Мстислав Чернов
Время снов
К.: Саммит-Книга, 2020
Якщо в «Амадоці» сучасність стає лише відправною точкою для розгортання історичних екзерсисів, а згадка про АТО — способом пояснити амнезію головного персонажа, то в романі Мстислава Чернова «Время снов» війна на Сході України є одним із головних просторів, де розгортається дія. Головним, але не єдиним: автор — фотограф, міжнародний кореспондент Associated Press, побував у багатьох гарячих точках світу і, здається, вирішив усі знання та враження вкласти у дебютний роман.
Дивовижне марнотратство: приміром, я би лишила історії про антиміграційні протести в Італії та монастир у Гімалаях для наступної книжки, оскільки на основну сюжетну лінію вони мало впливають. Хоча, напевне, мають сенс для автора, підтверджуючи його ідею: сни концентрують колективний досвід людей у ситуації війни чи смертельної небезпеки.
Про сни та інші філософські проблеми міркує у листах до коханої такий собі Фридерік, який божеволіє через хворобу; пише — у вже передсмертних судомах на шпалерах квартири в розбомбленому Слов’янську — ще один із героїв роману, старший чоловік зі знівеченою долею. Утім, легких доль тут немає ні в кого — у цьому роман Чернова подібний до «Амадоки» Софії Андрухович. Його так само краще не читати тим, хто погано сприймає вбивства, тортури, поранення, агонію та інші межові прояви людського буття. Як і в романі Андрухович, любовні лінії виконують сюжетотворчу функцію — за їхньою допомогою автор намагається поєднати дуже різнорідний (і значний за обсягом) художній матеріал.
«Врямя снов» — несподівано для дебютанта сильна й стилістично сформована проза, і її «слабкі місця» виходять за межі естетичної оцінки в царину ідеологічного: для когось неприйнятною буде російська мова автора (нині готується переклад тексту українською); ще більше питань може виникнути щодо показу сучасної російсько-української війни «з того боку» лінії фронту. Головний персонаж, лікар К., їде на Донбас — саме його очима ми бачимо «ополченців», що «воюють за республіку»; мирних громадян, які гинуть від голоду й під час обстрілів; Моторолу, який добиває полоненого; абхазького найманця, котрий не розуміє, що він узагалі робить на цій війні «против дублированных фильмов».
Комусь забракне тут чітких ідеологічних оцінок з боку автора, однак саме це, здається, і є ознакою якісної прози: коли зображуване говорить саме за себе.
