в світі бога,
І поки цей світ не поглине цупка пітьма —
Ніка міцно тримається за перемогу
Обома своїми руками, яких нема.
Поки у Прометея росте печінка,
І поки він, бідолаха, з вином на ви —
Тримається за перемогу безрука жінка,
Навіть не сильно страждаючи без голови.
Котиться світ, покручений сизим вихором.
Як не триматися — скорше за все помреш.
Ніка тримається. В неї немає виходу.
Є лиш терпіння, в якого немає меж.
14.
В день, коли стане радості й горя порівну,
А не як завжди — на ложку щастя відро печалі, —
Обід перетвориться на корову, яка блукатиме серед поля,
Засадженого картоплею та іншими овочами.
Земля проробила чотири кола. До корови доходить, що їй не сниться.
В день, коли дощ піде назавжди, лишивши на спомин останню краплю,
Людина, встрелена в голову, перетвориться на рушницю,
Яка стрілятиме по корові. Та жодного разу в неї не втрапить.
15.
І поки господь не понищив
Високі пориви вкінець, —
Куплю цигарок і винища,
Спустошивши свій гаманець.
Я буду курити у мряку,
Безстидно пускаючи дим.
І витиме поруч собака,
І зрітимуть поруч меди.
Проситиме всрата бомжиха
Цигарку хоча би одну.
І буде на вулиці тихо.
Лиш витиме пес на луну.
І довго шумітимуть квіти,
Що світ — це розбите яйце.
Я буду зживати зі світу
Усіх, хто не вірить у це.
16.
Рукою кістлявого хлопця писалася проза.
А потім не стало ні хлопця, ні навіть руки.
Ох, скільки всього відбувалося, поки узвозом
Котились, котились, котились порожні пляшки.
Червона густа рідина пульсувала у вені
Людини, що дико бісилася, сповнена зла.
За тиждень почнуться двадцяті — і знов повоєнні.
Котились узвозом пляшки. Не було їм числа.
Вмирали від раку майбутні вожді революцій.
А їхні батьки виживали, тамуючи шок.
Писали й писали кістлявого хлопчика руці
Про повний узвіз перекоцаних винних пляшок.
Отець передумав прощати й помстився за сина.
Кістляві писаки вмирали посеред зими.
Порожні пляшки не спинялися ні на хвилину.
Бо тільки узвози ридають скляними слізьми.
17.
у грудні хочеться думати, ніби вішаються тільки іграшки
на ялинку з екологічного матеріалу, а не на люстру — сумні ідіоти.
ти затуляєш мені сонце — каже одне дерево іншому.
а інше дерево відповідає — якщо ти всохнеш, я буду не проти.
ці дерева не знали, що їх наквецяли на аркуші А4.
автор — маленький засранець, учень художки номер сто вісім.
на тому тижні йому задали намалювати вид із вікна квартири.
і малий намалював саме ці дерева.
підписавши «дуби розмовляють про вічність».
18.
те що я виставляю гарні світлини не означає що мені хороше.
те що я жартую веселі жарти не означає що мені весело.
всі моноліти рано чи пізно перемелюються на борошно.
всі люди після власної смерті так чи інакше ровесники.
тягнися сонячний променю. а як не дотягнешся — просто зникни.
стрибай шаблезубий тигре. а не дострибнеш — просто вимри.
те що я не кидаюся вниз означає що ґрати на вікнах —
надто міцні а коли їх зламати то їх замінять новими
19.
Вчителька англійської мови в’їжджає на мотоциклі до мене в хату.
Я запрошую її до столу, бо не маю іншого виходу.
Вона відкриває пиво зубами і каже: ти рідко будеш кохати.
А ось вмирати будеш — частіше, ніж дихати.
І я не встигла її спитати: Алісо Матвіївно, як же ви в’їхали
На восьмий поверх на мотоциклі, і якого хєра ви без волосся?
Бо нещасну Алісу Матвіївну вкрала груднева віхола.
І Аліса Матвіївна полетіла.
І певно, літає й досі
20.
В будинок набилися втомлені люди — пізно, бо все-таки вечір п’ятниці.
Наче звірі у рукавичці — мостяться, херять трофічний ланцюг.
Хто замовляє погану музику — той і кидає тухлі яйця.
Хто невчасно сахається вбік — той і отримує по лицю.
Хто після власної смерті воскресне — за тим фальшивою буде скорбота.
Краще радійте, поки радіється, серце до серця, рука до руки.
Вночі ви всі згорите живцем. А завтра буде страсна субота.
На небі вже все давно порішали. Марійка вже взяла сірники.
21.
Кожна зміна — це просто повторення. Алкоголіки просихали,
Щоб потім знову гасити труби, відволікаючись на перекури.
На зупинці метро Голосіївська стояла чиясь кохана,
Поступово перетворюючись на чиюсь колишню брехливу курву.
Біля неї стояли люди, вони плили по життю як качата.
Їхні озера вкривалися льодом, а вони все плавали в ополонці,
Їхні кола меншали й меншали, та їм не було вже чого втрачати.
Кожна зміна — це просто ворог, що гине наче роса на сонці.
22.
І станеться так, що той, хто нажився плачучи, вмре радіючи,
І радість покотиться чорним світом, не зачепивши мене одну.
Переставай мені снитися! — кричала я закривавленій дівчині.
А закривавлена дівчина відповідала: переставай запрошувати мене до сну!
А я нікого нікуди й не запрошую, хоч моє ім’я й означає «гостинна».
Хоч моє життя й означає бублик, а його кінець означає діру.
І станеться так, що величезна зірка перетвориться на намистину,
Яку мені буде ні з чим носити, та я все одно її підберу.
23.
Я відчула себе підозріло добре
і раптом схотіла побачити світу.
І втекла зі своєї маленької бульбашки
у чужий безкінечний соціум.
Переді мною блимали оголошення:
«Обережно: квіти!»
«Обережно: невидимі атоми кисню!»
«Обережно: промені сонця!»
«Обережно: трави, водою зрошені».
«Обережно: калюжа в’язкого бруду».
Але я не побачила оголошення,
Де було б написано «обережно: люди!»
24.
Зі станції Хуйова
На станцію Пиздата
Приїхав майстер слова
Високий та мордатий.
Прибув любитель смузі,
Учитель бальних танців,
Чиїсь найкращі друзі
І запасні коханці.
Приїхав батько з сином,
Стара алкоголічка,
Прибув студент красивий
І двадцятидворічний.
Приїхав Йосип Сталін
І навіть Путін Вова.
І тільки я зосталась
На станції Хуйова.
25.
дівчинка — хлюп — і втонула.
мрії — хуяк — і збулись.
наше химерне минуле
стане примарним «колись».
жити й боятися разом
людям із різних когорт.
внаслідок мультиоргазму
станеться мініаборт.
внаслідок підлого вчинку
станеться перший мільйон.
марно молилася жінка
сотням байдужих ікон.
26.
Мене киданули на силу,
Й без того больну і криву.
До днюхи господнього сина
Не впевнена, чи доживу.
Приїхала з балу на тикві,
Яка вже на чверть прогнила.
Начальник хуями натикав
У зморшки блідого чола.
І тішачись тим, що в Шенгені
Так само їбашить зима,
Викашлюю третю легеню,
Якої, до речі, нема.