Коли готувався цей огляд, наприкінці 2018 року, посилену увагу читачів, експертів і медіа привертали літературні премії, яких в Україні не дуже багато. Прийнято вважати, що книжки, які потрапляють до довгих, а тим більше коротких списків є найкращими, зразковими, а завдяки розголосу довкола рейтингу вони стануть іще більш популярними й «продаваними». Утім, вітчизняний літературний процес — загадкова штука, адже тут часто спрацьовують якісь незрозумілі імпульси, рухаються невидимі оку важелі, відсутність стає значущішою за присутність, а передбачити результати того чи іншого конкурсу видається й геть неможливим (майже як у ворожінні на кавовій гущі). Оскільки ж чи не найпопулярнішою в Україні премією є «Книга року ВВС», на її списку «дорослої» прози ми й спробуємо поворожити: яку ж книжку буде визнано найкращою в 2018‑му?..
Кохання і смерть у барокових декораціях
Юрій Винничук
Сестри крові
Х.: Фоліо, 2018
Насправді про три з одинадцяти текстів лонг-аркуша ВВС ми вже писали для «ШО» раніше (ідеться про «Коханців юстиції» Юрія Андруховича, «Людей у гніздах» Олега Коцарева та «Сірих бджіл» Андрія Куркова), тож почати варто було б із найочевиднішого конкурента, яким є… Руки самі набирають прізвище Юрія Винничука, але ж він уже був лауреатом цієї премії у 2005‑му та 2012‑му! Ще одна перемога — і жарт про премію Жадана, яку завжди отримує Жадан, можна буде переробити на премію Винничука…
Але добре, Винничук так Винничук. Чергова авантюрна мелодрама в антуражі XVII століття, роман «Сестри крові» є сиквелом «Аптекаря» (2015), лише тепер у центрі уваги опиняється одна з героїнь, Юліана, дівчина-воїн та ще й хірургиня (переодягнена на хлопця, вона навчалася в Падуанському університеті). У новому романі Юліана плаває з піратами, повертає собі жіночий вигляд, знову приїздить до Львова, звідки змушена була тікати, і отримує завдання на вбивство від зловісного ордену «Сестер крові», до якого, дізнається читач, давно належить. Бонусом до барокового сюжету дається розповідь про облогу Львова військом Богдана Хмельницького. У захисті міста беруть участь і головні персонажі, а ще відьми, упир і голем.
За великим рахунком, метр із Винників знову повторюється: інтриги, кохання, убивства, таємниці, неодмінна для всіх романів містична книга (до речі, саме цей образ пов’язує «Сестер крові» із романом «Танґо смерті»), описи Львова — про все це ми вже неодноразово читали. З іншого боку, фанати не будуть розчаровані. Із несподіваного: усі еротичні сцени — лесбійські (очевидно, авторові набридла репутація сексиста). Уже тільки за це варто дати «Книгу року»!
Фатальний політ грішників
Макс Кідрук
Де немає Бога
Х.: КСД, 2018
Винничук Винничуком, але якби я була членкинею журі «Книги року ВВС», я би ні хвилини не вагалася, обираючи переможця, і нарешті винагородила нормальну жанрову книжку, а заодно і її автора за творчу наполегливість і особистісне зростання. Звісно, ідеться про Макса Кідрука, чий цьогорічний роман «Де немає Бога» радує не менше за всі попередні, починаючи від «Бота». Радує, ясна річ, тих, хто любить добротну жанрову літературу, а не слабкий розчин української версії жанрів.
Початок книжки насторожує (про літак у Кідрука ми вже читали в романі 2014 року «Жорстоке небо»), але розвиток дії заспокоює: автора цікавлять насамперед не причини та подробиці авіакатастрофи, а долі людей, котрі опиняються на борту пасажирського лайнера, який розбивається в горах на півночі Пакистану. І ці люди не без скелетів у шафі. З одного боку, така концентрація грішників трохи нагадує відомий анекдот «я вас, блядєй, на цей корабель три роки збирав», але, по-перше, це цілком відповідає вимогам жанру, а по-друге, хто з нас без гріха?..
Усі персонажі й персонажки (а їх не назвеш типовими для сучукрліту, за що Максу Кідруку окремий плюс: політик із Баварії, гравець американської національної футбольної ліги, кардинал Католицької церкви, ізраїльська лікарка), опинившись перед загрозою смерті, проходять насамперед моральне випробування. Ідеальних серед тих, хто вижив, немає, тому-то так цікаво й моторошно спостерігати за їхніми діями. Приміром, чи віддасть Анна Янголь, котра намагається врятувати з таїландської тюрми сина, звинуваченого у перевезенні наркотиків, украдені нею у волонтерів гроші, аби розпалити вогнище?..
Бога немає, свідчить назва, але, здається, тут він усе-таки говорить до персонажів Кідрука, хоча говорить жорстко, як у тому анекдоті.
Убивство й опера
Андрій Любка
Твій погляд, Чіо-Чіо-сан
Чернівці: Meridian Czernowitz, 2018
А от Андрієві Любці я б не дала премії, хоча він, здається, і має певні шанси на перемогу, враховуючи, який захват викликав його попередній роман про лузера із Закарпаття «Карбід» (2015) в однієї з учасниць журі «Книги року ВВС». Утім, «Чіо-Чіо-сан» на «Карбід» геть не схожа: тут немає бурлескних жартів і фекально-анального гумору, натомість поєднуються психологічні замальовки та подорожні нотатки, мелодрама та пізнавальні історії. Сам же автор в коментарях та інтерв’ю називає роман детективом.
Шкода розчаровувати: фінал цієї лінії прочитується вже на першій сторінці. Пізнім вечором на вулиці Ужгорода місцевий суддя автівкою збиває молоду жінку, румунку Ралуку. Жінка гине, а оповідач, її чоловік, починає виношувати плани помсти, аби зрештою виявитися зовсім не тим, за кого себе видає (звісно, для жанрового тексту було би краще, якби він виявився маньяком-педофілом, але на це Любці ще не стало творчої снаги). Відтак значно цікавішим може бути стеження за перебігом відносин між головними персонажами, історією їхнього кохання… але це не точно.
Що ж до пізнавального компоненту, то читач без жодного гугла зможе дізнатися трохи більше про біографію давньоримського поета Овідія, який потрапив на заслання до румунського міста Констанца, звідки походить Ралука. Або про оперу Пуччіні «Мадам Баттерфляй», яку жінка дуже любила…
Як то кажуть, «бедненько, но чистенько». З огляду на сказане, дивною видається відсутність у довгому списку премії роману найближчого колеги Андрія Любки по письменницькому цеху молодих авторів — Мирослава Лаюка, чий роман «Світ не створений» у рази сильніший за «Чіо-Чіо-сан». Зверніть увагу: я ні на що не натякаю, про конкуренцію ви подумали самі!
Родинна історія садиста
Дарина Гнатко
Мазуревичі. Історія одного роду
Х.: КСД, 2018
Але якщо вже говорити про значущу відсутність, то, звісно, найдивнішим є те, що до списків ВВС не увійшов довгоочікуваний новий роман Люко Дашвар «Ініціація». Особливо якщо врахувати, що, крім неї, жодна зірка серед авторок першого ряду цього року так і не зблиснула! І не кривіться, мовляв, яка Дашвар зірка першого ряду, а пошукайте в Вікіпедії сумарні цифри її накладів.
Звісно, різного ґатунку сноби від літератури доклали зусиль, аби ім’я Дашвар стало моветоном у пристойному товаристві, а журі Книги року ВВС так часто тролили від 2008 року, коли роман «Молоко з кров’ю» здобув тут перемогу, що, здається, шлях золотій письменниці до цього конкурсу тепер закритий… Але це ще нічого не означає: справа мадам Люко живе, і до лонглиста потрапив текст яскравої представниці її школи, переможниці «Коронації слова», авторки «Клубу сімейного дозвілля» Дарини Гнатко «Мазуревичі. Історія одного роду».
Підзаголовок нібито натякає, що перед нами традиційна для сучукрліту сімейна сага, де описано життя родини від кінця ХІХ століття до радянських часів. І справді, авторка старанно розпочинає свій виклад саме в цьому річищі, хоча політичні події, будемо відвертими, цікавлять її дуже мало. Набагато більше цікавлять Дарину Гнатко любовні пристрасті. Ні, не так: ЛЮБОВНІ ПРИСТРАСТІ!!!
Головний персонаж роману — жорстокий аморальний тип, убивця й ґвалтівник Тихон Мазуревич, який усе життя прагне багатства і влади. Ну і секс його теж цікавить, а оці всі кохання до рання — ні. Відповідно протягом роману він тільки те й робить, що когось убиває, підставляє, грабує, силою змушує одружуватися і взагалі ні в чому собі не відмовляє. Що ж, не все нам ідеалізувати українців, трохи негідників літературі ніколи не шкодили…
Чи може Дарина Гнатко розраховувати на перемогу? Сумнівно, адже сноби від літератури розкритикують такий вибір. А от масовий читач міг би бути задоволеним, бо ніщо не подобається людям більше, ніж «казні, питки, уроди».
Переспів класики
Ілларіон Павлюк
Білий попіл
З російської переклав Михайло Бриних
Л.: Видавництво Старого Лева, 2018
Оскільки роман Мирослава Лаюка, як ми вже знаємо, до лонг-аркуша ВВС не потрапив, продукція флагмана книжкового ринку «Видавництва Старого Лева» представлена в рейтингу художньої прози однією книжкою журналіста й теледокументаліста Ілларіона Павлюка, яку анотація пропонує вважати динамічним трилером у стилі нуар, та ще й переспівом гоголівського «Вія».
Сам автор в одному з інтерв’ю говорить, що звернення до класичного прототексту було принциповим, «бо росіяни, здається, його вже приватизували». Проте можна не боятися, що Павлюк «зіпсував Гоголя»: із повістю великого прозаїка його роман єднають хіба образи панночки, сотника й Хоми Брута, усе решта — марні спроби автора вигадати щось цікавіше чи достовірніше за польоти в труні й шабаш чортовиння, мовляв, так не буває насправді!
Що насправді сталося на хуторі під назвою Білий Попіл, намагається з’ясувати чи то сищик, чи то головний фігурант злочину Тарас Білий, який не вірить у нісенітниці про вбивство панночки семінаристом, хоча сам спілкується з невидимим іншим людям чоловіком у вишиванці і час від часу має флешбеки, пов’язані з образом ніжної коханої, яка невідомо від чого помирає, — і ось уже він здивовано розглядє «свої руки в патьоках масної крові»…
Згадок про ці патьоки буде в книжці велика кількість, як і намагань зрозуміти, хто там кому Брут. Ілларіон Павлюк старанно розмазує інтригу білим попелом на 300 сторінок, і не кожен дотерпить до кінця, аби дізнатися, що автор таки вигадав.
Ні, страшно не буде, із трилером цей твір має стільки ж спільного, як і з Гоголем. Ні, відьма тут не панночка, та й взагалі говорити про відьом можемо хіба в сенсі морально‑етичному. Усі містичні події зрештою знаходять раціональне пояснення, але настільки непереконливе, що чортівня й польоти в труні видаються більш реалістичними. Премію можна дати хіба за те, що все-таки закінчив.
«Жіночий» детектив
Леся Демська
Літо психіатра
К.: Легенда, 2018
Взагалі експерти ВВС могли би відбирати тексти й дещо різноманітніші, але так уже сталося, що в довгому списку є ще один нецікавий і передбачуваний детектив. Леся Демська не дебютантка в українській літературі, але в цьому жанрі вирішила попрацювати вперше. Попри те, що в деяких відгуках читаємо, ніби читачеві геть непросто розібратися, де в цій книжці «закінчується Леся Демська-Будзуляк, а-де починається Агата Крісті», вам це безпомилково вдасться, і вдасться насамперед тому, що Агата Крісті там не починається ніде.
Ні інтелектуальної інтриги, ні міцного сюжету, ні іронічності викладу в цій книжці немає. Історія проста до оскоми: львівський психіатр Андрій Левинський їде в село, аби відновити здоров’я після серцевого нападу, він виснажений роботою і планує відпочити. Звісно, відпочити йому не вдається, адже в акурат від моменту його приїзду в цій карпатській глушині починають одне за одним відбуватися вбивства, тож волею-неволею доводиться перекваліфіковуватися на слідчого. Слідчий із Левинського такий собі, як і детективістка з авторки, але це не страшно, бо ж скоєні злочини зростають переважно на побутовому ґрунті, то ж для їх розкриття треба лише ретельно зібрати місцеві плітки. Власне, перетрушування пліток і забобонів і складає основну частину роману: коханки-коханці, любові-зради, пиятика-скнарість, отрута у флакончиках, а самогонку треба переховати…
Чи не найважливішим інтелектуальним викликом стає питання, як можна було запросити на весілля дружкою «колишню» свого нареченого?! Я вже мовчу про образ «фаменістки» Уляни, яка підливає психіатрові приворотного зілля в пиття й банально зваблює його, аби завагітніти, бо ж її законний чоловік не може стати батьком… Думаю, не такої проблематики чекає більшість читачів від очільниці літературної агенції, що спеціалізується на виданні «жіночої літератури», та й стилістично «Літо психіатра» поступається всім оглянутим вище творам. Здається, шансів на перемогу в цього недодетективу чи то недожіночого роману найменше, однак на конкурсах буває всяке…
