Х.: Фоліо, 2019
Головне пояснення депресивності сучукрліту — постколоніальна травма. З одного боку, одвічне лузерство українців, поза сумнівом, зумовлене століттями безправного існування. З іншого — увесь історичний епос судомно намагається показати «звитяги наші, муки та руїни» © через ідеалізовані образи супергероїв, які невідомо чому не здобули перемоги, хоч усім переважали ницих і тупих ворогів!
В історичному романі «Унія» Володимир Єшкілєв іде іншим шляхом: він не ідеалізує ні воріженьків, ні українців, говорячи про XVII століття як одну з кривавих і геть не героїчних сторінок нашої минувщини. Це брутальний замах на красиву картинку «золотого українського бароко», яку витворили історики та літературознавці: у ті часи, мовляв, усі тільки те й робили, що відроджували православну церкву, ставили шкільну драму та боролися за волю під проводом Богдана Хмельницького…
А от і ні, говорить Єшкілєв, буквально збиваючи нас із ніг художнім напором, завдяки чому «Унія» постає текстом, у який поринаєш, ніби в паралельну реальність, але нічого так не бажаєш, як негайно прокинутись. Змальовані тут політичні інтриги, жорстокі тортури чи церковні «розборки» відчутно лоскочуть читацькі нерви (особливо запалений національний), хоча сюжет, насправді, цілком передбачуваний: знайомі з історією XVII століття читачі і так знають, чим завершаться претензії України-Руси на те, щоб стати повноправним членом Речі Посполитої поряд із Польщею та Литвою. Гетьман Іван Виговський уже після угод Хмельницького намагатиметься втілити в життя цю унію, однак зазнає поразки — його не підтримають свої ж. Нічого не нагадує?..
Я, наприклад, по ходу читання згадувала багато сучасних суспільно-політичних подій. От тільки впевненості в тому, що все відбувається за волею богів, як в окремих персонажів Єшкілєва, часом бракне. Однак повернемося до головного: чи є в романі «Унія» позитив? Однозначно: прочитавши його, ви зрадієте, що зараз вас за будь-які погляди скоріше за все не засмалять на вогнищі і не посадять на палю! Уже це вселяє неабиякий оптимізм…
