Напередодні Різдва розповіли мені історію, що скидалася на анекдот. Про якогось типа — чи то етнографа, чи то археолога, — який після довгого африканського відрядження привіз собі додому ігуану. Ігуани бо, мовляв, нічим не гірші від котів чи собак, а за багатьма параметрами навіть кращі: полюють на домашніх комах, не галасують березневими ночами і надвір просяться нечасто. Та, незважаючи на ці чесноти, імпортована рептилія в перший же день повелася вкрай неадекватно і вкусила археолога за палець. Археолог не надав цьому інциденту ваги, однак палець посинів, розпух, загноївся і втратив функціональність. Ба більше — з кожним днем йому, пальцеві, робилося все гірше. Треба було йти до лікаря. Щоправда, ігуана, немов відчуваючи докори сумління, почала всюди супроводжувати нашого археолога, попросту ходити за нам назирці: він на балкон — вона на балкон, він у туалет — вона за ним. Постраждалого це неабияк розчулило, він вирішив, що африканські колеги мали рацію: ця холоднокровна істота чутливіша за багатьох людиноподібних. Саме про це, у першу чергу, він і розповів терапевтові, виправдовуючи занедбаний стан пальця. Лікар іронічно всміхнувся, увів пацієнтові антидот і пояснив, що цей різновид ігуан належить до слабкоотруйних рептилій, чий укус не призводить до миттєвої смерті, однак організм жертви починає поволі розкладатися, а помирає жертва щойно досягши стадії, коли стане легкостравною для ігуани. Ігуана ж ходить за нею назирці, аби здобич, бува, не втекла, аби харч не потрапив у пащу якомусь іншому хижакові.
Отаку не зовсім різдвяну історію почув я напередодні Різдва. Вона викликала доволі дивний асоціативний ряд.
У різні часи — більше чи менш давні — траплялися періоди, коли у моді були романтизм, символізм, декаданс, або найкічовіший за всю історію культури художній засіб — алегорія. Її стилістика передбачала, зокрема, писання слів Життя, Смерть, Любов, Душа з великих літер, поняття ці наділялися антропоморфністю і здатністю шукати Істину (також з великої літери) серед розбурканих персоніфікованих Стихій недбало декорованої Природи. У такій стилістиці анекдот про ігуану називався б «Поцілунок Смерті», а сама ящірка — у театральній, наприклад, інтерпретації, — ходила б на двох, загорнена в чорний чернечий плащ, натягнувши каптур на очі, тримаючи в кінцівках якщо не косу, то бодай костур.
У скептичному ж сьогоденні, натомість, навіть слово «мама» пишеться з маленької, в лапках і означає, найчастіше, не маму, а материнську плату комп’ютера.
У скептичному сьогоденні навіть цілком щирий відрух публічної особи трактується як елемент всеохопного PR, що, втім, не перешкоджає домогосподаркам пускати сльозу, коли черговий кандидат у депутати під час передвиборчої кампанії цілком заплановано бере на руки і цілує «випадкового» малюка або мавпочку із зоопарку.
У скептичному сьогоденні замахані медійними форматами промоутери і політтехнологи цілком занедбали такий безвідмовний
і популярний колись рекламний хід, як «тавро смерті». Багато хто стає зіркою чи ідолом після загибелі, та мало хто збирає дивіденди смерті ще за життя. У давнину ж цей спосіб не лише практикувався, але й культивувався. Поет без «світової скорботи» в очах і «печаті смерті» на чолі вважався безсовісним віршомазом. Людина, неготова відійти в небуття першої-ліпшої миті, взагалі не мала морального права творити поезію. Це вам не конференційні Ерос із Танатосом. Це непереборний потяг до смерті, що супроводжує кожного по‑справжньому обдарованого.
Чому б не скористатися старою методою в сучасних PR-технологіях?
Скажімо, ти — поет, не схильний до слем‑декламації, наркоманії чи бодай дрібного хуліганства. Ти не ведеш Live Journal, не матюкаєшся в ефірі і неохоче роздягаєшся на сцені. Ти не тусуєшся ні в клубах, ні у віртуалі, ні на презентаціях. Ти ненавидиш промотури і не любиш інтерв’ю. Ти поважаєш класиків. У твоїх текстах відсутні не лише статеві акти, але й необхідні для цього органи. Тобі… тобі не залишається нічого іншого, як тільки оголосити власну смерть.
Робити це треба ретельно, але й делікатно. Насамперед потрібно вигадати собі смертельну недугу. Найкраще щось екзотичне й ідіотське. Ані рак, ані СНІД не годяться. Перше — надто заяложене, друге — надто пафосне і може призвести до передчасної ізоляції. Укус реліктової ігуани в цьому випадку — майже перфектно. Чутки про це слід розпускати помалу, інформація повинна просочуватися гомеопатичними дозами, інтригувати й допускати інтерпретації.
Напочатку вистачить певний час з’являтися в публічних місцях із забинтованим пальцем. Для автограф‑сесій можна пристарати яскравий пластир або й ґумову рукавичку. Згодом слід накласти гіпс: на ньому доречно й зручно записувати принагідні думки, віршовані рядки і телефони прихильниць. Варто носити в кишені складену вчетверо, потерту на згинах довідку від терапевта-тератолога. За зручної нагоди, скажімо, на завершальній стадії доброї пиятики її можна показати приятелеві, ніби помилково витягши замість кредитки: бачиш, мовляв, яка фігня, просто атас, пінцет, якась дурнувата ящірка, ні, не епідемія, це ти плутаєш із ящуром, ні, це ігуана, ящірка така, лікар каже, не існує антидотів, невідома отрута, залишилося не більше 3‑4 місяців, серйозно, гадом буду, ні, не заразне, ні, не передається, хіба що я тебе вкушу, бугага, звичайно, ходив, інші кажуть те саме, хоча насправді більшість не в курсах, тому це ще не остаточно, тільки ти ж бачиш, який діагноз, і печатка міністерства надзвичайних ситуацій, кажуть, треба їхати до Лондона, там постколоніальна медична школа, постімперська діагностика, і якісь військові, натівські спеціалісти, та це між іншим, тобто, між нами, чуєш, це лише між нами, нікому не кажи, ні, нікому, не хочу балачок, ні, не признався, ні, вона теж не знає, ясен пень, питала, сказав, що сепсис, сепсис, а не скепсис, ну, типу зараження крові, тепер лікується, а що я міг сказати, це ж на сміх курам, анекдот, параша, склеїти ласти через таке гівно, через земноводне, коли тільки почав розкручуватися, навіть некролога порядного… тихо, тихо… не галасуй…
Такий приблизно конспект розмови. Однієї може не вистачити. Слід вибирати приятелів‑екстравертів. Із жіночою аудиторією потрібно працювати індивідуально. Колишнім подругам — одне, актуальним фанаткам — інше, потенційним коханкам — ще інше, хоча які можуть бути потенційні коханки, коли ти вже, вважай, не жилець, та ще й заразний. Однак слава вимагає жертв. А слава передсмертна (замість посмертної) — і поготів. І воно того варте. Все окупиться. Ти помітиш. Тебе почнуть друкувати в антологіях. У твоїх текстах знайдуть невідчитаний раніше сенс. На презентаціях за твоєю спиною шепотітимуть. Друзів побільшає, черги за автографами зростуть. На твої жарти почнуть реагувати. У твоїх зауваженнях про погоду вбачатимуть метафізичні метафори. Вперше в житті ти зустрінеш живих меценатів. Твої запилюжені збірки зникнуть із книгарень. Знайдеться принаймні один псих, який запевнятиме, ніби твої вірші колись урятували йому життя. Початківці проситимуть у тебе порад і рецензій, метри розшарпуватимуть твої строфи на епіграфи. В тебе з’являться епігони, і виникне група підтримки, сформована переважно з представників «готів», «емо» та інших інвалідів дитинства. Тебе запрошуватимуть на відкриття пам’ятників і стрип-барів. Твій перебинтований палець увійде у моду, замінивши традиційний фак. На твої тексти писатимуть пісні і мильні опери. Тебе висуватимуть на конкурси «Людина року», «Лицар Кривбасу», «Персона Задуп’я». Твою кандидатуру вноситимуть у передвиборчі списки місцевих рад. Зображення ігуани прикрасить герб селища міського типу, в якому ти народився, а домашні тераріуми витіснять традиційні акваріуми, пастки на миші й шпаківні. Життя почне налагоджуватися.
Але найважливіше — відтепер усе, що б ти не написав, викликатиме жваве зацікавлення публіки. Тривіальним фразам на кшталт «дивлюсь я на небо», «і день іде, і ніч іде» або «поховайте та вставайте» — приписуватимуть глибокий символізм приреченості. Ти навіть сам здивуєшся, скільки всього розумного, недоброго і вічного можна вичитати з твоїх скупо римованих строф. Скільки прозрінь знайдеться в твоїх марнославних мізках, скільки туги в цілком здоровому серці.
Однак позитивні емоції не встигнуть перейти в ейфорію. На піку популярності ти раптом згадаєш причину тріумфу. І з жахом усвідомиш, що всі ці юрми журналістів, фанатів та аспірантів ходять за тобою зовсім не для того, аби насолоджуватися художнім словом та збирати крупинки мудрості. Вони, немов та ігуана з анекдоту, бояться проґавити твою смерть. Вони дарували тобі стільки уваги, що тепер мають повне право на сатисфакцію.
Невблаганно наближатиметься день, коли згідно з довідкою терапевта-тератолога ти повинен будеш відкинуть копита, врізати дуба тощо. Відсувати цю дату тобі виявиться так само непросто, як богословам пояснювати чергове відтермінування Страшного суду. Звісно, можна вигадати якесь щасливе зцілення. Можна навіть як відкупну жертву ампутувати палець. Але ти раптом зрозумієш, що справа не в цьому.
І йдеться зовсім не про те, щоб знайти вихід із ситуації. Йдеться про те, що механізм смерті уже запущено. А він не дає збоїв. У нього нема холостого ходу. Йому не накажеш: «Повний назад». А отже — ти приречений. Ігуани не було, але згідно із задумом ти мусиш померти через щось насправді ідіотське: через цілком типову пневмонію або цілком звичайний, не пташиний грип. Тихо і тупо на власному ліжку. Та навіть і не це найгірше. Бо ти не конче мусиш вмерти біологічною смертю, зате померти для інших — приречений. Всі, хто довго і старанно чекав твоєї смерті, таки побачать її. Побачать і супроводять необхідними атрибутами й ритуалами. А ти зробишся невидимим. І нікого не вдасться переконати, що ти ще живий. Ніхто не подасть ні руки, ні гривні. Ніхто не захоче слухати вірші. І коли тобі нарешті присудять найвищу національну літературну відзнаку, виявиться, що це — посмертно.
Що ти вдієш після цього? Що зможеш написати? Що зумієш розповісти?
Хіба оту дурнувату, схожу на анекдот історію про поета і його ігуану. Саме це й увійде в історію.
