Дарія Піскозуб
Машина
Х.: Vivat, 2020
Жанр наступної книжки однозначно окреслити важко: найпевніше, це технофентезі в постапокаліптичному світі. Таких творів небагато в сучасній українській літературі, а ті, що з’являються, зазвичай містять надто прямолінійні паралелі з історією чи сьогоденням, балансуючи на межі пародії. Тож я, читаючи дебютний роман Дарії Піскозуб, до останніх рядків побоювалася: ну от зараз на руїнах цивілізації відкопають білборд із зображенням Ющенка; чи зрине пасаж «не за те ми стояли на Майдані»; чи православний батюшка з гранатометом вистрибне з бункера… Дивовижно, але в «Машині» ми бачимо цілком автономну художню дійсність, що існує за власними законами, які авторка прописує дуже чітко й послідовно.
Можливо, поціновувачі жанру скажуть, що це вже неодноразово було: загибель старого високотехнологічного світу; війна племен, які змагаються не стільки за території й ресурси, як за здобуття забутих знань, що їх береже Машина — піднесений до рангу божества пристрій із часів колишньої могутності людей. Машина контролює думки й процеси, наділяє своїх підданих даром ткацтва — умінням керувати волею живих істот, та водночас сама прагне… олюднення.
У Машини є зла противниця — Гемма, що також може впливати на свідомість людей, але не все так однозначно. Те, що на початку роману здавалося добром, може виявитися злом — і навпаки. Саме в цей заплутаний вир пригод, поєдинків, недовіри, любові і страхів виявляються втягнутими персонажі — брат і сестра Торіаті, чиї батьки здавна досліджують старий світ, та юний жрець Етан, син служительки Машини. Рука молодої письменниці не здригається: тих, хто за логікою розвитку сюжету мають загинути, вона вбиває; іншим — дає шанс продовжити небезпечну гру всіх проти всіх.
Напевне, і справді нічого нового у глобальному масштабі, але дуже добре для масової літератури в Україні, у котрій геть не багато добрих жанрових творів — динамічних, захопливих і з розрахунком на продовження.
