Брустурів: Дискурсус, 2019
Ця книжка складена на основі нововіднайдених віршів Тараса Мельничука, які з рукописів оприлюднено вперше. Як і видавець Василь Карп’юк, упорядник Мирослав Лаюк «народився неподалік села Тараса Мельничука, ходив тими ж вулицями, що й Тарас, стояв на тих самих зупинках, спілкувався з тими самим людьми й дихав тим самим повітрям» (з передмови Лаюка). Але було до цього інше повітря — неволі: Тарас Мельничук у 1972‑му потрапив до колонії «Перм-36», де перебували Ігор Калинець, Мирослав Маринович, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус.
Рядок, за яким названо книжку, перший у цьому невеличкому вірші: «юнак милується автоматом / чистить до блиску значки / на гімнастерці / раптом перед ним / упало яблуко / і розбилося на два серця». Тарас Мельничук всюди віднаходить ніжність — вона наче розчинена в повітрі: «в хаті так ясно / наче там защіпнулася / зоря / а по горах — скільки там кармазину! / / рожево так / немов сидиш / а мати ще не спить…», «кликали батько / кликали мати / а вона не чула — гадала / яке би то ім’я / синочкові під серцем дати». Тому так страшно читати вірш «і прийшов до хати до нас різник» — про цілком звичні з худобою на селі речі, — бо все розказано так само лагідно: «Спочатку гладив по шийці / Аж поки намацав жилу…»
У поета стають істотами й кохаються лопух і лопушиха, каштан і каштаниха — і навіть сніжинки: «сніг цілує в обличчя сніжинку: / слизько жінко / і така ти свята й непорочна / як консерваторія». Себе він із такою ж легкістю ототожнює з лісом: «Я синій ліс я щедрий на сироїжки…»
В Мельничука кілька разів виринає «Слово про похід Ігорів»: «князь ігор у троянді тече / бо — не з мечем», «А з Чорнобиля чорного мертвого міста / Летить половецький кінь». Але згадуються також скіфи, або є такий вірш: «могила як / глечик в степу / у глечику / не залишилось / ні вина / ні води / / і шорстка трава / доганяє нас / доганяє / / аж ромашки / рвуть одяг на собі». Є в нього рядки й про радянське заслання, але найбільше в цій книзі, ясна річ, Карпат.