* * *
встань і іди
встань і іди
говорить мені будильник
голосом ісуса
встань і іди
адже життя твоє як у кішки —
усього дев’ять томів
увесь цей час ти жив його як умів
та уяви якщо зараз вже восьмий том
а ти пливеш по життю догори животом
вмикай свої очі хоча би вряди-годи
підводьсь і іди
встань і іди
говорить мені будильник
голосом ісуса
рибу свою лови, позбудься своєї мляви́
ти лежиш на подушці головою і гниєш з голови
і сил і безмежжя твого краї
як ти вже збагнув не такі уже й і,
і все що ти бачиш довкіл —
то знамення близької труби
встань і роби
встань і іди
встань і іди
нагодуй свої голоди
допоки ти спиш, очі твої сліпі
а ти ж весь світ вертіти хотів на своїй стопі
підйом, дорогий,
пі-пі-пі
пі-пі-пі
пі-пі-пі
* * *
Ніби коли мене на зупинці мало не зарізав якийсь чувило,
ніби коли мене машина, задкуючи, мало не задавила,
ніби коли мене на селі мало не нахромили на вила,
ніби коли мене там само мало не пустили на мило.
Ніби коли я пролазив під товарняком,
ніби коли у пристойному товаристві я ставав їбаньком,
ніби коли я писав вірші без рим і ком,
ніби коли світ повернувся до мене своїм гапликом.
Кохання — це ніби металевий гачок,
на якому апетитно смикається черв’ячок,
якого заковтує довірливий новачок,
а потім всихає, ніби морський бичок.
А ми вже дорослі і не такі дітлахи,
як ті, що приходять сюди на свої ризики і страхи.
Ми краще і далі пихтітимем від пихи,
як божі лохи.
* * *
З оберемком божих брошур стояла вона, ніби мур.
— Боже, — сказав я до неї, — душу мені не крови.
Вам би тирамісу, вам би какао, вам би мур-мур,
Вам би зірки з неба хапати, сонця, а ви…
— Зірки, — відмовила вона, — починаються з Ісуса Христа.
Про це він сам, загортаючи голос у красиві баси,
говорив мені зі своїх вуст у мої вуста,
завдяки чому вуста мої стали такої краси.
Згадайте: коли ви отримували поспіль десять відмов,
коли програвали одинадцятий поспіль матч,
ви звали саме його, аби він прийшов
і ногу вашу криву направив, аби вона закинула м’яч.
І коли ви були ні ділом, ні думкою не колос,
а лиш старались борсатись з усіх ніг,
до вас спустився особисто Ісус Христос
і втулити у життя задумане допоміг.
Згадайте, як життя ваше дало крен,
як голод від нього найжирніше віджер,
як ваш на той час закороткий член
довжити помагав Ісус, качав, ніби тренажер.
Ісус може найлегшим подумом припинити біль.
Ніхто нічого не протиставить його ділам.
Кожен крок його — щонайменше дванадцять миль.
Із кожного його сліду виріс великий храм.
Як забрати в могилу життя — показав і навчив.
Тримав вас за пазухою, брав на себе вашу роботу, плюс
до кожних дверей він дав вам в’язку ключів:
«Ломіться, і вам уломлять», — сказав Ісус.
Це він постачає на землю тирамісу,
він демонструє нам із небес обличчя своє густе.
Ніби гуманітарку, скидає на землю справжню красу,
увесь час ворушиться, світиться і росте…
— Вік ніяк не торкнувся моїх повік, — додало дівча. —
Зовня моя краса понаднормова, густа.
Тому якщо щока моя тульнеться вам до плеча,
то станеться це виключно на славу Ісуса Христа.
* * *
Присвячується роботі у ЗМІ
Зима-зима. Немає анічо’.
Нема розради теплої, хіба шо
сідаю в транспорт, їду через чорне
і за зарплату в офісі їбашу.
Майбутнє вже розвіялося геть.
Лишилося застрелитись або шо.
А я прямую в міста осередь
і за грошину бошкою їбошу.
І лиш одна розрада серед дня,
немов відшкодування за чорноти.
Порівняно із нею все хуйня,
порівняно із нею всі пиздота.
Здавалося б, лиш руку простягни
і солодко торкнись її патлаття.
Але морозно. Мертво. Хуйнани.
Занадто мої запити занадті.
І цей руки мрійливої облом
лишає шанс хіба шо порадіти,
що я працюю в офісі. Хуйлом.
А поруч дауноїди якіта.
Маленька теж на відстані руки,
але її тілесна одиниця
кращіша, ніж усі ті мудаки
і вся ота масовка їблолиця.
Тому її проймає Купідон:
вона цьом-цьом показує, при цьому
я щастям надуваюсь, як гандон,
і тану від повітряного цьому.
* * *
Гордий був верблюд, бо його горби
гостро росли угору, ніби гриби.
Проніс верблюд свій природний дар
крізь сотні країн, крізь сотні Сахар,
крізь тисячі кілометрів, крізь тисячі брам —
скрізь можна пройти, завдячуючи горбам.
І лиш крізь одне — крізь голкове вушко —
не зміг верблюд пройти самотужки.
Він, звісно, міг би й крізь вушко пройти, якби
не такі великі були у нього горби.
Засмутився верблюд і вирішив так піти,
щоб лилися із нього десяті поти,
щоб сказати вушку: «Дивися, мої горби
сохнуть із кожним кроком, ніби гриби.
Дивися, дивися, їх більше нема.
Я щойно попрощався із обома.
Обидва зіщулились від мандрів і спекоти.
Чи зараз я годен крізь тебе пройти?»
«Здулись горби твої, але все ще жирні твої боки.
При спробі пройти крізь мене це може датися узнаки».
Кинув верблюд боки свої до копит:
«Тепер я ще менший, ніж мій теперішній апетит».
Сказало вушко: «Велика, а чи мала —
жодна тілесна істота крізь мене ще не пройшла.
Кинь, верблюде, тіло своє на піски,
нехай двоногі пустять його на паски,
нехай воно буде їм питво і хліб,
нехай вони протягнуть на ньому ще кілька діб».
Кинув верблюд тіло своє де й боки.
«Ми ж нормальні верблюди, а не якісь бики…
Я так тяжко до тебе це тіло пер.
Чи ладен пройти я крізь тебе тепер?»
«Не жени, верблюде, у твоїй голові
ще лишаються об’ємисті складові:
відчуття того, що ти корабель
усіх можливих на світі пустель;
зневага до двоногих, які у Сахарах — нулі;
думка про те, що весь світ — то прилизане Сомалі;
крики твої, твої вибрики, жуйки, плювки;
інші твої великі й малі боки».
«Стривай, — закричав верблюд, — ти перетинаєш межу!
Зараз ти попросиш і решту мого багажу!
Пам’ять про кожен мій щем, кожен мій видих і вдих;
кожну з моїх сімнадцяти верблюдих;
росу на колючках, моє ріднесеньке верблюжа,
котре караван зі мною завжди у похід проводжа;
яблуко, яким мене пригостив блідошкірий пан;
моя перша мета, мій перший крок, перший бархан;
поїздку мою на фестиваль у Дубай…
Хочеш усе це?.. Чорт, забирай!»
Кинув верблюд усе це і — анібовк.
Ніби гордість свою у пісок утовк.
«Справді, ти менший тепер, ніж найменше воша.
Але все ще занадто велика у тебе душа.
Кинь свою душу на вітер і розпорош.
Душа — то найтяжча із твоїх нош».
Кинув верблюд душу свою на вітри.
І вітри візьми її і зітри.
* * *
там куди ти завжди зникаєш
сказала моя кохана
уже сьома ранку
я знаю що ти не можеш
забрати мене з собою
ми маємо лише півгодини
перш ніж нас розлучить те
що в твоєму світі
називається будильником
тож захопи
оберемок моїх обіймів
набери в легені
пахощів мого кохання
сховай у роті
мої цілунки
можливо хоча би це
тобі дозволять взяти з собою
на той світ
* * *
У когось асоціації з мостами — листи.
У когось іншого — блок-пости.
У мене — стрибнути і плисти.
У когось іще — стрибнути, і прости.
Стає цей останній на мостовий проліт,
пускається в свій останній політ.
І там, у своїм останнім польоті,
сягає, що тепер уже справді в прольоті.
І зразу, не встигши змигнути оком,
збагає, наскільки ця думка глибока.
Хоча зрозуміла і барану.
І він іде на її глибину.
* * *
Прийшов у свою хатку —
Не буду бухатки.
Прийшов у свою халабуду —
Бухати не буду.
* * *
найчорніші хащі то хащі думок
де щостежини все глибше і глибше
де щодерева темніше й темніше
де щокуща все менш помічаєш
як під ногами світлішає
та сама стежина-думка
що нею ти ходив до коханої
бо усі стежки вели до неї
та сама стежина-думка
на яку вже не можеш ступити
і піти у правильному напрямку
і вийти на світло
* * *
лоскочеш мені вухо
пухкою пір’їнкою
я сміюсь
лоскочеш мені на вушко
пір’їнками свого подиху
я сміюсь
лоскочеш мені в голові
пір’їнками своїх жартів
я сміюсь
* * *
досі гудить у моїх грудях
так як гудів цукровий завод
який у моєму сільському дитинстві
усюдив себе немов корабель
крізь передранкову темряву
і кликав усіх хто поліг
вчора увечері в білі перини
так не схожий гудок цей
на те як гудить телефон
на те як стіни гудять
на те як камінь гудить на душі
як сонце гудить
як місто гудить
небо гудить
вікна гудять
книги гудять
ноги гудять
вуха гудять
губи гудять
очі гудять
груди гудять
так мало лишилося тих хто почує
мого дзбану вранішнє гудіння
дзвеніння моє вушне
якого я сам не чую давно
бо глушу його чим можу
бо глушу і глушу
* * *
якби всі ці сторіччя
які я на тебе чекав
ти не стриглась ні разу
колись на одній із вулиць
я б нарешті помітив
кінчик твоєї коси
і пішов би уздовж неї
і вона привела би мене
до тебе
Про автора:
Народився в місті Суми. За освітою педагог, працював у ЗМІ, працює в IT. Лауреат та учасник багатьох поетичних конкурсів, фестивалів. Автор численних поетичних та прозових публікацій. Автор трьох книг поезії і однієї книги прози. Видавець та упорядник антології поезії двотисячників «Дві тонни». Про автора:
Народився в місті Суми. За освітою педагог, працював у ЗМІ, працює в IT. Лауреат та учасник багатьох поетичних конкурсів, фестивалів. Автор численних поетичних та прозових публікацій. Автор трьох книг поезії і однієї книги прози. Видавець та упорядник антології поезії двотисячників «Дві тонни».
