* * *
Благословенної осінньої пори,
Коли затінені по присілках двори
Червоні від паприки та кизилу.
Ти позостався знову сам на сам
І що повіш очам і небесам,
Як невідоме відбирає силу.
Ти знов прийдеш на пішохідний міст,
Відчувши гомін твоїх юних міст
І винний трунок вуличок, містечок.
Матолок ти, розбитий, як усе.
Прокурений отрунок пронесе,
Як не фореллю,то солодким лечо.
Засвітяться по ґруниках мохи,
І залящать десь знову дітлахи,
Полохаючи зграйки голубині.
О скільки вже тобі було «не так»,
Хоча вже мав і напрямок, і смак.
Не знав, що буде діятися нині.
Скубни, небоже, стигле грезенце,
Здійми з пилюки сойчине перце,
Візьми до рук легку трекову боту.
Як ящірка, чіпляйся до камінь.
Напівпрозора вереснева тінь
Заслонить всю сьогоднішню скорботу…
ДІМЕШ
Німує скрипка і затих рояль,
Лише отари подались на пашу.
Ти з Марамороша поїхав на Ардял
Ще молодий, мій рідний бутиняшу.
Січки в дров’яниках. Цілі ряди полін.
Строї смерек, сокиру не піднімеш.
Але нікому з прийшлих поколінь,
Лише мені захочеться у Дімеш.
Де ще дешевий сушиться тютюн,
Де ще каміння тямить твої кроки.
Чорний сатин заробітчанських трун…
Жива форельна плине у потоки…
ЗАВОДЧИКОВ
Чорнявий Ґена ще не був мажор,
Не був ні кірасиром, ні гусаром,
Але тоді на мілітарній парі
На «калаші» показував затвор.
Один відомий безголосий хор
Співав «Орденоносне Закарпаття».
І наші всі ідеї та заняття
Так трепетно оберігав майор.
Кидав у мене Вайсброт сірники,
Сторчма ставали сині коробки.
І раптом нас накрило злющим матом.
Завмер увесь філологічний взвод,
Коли розкрився офіцерський рот:
Строчив мораль, як чергу з автомата…
* * *
Капеланія, маленька філіалка,
Де проходять пішки через ґрунь.
Зацвіла триколірна фіалка,
Листячком зіпершись о валун.
Йдеш по схилу, налягаєш тілом,
Під вільшинкою люстерко джерельця.
З тим сусіднім, довгим Терешілом
В’яже щось по лінії вітця.
Злісні гойки прабаби Одоті,
Що невдячна їжачку й вужу.
В терникові, в буйному осоті
Вкотре перекладує межу…
* * *
На давньому довжанськім сурдику
Живе ґазда ще молодий роками
І їздить верхи дальніми гранками,
Вслухаючись в зозулине «ку-ку».
Довкіл срібляться букові ліси,
Примулами золочені поляни,
Позоставалися іще за куркулями,
Згубили ґвери графські водаси.
Воскресне куруц і повстане кметь,
Зобачивши, що там чигає смерть.
Повіривши, що їм немає тліну.
І кревняки увидяться тоді,
Як головлі в Тересовській воді,
Зізнаються, що люблять Україну…
* * *
Навіть куртої вересня днини,
Котру Вічний для мене зберіг.
Я люблю зворики й полонини,
Якщо валюся й падаю з ніг.
Не приставши до зграї, до гурту,
Не пізнавши по стаях гайсів.
Припадаю до чурґута нурту,
До непевних нічних голосів.
Най свід праці потріскають жили,
Хоч і так не дістану дукат.
Бо ж давно босорки ворожили
Із сусідніх румунських Карпат…
* * *
Наше звіздяне небо, та далека пора,
Як знімали ми ножиком кірку із бучків.
Поміж ними тинявся один з криворучків
І кпила із нього уся дітвора.
Ми збирали, ми їли той буковий сік,
Ми знали: голодні лише у Колодні.
Під нами шуміли звори повноводні
І по горах курились дими з лісосік.
А няньо вечерю носив Бондію-псу
І коло колиби мантачив косу,
Було на все літо отого косіння.
І нині він звором із палицев йде,
І небо не звіздяне, просто бліде,
А в бучках сичів надривне голосіння…
ОЛІМПІЄВ
Сидів на іспиті з очима, як у пса,
Задача з траєкторією кулі
Мене вернула у часи минулі…
Вціляв набій не в тіло — в небеса!
Хотілось розстріляти вогневу
Цю підготову й того офіцера.
Весь час ходив сердитий, як пантера,
Забув фронти, бої й передову.
Біда, що кулі і понині свищуть,
Хоч він розліг уже на кладовищі,
Яко совковий гордий відставник.
І вогнегасник на щитку, і зброя
Ще вояка, червоного конвоя,
Котрий, як вічний привид, ще не зник…
ПАТРІОТИЧНА ЕЛЕГІЯ
І ти не знав, що вернешся в місця,
Де сяє гостре лезо від різця.
На овиді золочені вершини.
Нові будинки і нові церкви,
Оранжерейне листячко смокви
Та в канцеларні лубочні картини.
Пливла Бронецька гомінка вода,
І піднебесна сипалась слюда,
І пробивалось сонце в кожну шпарку.
Тут не зійшлися клани ані рід.
Латинські назви листяних порід —
Із уст лісничого у світлотінях парку.
Все діялося в гомоні століть,
Неначе квадрокоптера політ
Понад гобаті вулички й сараї.
Бо то була таки твоя земля —
Оті воскові в чагарях поля.
Не розумівся: ти в Едемі, в раї?
* * *
Подільських дуфортів заледеніле шкло
Поволі спонукає до канкану.
На гнутих чорних стільцях «Барбакану»
Примощується місто і село.
О тій предивній вечора порі,
Коли довкіл розпочинають танці.
Зелений плин чарує в повній склянці,
Зі стін авангардові малярі.
Не дим канабісу, звичайний нікотин.
Від нього флер — до стійки і картин
Вповзає тихо з дворика тісного.
І тільки вдвох потішно сидимо.
Лише не вистачає доміно,
Доки з богеми ще нема нікого…
ПРЕДОК
Він йшов од Сможого, можливо, зі Старяви
Білявий синьоокий бойко-лотр.
У босі ноги ще колов осот,
Куйовдив вітер пасмо кучеряве.
Із Товпаша відкрилася ріка:
Форель пливла росою вже по псянці…
Що думалось утеклому Мідянці…
Понад рікою верб’я і лука.
В колибку збуїв сяйво на зорі…
І пурхали узліссям глухарі…
Осяде на млаковатій долині.
Довкола звірка, перестиглий ліс,
Чорнющі знаки ільмових павіс,
Волошечка, воларка в полонині.
* * *
Тоніцька цівочка води,
Тоненька цівка.
Були тут оленя сліди,
Була Петрівка.
Ти знаєш: є у тебе терьх
Вітця і мами.
І все життя: з верха на верх
В заломи й злами
Веде тебе отой плаїк
І ти — на плаю.
І тільки знає лоскоріх,
Що шрами маєш.
На серці маєш ти рубці
Не від інфаркту.
Пливуть марени у ріці,
Як тінь поп-арту…
* * *
У лісі восковому топиться віск,
В ізворі буркут витікає.
Галопує нічний василіск
До собачої лаї.
Ти втікай у жовтневі ліси,
Де немає мохів і грибочка.
Лиш шовкові легкі пояси і
І космацька сорочка.
Підсікай ще зелений полин,
Бо то не хосен ані хиба.
В потічках, що течуть з полонин?
Ще трепіцкає риба.
Люби половінь диких пожеж,
Золоті язики серед лісу.
Допоки ти пішки прийдеш
На міст через Тису!
* * *
Цукі, птахо нічна, не галясай!
Над зарінками в місячнім сяйві.
Бо не той розкривається сайт
І не та вже росичка на мальві.
Не тужи, знавісніла, аж до зорі,
Бо й так уже поночі, стало сутужно.
Набридають ті скрипи кістляві, старі.
А колись в берегах було пружно…
Засяє ще сонце на доми і гроби,
Обцілує зарошені туї.
І насниться маразм: зашипіли габи,
Ти в мантлі ідеш із Мантуї…
