перед пришестям
у пісочниці хлопчик із дівчинкою спілкуються, мов святі,
він перекладає лопатку зі своїх архангельських рук у її — господні:
«поглянь, у навколишньому світі — сотня тисяч світів!
як же нам навчитися жити серед цієї безодні»?
вона бере лопатку, нагрібає на купку пісок, на дотик — холодний,
і бурмоче під ніс, ліплячи долонями вежу високого замку:
«жити треба так, щоби люди турбувались одне про одного,
все інше докладеться само собою, так мені мама казала».
він дістає з рюкзака рукавички і дівчинці простягає.
рюкзак — із піску, рукавички з піску, і місто, і парк, і лопатка,
і замок, і холод, й планета, й піщана пташина зграя,
що розсипається в жовтому небі перед пришестям білого і лапатого.
сестро
Бачиш, в моїх зіницях — ластівки і ромашки.
Бачиш, в моїх легенях — поле хитає вітер.
В інших створінь тутешніх ще дуже мало літер.
Сестро, й тебе ніколи в сяйві цім не бувало.
Ім’я твоє ні разу шелест і не промовив.
Як не промовив «бігати», «усмішка» чи «діброва».
Стала би поруч зі мною, вся у легенях й зіницях,
І цокотіла би дійсність, мов дорогі сувеніри:
«Шлях», «говорити», «гуляти», «спогади», «тут», «довіра».
Я би не знав, що сказати, я би весь час тараторив.
Декілька десятиліть мусив би швидко згадати,
Тих, де тебе не було — солодощі і втрати.
Ми би перемагали всі наші негаразди.
Ти — це присутність мудрих, точних і правильних вчинків.
Ми би ходили поруч, сходинка до сходинки.
Слова «сестра» не буде, чуйного і м’якого,
Скільки б не ткали слова вічності шовкопряди.
Вечір знімає сережки в темну свою шухляду.
Бачиш, в моїх зіницях — ластівки і ромашки.
Бачиш, усе прекрасно — поле хитає вітер.
Тільки ніколи не знатиму імені твого літер.
красиве слово آمين
може, нам не треба більше нічого робити
все давно здійснено не нами, замість нас
аби ми не перетруджувалися
просто підставляй красиві слова до красивих
як льодинка до льодинки у відомій казці
твори їх за своїм образом і подобою
називай їх віршами
пускай у райський сад
якось ми завмерли
під горою в Криму на стежці між гілками
бо побачили як чоловік поклав долоню ніж ноги
голій жінці і ворушив там пальцями
а ми не зважилися подати виду і тому стояли так і дивилися
було чути море, легіт у листі, її стогони, але не наше дихання
ми з тобою заціпеніло перезиралися
а коли вони вдяглися і рушили геть
вона ніжно, беззахисно взяла його за руку
за ту руку, з якої ще крапала волога
на хвою, на афини, на вусики мурах
отак і твої красиві слова —
складаєш їх, борешся за їхнє тривання,
а вони тануть в руках
без віршів слова не здатні розтанути
перезираються заціпеніло
а з віршами не встигаєш вимовити навіть
красиве слово амінь
я кинув писати вірші
так, я кинув писати вірші…
так, я був запійним писакою…
за три повних місяці реабілітації від написання віршів у мене покращився сон, поліпшився стан шкіри, не трусяться руки, зникли задишка і болі в боку, покращилися когнітивні функції, з’явився апетит…
раніше я міг накричати на людей, якщо мені не давали доступу до клавіатури…
позичав гроші на книжки інших поетів і навіть не думав віддавати борг…
потім почав виносити з квартири коштовності, техніку, аби тільки придбати ще один томик «Історії культури початку століття» чи «Цілодобово»…
ми з колегами скидалися на «Алкохоку» в районній аптеці…
потім були антологія за антологією…
потім я дійшов до ручки…
мене знаходили в калюжах з прописаною мордою…
я тижнями пропадав по підворіттях — весь в натхненні й з перегаром…
коло знайомих звузилося до таких же писак — без визначеного місця мислення, мінімуму соціальних зв’язків, всі зусилля йшли на вірші…
багато хто не розуміє, що теж прямує на край цієї безодні…
спершу починають писати у вихідні, в години відпочинку, коли нема справ, за компанію…
потім вірші затягують все сильніше і не помічаєш, що уже складно прокинутися вранці і не потягнутися за папером і ручкою…
обличчя стає дуже поетичне…
тіло спускається донизу, немов сльоза…
поезія уже вбила кількох моїх знайомих…
сподіваюся, я ще довго зможу протриматися і не зірватися…
треба купити собі браслетик — «три місяці без віршів»…
зв’язка ключів
Ми лежатимем вічно на цих прибережних пісках.
Це серпневе проміння протягує нам свої стебла.
Ластовиння вкриває від сонця, від річки — луска.
Хто тут довше, той глибше — лежить під засипаним небом.
Хтось забув тут сандалю, дитина чи грецький мудрець.
В тебе теж загубились сережки з малюнком черешні.
Їх я довго шукав, аж насипав піщаних фортець,
І у надрах побачив, що я їх шукав тут не перший.
Нам підморгує риб’ячим боком велика ріка.
У близькій мілині блискотять копійки і ключі.
Нас проміння лоскоче, його оксамитна рука.
І подумати боязко, що нас чекає вночі.
Ось дитячі сліди дріботять від лепехи і далі.
А дорослі сліди пропадають за тою вербою.
Ми лежатимем тут, мов сережки, ключі чи сандалі.
Головне, щоби пара чи зв’язка, щоб поруч, з тобою.
ожина і вишня
Любила спускатись униз по стрімкій і високій стежині
в обійми широких, як плечі свого чоловіка, пейзажів.
І дерлась об хвою, поки тягнулася до ожинки.
Питала новини зі Сходу в зозуль, ті кували, мов стражі.
Але нещодавно зомліла. До церкви в неділю не вийшла.
Коти їй приносили їсти, складали усе в простирадло.
Два тижні не їла, а потім принесла в господу вишні,
червоні, такі ж, як ожина, а їла їх безпорадно —
лице собі замастила, чавила в блідих долонях,
кричала, мовчала, кричала і кісточки колупала.
Зібрала їх цілі жмені і запустила у лоно.
А потім пішла на стежку і коси у річці купала.
І досі там ходить боса, взуває росу по коліна.
Стежок наробила багато — на кусні порізане поле.
Їй спогад з очей виринає, як труп із глибин на мілини.
Й долоні деруться об хвою… Але не болить вже, не коле…
гойдалка
Жовтий парк із кількома розгубленими стежинами.
Шорохувата іржа на гойдалці лишає в долонях багряні сліди.
Яке би слово не стало крикливим, а безсоння — множинним,
мене постійно повертає сюди —
на поляну, якій було, як і нам тоді, років десять з народження,
яка і досі втаємниченим показує сховки ожини,
яка лишається скупченням приємних нейронів у пам’яті кожного,
щоправда, не кожен із тих дітей до цього часу дожив.
Це було наше таємне місце, ми шепотілись про нього потайки.
Ми і досі товаришуємо тільки тому, що маємо пам’ять спільну.
Пригадую, як ми смішно перекривляли скрегіт цієї гойдалки.
Але тоді вона, принаймні, скрипіла.
Зараз її не зрушиш — вгрузла в землі, у траві,
не розхитаєш — хитаються тільки гілки трохи вище, у космосі.
Шумлять так, як останніми роками шумить в голові.
А під ногами шумить стежина в петриківському розписі.
У долонях видніється трохи старої іржі,
а навколо видніється умиротворення й спокій.
Пам’ятаю цей парк із розгублених давніх стежин.
Пам’ятаю наш сміх, якому було мало років.
свіжий хліб
Хлопчина в безкрайньому полі розламує навпіл хлібину.
Підносить до вуст шматочок, завмирає на кілька секунд.
Запах пахкий нагадує обійми, кохану людину,
ніжність, таку приємну, постіль, таку шарудку.
На дотик цей м’якуш подібний на щоки, шию і груди.
На вигляд — ранкове сонце і шкіру, також ранкову,
що світить щодня яскраво, золочено і звідусюди,
кружляє зі сходу до заходу, по світобудовному колу.
У хлопця порепані пальці, обличчя у нього обвітрене.
З дитинства він трудиться тут — на цьому клапті землі.
В його голові спокійно, там збіжжя лежить розмірено.
Ці тисячі колосків — наймудріші його вчителі.
Століття минають, а він — незрушний у цьому житі,
усе старовинним стає, таке чорнобіле й німе.
Ці кілька секунд спливуть, тепер він вдоволений, ситий,
вкладе цей шматок у вуста, прицмокне й наступний візьме.
І знову в безкрайому полі підносить до вуст шматочок,
Жує його і проживає за кілька секунд чи діб.
На колір цей м’якуш — годинник з дрібненьких піщаних точок.
Ми борошно, збіжжя і зерна, а потім ми свіжий хліб.
звідси починати ще раз
Ми давно не рухалися. Ми затерпли, як
долоня під головою на світанку.
Стоїмо, щокою притулені до пейзажів, як до
вікна у вагоні метро.
Скільки років минуло, відколи ми востаннє
стрибали босими у міському фонтані і він
раптом завмер?
Скільки років минуло, відколи ми востаннє
сміялися так, як смієшся в сонячному
густо-зеленому лузі, поки біжиш з
однолітками до річки з м’ячиком під
пахвою?
Карамельки, які ти мені непомітно поклала
в кишеню, злипнулись. Я пробував їх
роз’єднати. Добре, зізнаюсь, я навіть не зміг
спробувати їх роз’єднати.
Трава гусне, нікому по ній бігати.
Рука терпне, нікому прокидатися.
Не віриш?
Перечитай, чи змінилася хоч буква?
запустила
Там, де літо перегорнуло останню хвилю з усіх найспекотніших хвиль,
подібних на друзки розбитого скла, що ворушаться в річці,
там жінка стояла, старша за це та інші русла на відстані сотень миль,
й тримала в долоні щось, заплетене у вербовій різці.
В її зіницях блимали давні тутешні події — воєнні баталії,
мисливські засідки, потопельники в плесі.
На неї сідали метелики, комахи повзли вище талії.
В долоні тримала щось непомітне, мов гніздо у мочарах чи звір у лепесі.
А коли споночіло і вітер заснув під крилом у птиці,
і кожен підземний господар пірнув до своєї нори,
жінка стулила долоню, скліпила прозорі зіниці
і прихилила чоло до небесної, в зорях, кори.
…Там, де зима перегортала останні кучугури, з-під яких ледь виднілась свобода,
там жінка стояла, як завше, — їй нікуди йти додому.
І на світанку, коли перша крижина від’єдналась від материнського льоду,
верба проросла із її долоні і запустила усе по-новому.