Тадей Карабович
Лугини
Л.: ЛА «Піраміда», 2019
З Тадеєм Карабовичем, українським поетом з Холмщини, я познайомилася минулого року в музеї Максима Рильського. Віра Вовк у передмові до книжки називає Карабовича ідеалістом і наголошує на тому, що його мучить «ідея пройдешності й вічності». Ідея саме з первісної глушини, де він мешкає та зробив приватний музей українського народного мистецтва.
На Житомирщині є селище Лугини, на чиєму гербі — білка й риба. Але для Тадея Карабовича «Лугини — це вічність яка починається / за пологовими водами ночі / і зберігає слід пуповини…» Поет повністю поглинутий стихіями пір року, світу птахів і рослин своєї землі, здається, він перекладає з цих незрозумілих нам мов, розшифровує свідомість праречей: «слід прикладати вухо до землі / щоб почути завітну глибинність / запізнену у набряклих дощах…»
Мене, як людину міста, яка весь час від нього тікає і повертається, дуже ваблять всі ці образи, адже випадало відчути дещо подібне на короткий час. Саме перед лицем природи, чиї сили байдужі до людини («Напризволяще шуміли мої дерева») тягне осягнути глибинні речі, відшукати те, що тримало й рятувало пращурів. Так, Тадей Карабович, віддаючи данину пантеїстичному сприйняттю, весь час звертається до християнства, пише: «шепоти загорнені у трірський хітон / у якому я шукав ключа / щоб ним відчинити минуле на пустирі / первинну землю та могили / забуті пісні понад Бугом». Рятується він також поезією, вона для нього серед іншого — «це зцілення сліпого / піском і слиною / коли незрячі очі починають бачити / твоє оголене тіло / серед ночі».
У книзі багато любовних віршів, але це не легке кохання, зокрема тому, що «надто далеко мої скрижалі / відбігли / щоб зустрічати тебе / на узгірках оголених персів». Ці тексти можна сприймати й на символічному рівні, на рівні еротичних уособлень. А читаючи рядки «для тих / хто пише про кохання в минулому часі / закриються двері і Ангел не поставить / печатку / у паспорті життя», згадала Рільке. В збірці є й поема «Небесна Сотня», в якій автор докоряє собі, що не був присутній на Майдані, коли «вогонь спалював коси дівочі». Образи вічності, віри й кохання в Тадея Карабовича становлять цілісність.