* * *
Все гаразд, послухай, все насправді гаразд.
По зимі міста — ніби бідні двори працьовитих ґазд,
де коліна голі і зелень, а решта все не як слід,
але груша цвіте, а за нею сливка і глід,
і на тому триває рід.
Все триває — встають тумани, ідуть дощі і стоять доми.
Ну хіба що ті, хто не перебрів цієї зими,
зачіпаються пір’ям з крил за електричні дроти,
і в останніх посмішках кривлять тоскно німі роти —
ніби кажуть, забудь, пусти.
Все тримає — тремтять міські золоті світла уночі,
і люди одне одному залишають свої ключі,
і разом пригадують або це, або те, і сміються через пусте.
І різні музики випливають на вулиці із осель.
І навіть якщо душа твоя — найпустельніша із пустель,
то і з неї щось проросте.
* * *
Я би хотів, щоб тобі щастило зі світлом так, як мені щастить.
Я би — щоб світло шукало тебе, як шукає човен причал.
Щоби у світлі пребули повсякчас твої пальці, скроні, живіт,
щоби у нього, ніби у золото, тебе огортав цей світ;
щоби цей світ огортав тебе лише у світло — а не в печаль.
Ще я хотів би, щоби з деревами тобі велося так, як мені.
Щоби в долоні тобі лягали слухняно яблука, сливи, гранат,
щоби ти завжди могла спочити у прохолодній тіні,
щоби, сплітаючись де потрібно, гілля захищало тебе від різної метушні,
трепетно, ніби малих беззахисних пташенят.
Якби я міг — зробив би, щоб ти не знала ані скорботи, ані війни,
щоби перед тобою моря розступалися, свої оголюючи чудеса,
щоби коли ти спиш — ти бачила тільки хороші сни,
а коли ти лешиж без сну — наставали швидше ранки ясні,
і в промінні тремтливому тобі сіяла тонка роса.
Я би — от тільки усе це хтось вибрав уже за нас,
хтось вже проклав тобі шлях, відмінний, єдиний у цій імлі,
твій незворотній відлік, єдиний твій, особливий раз.
І все, що я можу — це хіба що бути поруч весь час,
бути з тобою допоки я тут є взагалі.
* * *
Мама купує в пакетах лід, витирає пил, приносить в дім сухоцвіти.
Мама готує із ягід щось — джем, або просто цукрує їх, мокрі, в банках.
Світло збирається зранку в коловороти в кімнатах, уже середина літа.
Світло усюди, в сміхові, в моїх забаганках і на здертих колінах ранках.
Завтра ми, може, поїдемо до ріки, будемо їсти яблука і чистити килимки.
В нас бадмінтонні ракетки, матрац надувний, я навіть вудки спакую.
Мамин друг відвезе нас, у нього в машині є м’яч і на всі смаки
є напої, для мене фанта, для мами та тітки вино — мені воно не смакує.
Втім, я уже куштував вина, а весною курив зі старшими — потім вимив із милом рот.
Мама сміялася довго, казала не обманювати про те, що зробив й не хотів робити,
милом, казала, не змиєш післясмак коли сам себе надурив, я собі записав в блокнот,
але вона не сварилася, хай сміється частіше, я не буду більше курити.
Ручки і зошити брати поки не можна — мама купила багато, вони для школи.
Але можна вставати, коли захочеться і не ходити стригти волосся.
Вчора мені здалося — більше такого літа уже не буде ніколи,
але мама сміялася, сказала це просто мені здалося.
* * *
Що тримає нас разом, тримає усіх до одного —
павутинки прозорі, тонкі крижинки ранкові.
Оживають ще затемно розмови міста холодного:
вибираєш із тисяч слів, та не кажеш жодного,
або кажеш, та затинаєшся на півслові.
Ніби шпортаєшся: щось було, а тепер не боляче.
Якщо більше не є, то й у пам’яті теж не стане.
Сніг знадвору лежить, він пухнастий, як хутро кроляче,
так би вийти кудись до моря, чи, може, в поле, чи
просто виплутатися із себе, як із туману.
І здається, що сутність твоя ніби перстень срібний — а
заручившись з собою, собі же не зрадь ніколи.
І виблискують іскри в повітрі, як скло подрібнене.
І крижинки ранкові тріскаються там, де потрібно,
і павутинки прозорі відлітають кудись поволі.
* * *
Дощ випав. Зробилось небо як мокра вата,
від крапель холоду лоскоче там, де спина.
Невже нам правда треба все розтягти, як килим строкатий
по стінці дрібними цвяхами; все назвати
на імена.
Розкласти в окремі кошики випадкові
або напевні досвіди пристрастей, видрібнених як сіль.
А день такий, як зібгана постіль ранкова,
і літо просить вологи. Вологи й крові
з гарячих тіл.
З дощем із повітря вдихаєм різні отрути,
і все від них зелене і голубе.
Ми мокрі, живі і прохавані в різних скрутах.
Я взую гумові чоботи. Буде круто.
Я дуже люблю чоботи і тебе.
* * *
Віхоли ходять три дні — не знайдеш і власний поріг,
жоден би східний цар дарів своїх не доніс.
Взимку, я пам’ятаю, мама з капусти пекла пиріг,
а від вологи потрошку в сіль додавала рис;
печиво із цукатами виявлялося на обід,
куртки не висихали після санчат та інших розваг;
всім дари, казали, приносив в мішку якийсь нетверезий дід,
але на етикетках писало «Дитячий універмаг».
А тепер по обіді з ріки піднімається млосна імла,
сяють в ній фари авт, а за містом в сріблі стоять ліси.
Що ж ти, господи, раніше мовчав про такі діла,
що ж ти мало не змарнував усієї цеї краси.
Що ж ти нам то про діда, то о тріє царях,
якщо дари носять просто мама з татом, і ще —
що ж не сказав, що зірка, котра вірний вказує шлях,
сходить щовечора, а не на Різдво лише.
Про автора:
Катерина Бабкіна — письменниця, колумністка, сценаристка. Авторка поетичних книг «Вогні святого Ельма», «Гірчиця», «Знеболювальне і снодійне» та «Заговорено на любов», збірок оповідань «Щасливі голі люди», «Лілу після тебе» та роману «Соня» і дитячих повістей «Гарбузовий рік» та «Шапочка і кит». Її тексти перекладено на іврит, польською, німецькою, англійською, шведською, французькою, чеською, румунською та російською мовами, п’єси за її текстами ставилися в Києві, Відні та Женеві. Роман «Соня» вийшов у липні 2016-го німецькою мовою, збірку «Щасливі голі люди» видано в Польщі, а вибрану книгу поезій — в Ізраїлі в перекладі на іврит.
Катерина Бабкіна співпрацювала й співпрацює як журналіст чи колумніст з різними виданнями в Україні та закордоном — Esquire, Le Monde, Harpers Bazaar, «Українська Правда», Buro24/7, «Бізнес», «Фокус», «Платформа», Bird in Flight тощо. Її літературні тексти друкуються в численних альманахах та антологіях в Україні, Європі, Британії, Канаді та США.
