Василь Голобородько — один із культових поетів для мого покоління. У двотисячних роках, коли ми тільки починали виступати й публікуватися, намацували компанію і контекст, його вірші належали до тих, не знати які було не можна… І хто б міг тоді подумати, за яких обставин нам випаде познайомитись ближче? Влітку 2014 року Голобородько був змушений виїхати з Луганська, де через бойові дії та можливі репресії його життя, здоров’я і свобода були під загрозою. Нині він живе під Києвом, в Ірпені, в Будинку творчості. Туди до нього час від часу навідуються друзі, прихильники та журналісти. Пишний, напівзапущений парк, корпуси, що пам’ятають класиків соцреалізму, дерев’яні альтанки — досить химерний антураж для зустрічі з одним із лідерів Київської школи поезії, експериментальним, самобутнім, а колись і навіть андеґраундним, забороненим поетом. Можна було очікувати побачити або зарозумілу й епатажну людину, або «типового шістдесятника». Насправді ж Василь Голобородько виявився чоловіком вельми простим у спілкуванні, але й не надто комунікабельним. Він привітний, хоч і скептичний, іронічний. А ще (це відчуття виникало не лише в мене) легко вкладається в архетип «старшого родича». У непростих, хоч і побутово стерпних, обставинах вигнання він справді добре тримається. Й абсолютно спокійно сприймає ініціативу Оксани Забужко висунути його на Нобелівську премію (Забужко ж назвала поета одним з «українських голосів Донбасу»).
ШО Пане Василю, ви тепер ніби Овідій навпаки — вигнанець зі східного кордону в передмісті столиці. Як вам живеться в Ірпені, в Будинку письменників?
— Я в Ірпені з середини липня. Умови тут абсолютно задовільні, все добре, хоч, власне, й вибирати не було з чого. Погано лише те, що тут я відчуваю ізоляцію, але коли трохи пожив у приватному помешканні, так само в Ірпені, там ізоляція була ще сильніша, тому повернувся сюди. В мене багато вільного часу, можу скільки хочу читати, от щойно дочитав «Ім’я троянди». З побутом усе гаразд — у Будинку письменників класиків навіть годують тричі на день. Прикро, що в Луганську лишилося багато моїх речей…
ШО Чи хочеться повертатися до Луганська?
— Повертатись хочу, але тільки якщо ситуація там буде врегульована відповідно до нашої конституції. Є люди, котрим в принципі байдуже, яка там буде влада, аби тільки не стріляли. Тепер бої в Луганську ніби більш менш ущухли, поїзд із Києва пустили, почали щось відновлювати, от вони й повертаються. А мені цього не досить. Чия там буде влада? Чиї будуть силові органи? Якщо київські або такі, що діятимуть відповідно до української конституції, я поїду назад, інакше — ні. Якщо ти перебуваєш у Луганську під владою «ЛНР», під російськими військами (увесь світ бачить, що там є росіяни — просто замазали номери на своїй техніці та спороли шеврони з форми), то вже стаєш для них «живим щитом» і навіть трохи опиняєшся на їхньому боці барикад. Якщо ж українська влада і яке-не-яке українське життя там відновиться, то не повернутись означає долучитися до здачі цієї території, яка, в принципі, триває вже понад двадцять років — бо українська держава на тих теренах не мала жодної осмисленої політики, ніяк не пояснювала мешканцям Донбасу, що там теж Україна. Втрата окупованих територій взагалі для України не була б великою трагедією, якби не їх вплив на решту країни.
ШО Популярна формула «почути Донбас». Як, на вашу думку, потрібно було його «почути»? Чи справді перед війною ці дві області почувалися приниженими, другосортними?
— Нічого такого не було. Але була російська пропаганда та пропаганда «Партії регіонів». Вони навіювали мешканцям, що, мовляв, вас дуже притісняють. Пригадую, як «регіонали» пояснювали простим людям на Донбасі: «Державний статус української мови означає, що вас хочуть змусити думати українською». І таких маніпуляцій було безліч. Налаштовували населення проти центру. При тому, що при владі постійно були їхні представники — «регіонали» та інші, з відповідною політикою. І ніяка логіка, ніякі дискусії не допомагали. От і недавно під час боїв багато хто з луганчан будь-які обстріли списували неодмінно саме на українську армію. Я їм казав: зачекайте обвинувачувати, ви ж не можете цього знати точно, ви не фахівці й не були на місці обстрілу, а зваженої інформації у ЗМІ нема, та вони навіть не слухали, казали: «Напиши своєму Порошенку, щоб припинив нас бомбити». А ще ж є радянське символічне, знакове поле. Пам’ятники Дзержинському, Леніну та іншим, відповідні назви вулиць, святкування. Завжди під тим Дзержинським збиралися прикордонники ще радянських часів на своє свято. Начебто нічого тут поганого нема — зустріч старих друзів, братство однополчан, усе таке, але тепер я розумію, що це була континуація радянських цінностей, і вона відіграла свою роль. Не випадково під час Майдану голова Луганської обласної адміністрації погрожував мобілізувати ветеранів-афганців на боротьбу проти революції. Хочу сказати, що подібні речі є не лише в Донбасі, а й по всій Україні…
ШО Ну, все-таки різниця є…
— Навіть якщо й меншою мірою, то все одно, багато всього радянського скрізь. А отже, є ризик: якщо держава й далі не провадитиме осмисленої політики, луганські та донецькі події можуть повторитися в іншій частині країни — хоч у Харкові, хоч у Вінниці. Стереотипами радянського життя мали б займатися соціальні психологи. Вони дуже шкідливі. Взяти, наприклад, те, як викорінюється активність людини, народу. Радянська інерція привчає лише до ініціативи згори, відбиває відчуття громади, виховує покору. Саме тому в нас такі проблеми з громадянським суспільством.
ШО А як ви оцінюєте в цьому сенсі останні події — Майдан, масовий волонтерський рух, активізацію громадського сектору?
— Кількість свідомих громадян, на щастя, потроху росте. Є якась умовна «половина», саме вона зробила революцію, зараз допомагає армії.
ШО Наскільки, на ваше враження, підтримують мешканці Луганської області «ЛНР», ідею відокремлення від України?
— Мені важко сказати. Я пенсіонер і не маю широких соціальних зв’язків. Але в мене є контакти з двома селами на Луганщині. І їхні мешканці, мої знайомі, котрі добре орієнтуються в тамтешній ситуації, розповіли, що на так званий «референдум» там пішли цілими селами, майже без винятків. У самому Луганську чув, як сусід агітує голосувати за «ЛНР», багатьох таких бачив. Хоча були й ті, хто проти. Але треба враховувати, що можливості протестувати там немає, бо що зробиш проти терористів з автоматами?
ШО Якщо все-таки настане якесь замирення, як нам далі співіснувати (хоч в одній державі, хоч у різних — однаково ми будемо поруч)?
— Риторика «ЛНР», «ДНР» і їхніх прихильників, однодумців нагадує мені ситуацію в дитячому садку, коли дитина жаліється, що її побито, але при цьому не зізнається, що це вона все й почала. Вони кажуть: а на Майдані теж захоплювали будівлі й валили владу. Так давайте, зберіться хоч напочатку мирно, сформулюйте ваші вимоги і так далі. Але це смішно, бо більш або менш їхня влада була всі 23 роки! І серйозних, системних вимог там бути не могло. Взагалі, якби не російська влада за спиною терористів, нічого цього б не відбулося. Відіграв погану роль і приклад Криму. Багато хто думав, що Донбас так само швидко заберуть до Росії, а Україна й не пискне. Читав, до речі, в декого недавно плани відбити назад силою Крим — думаю, це неможливо…
ШО Сучасний поет і війна. Чи викликає вона бажання описати, літературно зафіксувати й відрефлексувати ці події?
— Війна — це, звісно, справжня подія. Вона обов’язково відбивається на свідомості поета, а через це й на його творчості. Але хоч я й бачив вибухи, обстріли, безпосередньої участі в усьому цьому не брав. Коли українські війська зайняли селище Металіст у передмісті Луганська й почали заходити через Кам’яний Брід, визволяти північні райони міста, я вже сподівався на перемогу і став писати про це вірш. У ньому батальйон «Айдар», Національна гвардія проходили з півночі на південь місто, і проти них воювали, стріляли в них із автоматів не російські чи «еленерівські» бійці, а радянські пам’ятники. Але потім, на жаль, наші військові відійшли, і вірш я не закінчив. Проте й відчуття поразки ще не зовсім поселилось у свідомості, хоч мене, можна сказати, вигнали з дому зрадники.
ШО А сама «фактура» війни: постріли, вибухи, звуки, динаміка, кольори, відчуття людського горя, страху, відваги, всі ці речі — чи надихають вони?
— Я бачив і обстріли, і їхні результати. Одразу згадую, як із сусідньої вулиці стріляв «Град», який дикий шум був, згадую руїни, все інше. Але ефектніше, ніж відеокартинка чи фото, це не зобразити. І бої, і смерті, й людські емоції. Навіть реальність менш переконлива. Картинка війни сьогодні реальніша від самої війни, реальніша від реальності.
ШО Ваше ставлення до нинішньої ситуації у суспільстві Донбасу зрозуміле. А як ви почуваєтеся в суспільстві в принципі? В суспільстві як такому? Адже вам доводилося спілкуватися з дуже різними прошарками, працювати на шахті…
— Абсолютно нормально спілкуюся з різними людьми, почуваюся комфортно. Коли мешкав у селі, то я там жив серед своїх, ніяк не акцентував, що я поет, говорив такою ж мовою, як вони, українською, але не літературною. І як почалися переслідування КГБ, особливих проблем теж не було. Хоча — «На кого КГБ, на того й люди», це я так переробив прислів’я «На кого Бог, на того й люди», час від часу мені при нагоді могли «вказати на моє місце». На шахті теж працювалося непогано. Це була маленька шахта, мені там підганяли вагонетки, я їх чіпляв і чекав, поки вони поїдуть нагору. Так з’являвся вільний час до наступної вагонетки. Я його використовував на читання, навчання. Або, наприклад, учив вірші Вінграновського напам’ять. Але йому якось так і не розповів про це, щоб він не подумав, ніби я до нього підлещуюсь. Загалом, тоді мені жилося досить весело, здавалося, що всі горизонти відкриті, мене починали друкувати, збирався вступити до Київського університету… А вдруге на шахті я вже був зовсім за інших обставин. Мене шпиняли, не друкували, не згадували мого прізвища, перспектив не бачив жодних. Одне було полегшення — коли в Польщі надрукували мої вірші. Ото була підтримка.
ШО Приблизно тоді ж ваша книжка з’явилася в еміграційному тоді видавництві «Смолоскип». Це, звісно, могло істотно погіршити ваше становище в СРСР. Не шкодуєте про ту гучну публікацію?
— Та ні. Взагалі, та книжка була ні до чого. У КГБ переслідували мене лише через те, що я не схотів з ними співпрацювати, бути стукачем. А вони пропонували. Натякали, що допоможуть із навчанням, із виданням книжки. Я, коли відмовлявся, знав, на що йду. Лише от, наївний, сподівався, що книжка моя таки встигне вийти у видавництві «Молодь», що вони про неї не знають. Але, звісно, її одразу ж зупинили. Я потім пішов на три компроміси. По-перше, пішов в армію (попри те, що перед тим я написав заяву про відмову служити), по-друге, написав для армійської газети кілька віршів російською мовою, по-третє, написав до Києва листа про те, що я тепер служу, й чи можна поновити видання книжки. На це ніхто не відреагував, і я переконався: їх би задовольнило лише стукацтво.
ШО Ви сказали про наївність. Її часто згадують, коли йдеться про взаємини інакодумців із радянською владою. Звідки вона? Адже був якийсь соціальний досвід, відомо було, на що здатна та держава…
— Бачиш, коли Лук’яненко створював свою партію, він робив її так, аби все в ній відповідало радянській конституції. Так само, коли ми вимагали, щоб у Київському університеті викладали історію українською мовою, ми нічого, по суті, не порушували. Справді, в цьому була деяка наївність — чекати, що така законослухняність нас захистить. А з іншого боку, часто це була й провокативна наївність, оскільки завдяки їй усім ставало очевидно, наскільки радянський режим порушує власні ж закони і приписи.
ШО Із сьогоднішньої перспективи особисто мені (та й багатьом моїм колегам) Київська поетична школа виглядає явищем, радикально відмінним від класичного шістдесятництва. Зовсім інший рівень внутрішньої свободи, інакший підхід до форми, естетики… А як це відчуваєте ви?
— Я себе не вирізняв із шістдесятників. Хоча тоді ще й терміну такого не було, а потім у шістдесятники записували будь-кого, іноді аж до Дмитра Павличка. Мене теж час від часу згадують у цьому контексті. Для мене шістдесятництво — це було розширення тематики, пошук нової поетики. А наскільки моя тодішня творчість була близька до ключових шістдесятників… Важко сказати. Я й сьогодні не можу визначити свою поетику, а якби визначив, так уже не писав би. Проте не всі учасники Київської школи ототожнювали себе з шістдесятниками. До речі, говорячи про шістдесятників, чомусь сьогодні рідко згадують про вплив на їхнє становлення російської поезії. А чи можна уявити Василя Симоненка без впливів Євгена Євтушенка? Або Івана Драча без Андрія Вознесенського? Ідеться не про епігонство, а про вплив. Різниця полягала в тому, що в Росії поетам робили поблажки, бо вони часто вважалися ніби «придворними трубадурами» при ЦК, котрим пробачають і деякі вибрики, а в Україні рівень керівництва був зовсім іншим, сказати б, «обласним», і вони жодних трубадурів не потребували. Тоді шістдесятники українські поділилися на дисидентів та офіційних поетів. Перші зазнали гонінь або й сиділи, зрештою, гинули, а другі успішно публікувались і заробляли ціною різного роду компромісів. Спочатку не здавалося, що тріщина між ними буде глибока. Віктор Кордун казав: «Ось вийде Сверстюк із таборів і буде так само дружити й гуляти разом із Драчем». Але сталося по-іншому. Є, зрештою, й такий жарт: офіційні шістдесятники руками КГБ знищили конкурентів. Звичайно, нікого вони не знищили, КГБ забороняло нас, а багатьох і саджало зі своїх міркувань, проте після цього для радянських, офіційних поетів об’єктивно стало більше простору і можливостей.
ШО Від «типових шістдесятників» ви відрізняєтеся хоч би й любов’ю до верлібрів…
— Мої вірші від початку були спрямовані на створення образу. Тому й верлібр: саме в ньому є акцент на вільному розвитку образу. А рима, силаботоніка — навпаки, змушує образ «втискатися». Також верлібром я прагнув долати штучну поетичну мову, шукав зближення з мовою живою, розмовною. Хоча тоді було небагато нагод читати верлібри, я бачив їх головно в поетів 1920 х років або в Назима Хікмета, наприклад. Але якось прочитав доброго верлібра «Білі чоловічки» в Павла Мовчана — і це засвідчило, що такий вірш цілком може існувати й добре почуватися в сучасній українській поезії.
ШО Не ганили вас через це за «формалізм»?
— Мої верлібри в тодішній Україні сприйняли добре з кількох причин. По-перше, в мене часто траплялися фольклорні мотиви. Це мене ніби «виправдовувало», на відміну від інших верлібристів, які з’явилися в той час. Плюс у мене було чимало метафор, а потім я вже шукав навіть не метафору, а «чистий образ» (образ, який означає самого себе й набуває певної міфологічності — як моя «блакитна мати» чи «земля — синій апельсин» в Елюара; Станіслав Вишенський помилково називає його «симфора» — симфора то зовсім інше, чогось йому ніхто не пояснить різниці). Ну, а ще те, що я — український поет з Донбасу. Хоча хіба мало було та є українських поетів з Донбасу?
ШО А прості слухачі не казали, що «поезія повинна бути з римою»? Мені, наприклад, таке й сьогодні час від часу доводиться чути…
— Бувало… Коли Іван Дзюба хотів допомогти мені видатись, один поет йому сказав приблизно так: «Слухай, ти ж націоналіст, чому ж тоді підтримуєш верлібри?» Така кумедна історія.
ШО Мені здається, ваші вірші — це не в останню чергу пошук рівноваги…
— Цікаво, ніколи про це не думав. Мої вірші часто складаються з двох частин. Може, це дається взнаки. У цьому теж є рівновага. Нещодавно дівчина з журналу «Країна» в мене інтерв’ю брала, я їй вірша прочитав з двох частин, а вона каже: «Тут щось повинно бути ще посередині!» (сміється). А взагалі, вірші все йдуть і йдуть потроху… І події впливають. Хоч я тут і сиджу в теплі, на зручному дивані, а дві хати в мене таки відібрали… В кожному новому тексті, як пишу, бачу мотив поразки, життєвої поразки.
ШО Ви саме так сприймаєте своє життя?
— Іноді кажу собі жартома: дурень, зіпсував собі й рідним життя. Син мій тепер мусить у Києві огинатися, торгувати, бо в мене не було грошей його підтримати. Не міг їх заробити так, як офіційні радянські поети, нічого не назбирав, тільки й того, що «антисоветчиком» лишився. І колеги на мене як дивляться…
ШО Але ви — живий класик, для багатьох молодих сьогоднішніх поетів ваша творчість — один з естетичних орієнтирів, вас тепер друкують, перекладають на іноземні мови. От навіть Оксана Забужко розпочала ініціативу висунути вас на Нобелівську премію. Як до цього ставитеся?
— Так, мені, звісно, приємно, що мою творчість так сприймають. І увага молоді тішить, і розмови про Нобелівку. Але я про це не думаю, як і ніколи не думаю про те, чи надрукують вірша, коли пишу його. І не думаю про критерії Нобелівського комітету.
ШО У ваших творах, попри всю їх сучасність, відчувається вплив строкатої, яскравої народної української традиції, а з іншого боку, бувають мотиви ледь не японського делікатного лаконізму…
— Впливи бувають різні, ситуативні. Але увага до фольклору в мене була завжди. Фольклор — це глибинне самоусвідомлення українців, як і будь-якого народу. У фольклорі мене найбільш цікавить казка. Зовсім не дума, яку мені часто чомусь приписують і вважають, що від неї в мене верлібр — це абсолютно не так. Що ж до лаконізму, він мені подобався досить давно. З якогось часу я лаконізм не сприймаю. Навпаки, називаю його «лексичною загальмованістю», коли людині не вистачає слів, щоб висловитися. Часто тепер прагну навіть додавати якісь розлогіші уточнення; то давав їх у дужках, потім став виділяти рисочками. Хочеться більше сказати. І добре, що не стримують редактори. Раніше вони вимагали лаконізму, щоб не був занадто великий гонорар, а він рахувався за рядками.
ШО Це добре, що українська поезія після падіння СРСР звільнилася від такого матеріального чинника, як оці «рядкові гонорари», та від інших пільг держави?
— Це, безумовно, добре. Бо матеріальний чинник стимулював автора сподобатися редактору, цензору, критику… А читачеві лишалося вишукувати в тих віршах те, чого в них не було — якогось загадкового подвійного дна, крамоли, прихованої сміливості, ще чогось. Тоді я як робітник отримував близько 100 рублів на місяць. А молодий поет, видавши першу збірку, вона найчастіше була обсягом десь у 700 рядків, отримував приблизно тисячу. Уявляєш ті гроші? А ще ж були журнальні публікації, лекції та читання під егідою товариства «Знання», квартири, машини, інші блага. І хто краще прилаштовувався до вимог, в того всього цього було більше… Звичайно, це постійно впливало. А зараз — пиши як хочеш. Правда, дехто намагається знайти ключа до смаків Нобелівського комітету (сміється).
ШО А що б ви взагалі сказали про нинішню добу в літературі?
— Я не настільки в контексті, щоб говорити так глобально. Та мені здається, що українська поезія сьогодні розвивається цілком нормально. Немає цензури, це дуже важливо. Молоді мають доступ до літератури різних країн і просто до різних країн, а це відкладається і впливає. З’являється все більше різноманітних перекладів. А от у часи моєї молодості навіть знання іноземної мови не завжди допомагало. Купив якось Елюара французькою мовою, його випустило радянське видавництво «Прогресс» — так виявилося, що там лише ті самі вірші, що їх допускали в друк у перекладі.
