Вибрані вірші (1993–2018)
Х.: Фоліо, 2019
Вибране — це завжди спокуса порівнювати раннього автора й пізнього. Ранній Махно розгортає метафізичні складнопідрядні конструкції не на одну строфу: «Трубадури дудку і підсвічник / ще проп’ють у корчмі, але корчить / лихоліття лиховісну вічність, / руки заламавши в зблиску вовчім, / / що на їхні голови поклавши / ніч, як черево вовчиці, — і схолоне, / зупинившись, кров, але настрашиш / тих світів заюшену заслону». Поет залюбки використовує анжамбемани, грає співзвучними словами (пастирі / пастка).
Вірші 90‑х не мають конкретних топографічних прив’язок: вони ніби будують місток у Всесвіті між людиною і світом явищ і сакрального, зокрема явлення поетичного слова. «Самітня / трійця повертається з безмежжя / лиць». Повсюдно лиси (далі в книзі лиси алегорично втілять еротизм і народження, зокрема музики, а ще далі автор зізнається, що йому закидають надто велику кількість лисиць у віршах) мандрують між їхніми рядками. Авторка передмови Тамара Гундорова зауважує, що лис — поезія, на яку полює Махно-поет. А ще Василь Махно любить тире: воно в нього промовисте, в чомусь це теж місток.
До речі, 1996 року в перекладі Василя Махна вийшла книжка поезій Збіґнєва Герберта «Струна світла»: «і я натягнув струну світла на українську скрипку». Це занурення в іншого поета відбилося у вірші «Звичайна смерть» (за Збіґнєвом Гербертом). Згодом він напише про переклад: «кожен хто перекладає поезію наражається на спротив іншої мови / їм варто інкримінувати статтю Карного Кодексу за зґвалтування / бо хто ще так детально обмацує тіло вірша — сухі ребра строф».
І ось вже вгадується американський досвід поета: вриваються тамтешні реалії (найперше — океан). «в теплому хутрі нью-йорка — лисяча мордочка Сохо» — лиси перебралися з одного материка на інший, і книжка 2004 року вже має в назві слово Нью-Йорк. Вірші стають прозорішими, в них оселяються поети — Задура, Шубер, Тарнавський, Бойчук, Рубчак, — і нерв репортажності оточуючого світу ніби заступає метафізичні відлуння. Крім тире, зажили своїм життям двокрапки. Дитячі спогади («Фотографія 1969 року») слугують своєрідним врівноваженням американської реальності. Різні часи й стихії мають володіти людиною: «коли шум океану все частіше висить у просторі твоїх слів / усе частіше ти дріботиш п’ятилітнім до кошари / щоби подихати випарами / овець бо — казали — відпустить твій сухий кашель». Америка — в однойменному вірші — викликає гостро еротичні асоціації: «фалос флориди в теплі карибських жінок». Поет описує поетичний фестиваль, зустрічі з живими та мертвими (Лоркою, Буковським), — дещо мені знайоме по збірці есеїв, які я перекладала кілька років тому. Все більше прямої мови, проговорювання безпосередніх подій, легкості якого майже заздриш. Але також і роздуми над минулим та сучасним літератури. Або нарис про войовничого однофамільця та вплив його постаті на власні життєві подробиці.
Розмовляють не тільки люди: діалоги ведуть міста — Нью-Йорк, Париж, Берлін, Тернопіль, Кривий Ріг, Львів, Бомбей, Єрусалим. Калейдоскоп доль, повсякденності та роздумів підштовхує до думки, що ця поезія — своєрідні подорожні замітки, щоденник. Подеколи брутальний, подеколи чутливий. Автор виробив свою фірмову строфу з шести рядків, щільну й розгонисту. Вірш закінчується різко, і за ним наче летиш по інерції. В певний момент складається враження, що захиститися від цього світу можна, лише швидко назвавши оточуюче. Що й робить Василь Махно: «біжи і тільки бігόм / відрізняється дім від приміщень». Вірш про річку Джуринку брав участь у вигаданому мною поетичному конкурсі, присвяченому річкам. Є в книзі й майданні вірші.
Поезії з книжки «Паперовий міст» 2017 року примиряють, здається, вічні мандри в просторі з пошуком квінтесенції часу. Тут є тремтлива інтимна лірика — зі страхом втрати і тими ж таки лисицями.
І нарешті у віршах 2017–2018 років поет каже: «Я повернувся додому». Як той Улісс, він побував на війні (із самим собою), у Каліпсо, в далеких мандрах, — що тепер чекає на нього? Як у Джойсовому «Уліссі», у корпусі його текстів умістилися всі можливі та неможливі подробиці й алюзії. В цих віршах багато ніжності, і ніби посилюється та давня, притлумлена метафізичність, яка всі ці роки чекала свого часу. Але мандри не закінчуються, як зовнішні, так і внутрішні, і заради них не можна втрачати пружності: «де ж ці крила? забув прикрутити / плавники?»