ШО Пане Василю, мова піде про вашу ще ненадруковану книжку «Ровер» (вірші та есеї 2011–2014 рр.), яка незабаром побачить світ у тернопільському видавництві «Крок». Якби мене попросили охарактеризувати її одним реченням, я б обрала ваше: «Поезія завжди про майбутнє, принаймні — про майбутню тугу за минулим». Чи завжди ви тужите в поезії?
— Якщо говорити про «Ровер», то ця книжка, яку я писав протягом трьох років, вештаючись різними країнами і містами, укладена з нових віршів та есеїв, які згруповано за певними тематичними блоками. Інколи географія переходить у метафізику, інколи реальні події набувають рис символіки сьогоднішнього часу. Тобто ні у віршах, ні в есеях не йдеться про тугу як емоційний стан, але, очевидно, про метафізику місця і часу, в яких переплетено Чортків, село Базар, Єрусалим, Дубно біля Лежайська, Нью-Йорк, Париж. Звичайно, що ці міста чи їхні простори лише форма, в якій я проживаю різні історії. Мені здається, що вони виступають ключем, яким можна відчинити двері нових просторів. Книжка починається і завершується одно¬йменними віршами про ровери, які — я так припускаю — двоколісна метафора шляху і повернення. Я б сказав, що у всьому цьому не туга, а внутрішній досвід і свої порахунки з часом.
ШО Звичайно, ви не залишилися байдужим до тих подій, які відбувалися у нашій державі. У вашій майбутній книзі постав цілий цикл віршів із назвою «Революція». Скажіть, як воно: бути там і водночас тут, наскільки оце помежів’я стирає будь-які кордони пам’яті, місця, часу…
— Коли розпочався Майдан, перебування в Америці виглядало для мене провиною, що фізично я не тут, а там. Я не хочу виглядати пафосним, що, мовляв, як прекрасно любити батьківщину ззовні, на відстані, але Майдан струсонув не лише Україною. Ця хвиля землетрусу пішла по усіх усюдах, навіть у коріння чутливих сердець. Тому кілька моїх віршів про ці події — лише стебло голосу, запальничка світла, яку я так само тримав би на Майдані. У кількох віршах «Розмова через скайп», «Вічна війна», «Лютнева елегія», «Про війну», по суті, прописано хроніку цих подій від перших протестів до війни.
ШО Цікавою є візія вашого циклу «Єруса¬лим¬ські вірші». Поєднання розмов про Бога із мотивами єврейської культури видається невипадковим. Розкажіть про свою подорож до Ізраїлю, гадаю, саме вона й надихнула вас на написання цих рядків.
— Цикл єрусалимських віршів написано уже в Нью-Йорку. Писав з усвідомленням, що ці вірші можуть бути важливими. Коли у червні я поїхав до Ізраїлю, я ще не знав, що там побачу і в яких містах побуваю. Я покладався на проф. Йоханана Петровського-Штерна, який був моїм Вергілієм. Але, звичайно, Єрусалим, стара частина цього міста, все, що там становить зміст християнської і юдейської містики й біблійної історії, мене цікавило в першу чергу. Я хотів би, щоби цей цикл прочитувався як діалог таємниць. Я почав це так:
Господи — знаю що час Твій у Тебе краду
брами усі зачинено — яку ж Ти відкрив?
як пережити ніч в Гетсиманськім саду?
шелест тривожить горлицю молоду
яку Ти тримаєш ніжно за двійко її крил
ШО Іноді ваші тексти промовляють до мене мовчанням: «це мовчання з землею зітліло / це Джуринка проходить крізь тіло / ви сідаєте разом за стіл / раз на рік на жовтневу Покрову / обережно наче корону / приміряєш повітряний стих». Це «поезія невимовленого», де на марґінесі поза вербальним способом мислення мають значення лакуни, які читач може відтворити за допомогою свого досвіду (пам’яті), чи так званого запліччя. Чи свідомо ви запрошуєте читачів до співтворення і чи можна такий метод конструювання текстів назвати вашим авторським прийомом?
— Я думаю, що будь-який текст в принципі має справу з досвідом пам’яті. Чим же іншим читач може вгрузнути у створену письменником реальність, якщо не реконструкцією свого ж більшого чи меншого досвіду? Тому, якщо читач стає співучасником словесного дійства, це, насправді, найкраща плата письменникові за його творчість.
ШО Не можу не запитати про ваш документальний нон-фікшн «Кури не літають». Не тільки тому, що там ви пишете про наше родинне село Базар, в якому ми назавжди залишимося маленькими внуками (хтось бабці Анни, а хтось бабці Ліди). Але й тому, що цей текст дуже цікавий із журналістської перспективи, а власне репортажистики. Не хочу зараз порівнювати вас із Труменом Капоте чи Томом Вулфом, але власне цікавить той момент, коли ви почали вдаватися до подібних жанрів «нової журналістики» (або так званої літературної журналістики) і чи плануєте продовжувати писати у цьому стилі?
— Не знаю, чи був Трумен Капоте першим, хто запропонував такий метод худож¬ньої прози, але виглядає, що так. Коли візьмете «Шрами і лютню» Данила Кіша, то у кінці свого тексту Кіш посилається на метод Капоте. «Кури» не зовсім репортаж і зовсім не журналістика. На мій погляд, це поєднання фікшн і нон-фікшн з дозою тієї делікатності, яка мусить збалансовувати реальність події із вимислом. У «Курах» історія переплетена з моєю дитячою міфологією. По суті, це текст про втрати, які супроводжують нас протягом життя. У випадку Фердинанда Респалдізи — втрата країни, держави, родинного будинку у 1939 році; у моєму ж випадку — втрата дитячої ілюзії про світ, який був побудований з пагорбів і Джуринки, мурах, предметів, що оточували і які — або зникли, або запали глибоко у мою пам’ять.
ШО У вас є вірш «Концерт» із присвятою «Неймлесам». Я знаю, що ви також експериментуєте у формі перформатики. Розкажіть детальніше про цю творчу практику, як вам працюється із гуртом, як постала ідея такого перформативного шоу?
— Публіці сьогодні більше подобається «читати» за допомогою візуальних й звукових ефектів, які завдяки теперішній техніці просто оживлюють і увиразнюють текст. Ідея виникла, коли група написала кілька пісень на мої вірші. І, презентуючи у 2013 році збірку «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом», ми разом заспівали. Щоправда, я з ними співав тільки пісню «Кульбаба». Якщо мій спів не зіпсував їм програми, то я готовий у наступні свої приїзди співати й далі. Але якщо серйозно, то — можливо — це й було втіленням бажання бути джазом і рок-н-ролом. Музика підтвердилась музикою.
ШО Наступне питання про експерименти на межі мистецтв і функціонування ваших текстів у колі медій. У 2008 році в Тернополі ви презентували свою драму-оперету Coney Island. Тоді ви читали текст під музику і паралельно транслювали кліп цієї вистави на великому екрані, відтак поєднали відео- та фотоматеріали, голос, текст. Які ще подібні проекти було зреалізовано?
— Я пригадав собі цей виступ. Мабуть, керувався розрахунком, що в інакший спосіб не можна було б донести до тернопільської публіки суто нью-йоркські топоси. Я був переконаний, що така комбінація цілком виправдана. Пізніше, у 2009 році, представляючи свою американську книжку віршів Thread and Selected New York Poems я часто використовував фотографії Нью-Йорка паралельно з текстами, щоби підсилити звучання віршів, у подібний спосіб я представляв своє читання в Єврейському університеті в Єрусалимі у 2014 році. Хоча я також прихильник живого читання, коли голос і жест препарують віршовані рядки і склади, творячи неповторну поетичну течію емоцій і звуків.
ШО Також знаю, що ви готуєтеся у травні 2015 року на фестивалі Intermezzo у Вінниці презентувати своє оповідання з кінотрансляцією подій. Поділіться, будь ласка, секретом: про що буде це оповідання і з якими «спецефектами» ви будете експериментувати.
— Я поділюся ще більшим секретом — я пишу книжку оповідань, яку планую завершити до кінця 2015 року і здати до видавництва. Оповідання, про яке ви говорите, називається «Дім в Бейтінґ Голов». Бейтінґ Голов — місцина на Лонґ Айленді, над самим океаном, забудована селищами на високих берегах. Тобто все відбувається там, це історія двох людей, які — у пошуках дому і у пошуках збереження своїх стосунків. Формально оповідання можна було б віднести до експериментальної прози, де дія швидко змінюється, змінюються події і густий потік оповіді головного героя. Але в оповіданні існують і свій сюжет, і своя гра смислами. А щодо фестивалю, то спробую, з допомогою друзів, зробити такий кліп, який би передав закладений у тексті зміст. Доведеться поїхати на місце події, з Нью-Йорку — більше години.
ШО Наша розмова була радше проспективна, ніж ретроспективна. Треба змінювати алгоритми мислення, припиняти жити у «постепохах» і все нове (авангардове) в котрий раз називати «неоавангардом». Коли говоримо «авангард», маємо на увазі передусім історичне явище початку ХХ століття. Якщо ж окреслювати поняття «авангардності» як практики, що винаходить нові практики так званого перечитування з епістемологічною редукцією, то варто пам’ятати про зміщення акцентів, бо авангардні практики не можуть сьогодні мати такий вимір, як століття тому. Вони у вирі науково-технічного прогресу змінюються і в режимі «спалаху» виокреслюють нову «рамку» на межі мови, дискутують із так званою мовною «владою». Таке «зміщення» спровоковане принципами інтелектуальної гри (гри з правилами чи рольової гри). Важливо також, що такі «експерименти» завжди творилися у переходові часи, як результат стимулювання перешкодою до дій. У нас експериментальне мислення, експериментальна література, а отже і культурно мистецький напрям, — одним із представників якого вважаю і вас, пане Василю, — пропоную називати «експерименталізмом». Якими будуть ваші міркування з цього приводу?
— Якщо ми говоримо про експерименти у літературі, то представники сюрреалізму чи дадаїзму були і є справжніми експериментаторами з формою і мовою. Експеримент письменника може полягати в його незгоді щодо усталеної ієрархії цінностей. З іншого боку, спробую потеоретизувати — існує зовнішній і внутрішній експеримент, коли письменник змінює зв’язки форми і змісту, що впливають на цілу літературу, до якої він належить. Внутрішній — це коли письменник (поет, прозаїк) веде запеклу боротьбу з формами, які його сковують, і мовою, яку він намагається підпорядкувати собі: витиснути з неї щось на зразок, коли вичавлюють з винограду сік, щоби він забродив вином. Якщо говорити про поезію, то штука полягає у тому, що вільний вірш і силабо-тонічний, конкуруючи поміж собою, наповнюються лише глибиною змісту. І тут експеримент безкінечний, як і вивчення ядра, завжди знаходяться якісь нові частинки, завжди є щось для відкриття.
