1. Як ви в цілому поставилися до ухвалення мовного закону № 5670‑Д?
2. Закон № 5670‑Д максимально ускладнює проведення громадських заходів будь-якою мовою, окрім державної, оскільки вимагає обов’язкового використання української або перекладу на українську. Чи вважаєте ви цю норму справедливою?
3. Чи згодні ви з нормами, які застосовуватимуться в культурі й засобах масової інформації (тотальна українізація теле‑ та радіоефіру, обов’язковий випуск української версії друкованих і електронних ЗМІ, субтитрування спектаклів, поставлених будь-якою мовою, окрім української, 15‑відсотковий ліміт на неукраїнські репліки у фільмах українського виробництва)?
4. Як ви ставитеся до вимог написання, згідно з законом, назв українських міст російською мовою наступним чином: Кыив, Харкив, Запорижжя, Кропывныцькый тощо?
5. Фактично закон № 5670‑Д позбавляє можливості мільйони російськомовних громадян України вільно використовувати в публічному просторі материнську мову. Чи схвалюєте ви ці заходи?
6. Що, на вашу думку, стане результатом впровадження закону № 5670‑Д: консолідація суспільства чи його розкол?
Дмитро Лазуткін
поет
1. Вже тривалий час, а особливо протягом останніх трьох-чотирьох років, я спостерігаю за ситуацією, коли російськомовні батьки спілкуються зі своїми дітьми виключно українською. Таких родин стає все більше. Вони роблять свій вибір і свідомо намагаються виховувати малюків у середовищі української мови. Чому я кажу «намагаються»? Тому що варто лише вийти на вулицю — і розбіжність між бажаним і дійсним світами для таких сімей стає кричущою. Російськомовні газети на ятках, російська попса на радіо, російські фільми в кінотеатрах — цього важко не помітити, до цього легко звикнути. В час, коли тривають бойові дії на сході країни і спротив ворожій агітації набуває особливої ваги — це схоже чи то на знущання, чи то на блюзнірство…
«Навіщо нам вчити українську, якщо тут всі чудово розуміють по‑русскі?» — абсолютно щиро запитує мене Мехті, студент-медик з Азербайджану, з котрим ми стоїмо у парі на тренуванні з боксу. І я не раджу йому опускати руки…
Необхідність прийняття Закону про мову давно існує — це поза сумнівом. Як і важливість обговорення його статей суспільством. Адже йдеться про правила, які влаштують більшість громадян України.
2. Будь-які нововведення на початковій стадії можуть викликати незручності. Мені здається, аби їх мінімізувати в Законі є чудове формулювання: «Застосування інших мов під час культурно-мистецьких заходів дозволяється в разі, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу». Втім, як доводить особистий досвід ведення культурних і спортивних заходів у ніби «російськомовних регіонах», і в Сєвєродонецьку, і в Харкові українську мову добре сприймають і розуміють.
3. Це, безумовно, ускладнить життя виробникам теле‑ та радіопродукції. Та й випуск друкованих ЗМІ стане дорожчим. Але для того, аби адаптуватися під нові норми, було відведено цілий рік, коли україномовним вважався весь вітчизняний продукт на ТБ і радіо. Не знаю, чи всі готові до змін, але нині навіть Потап і Зеленський заговорили українською — а значить, не все безнадійно. Головне — не боятися, не соромитися і постійно шукати можливості для самовдосконалення.
4. Мені здається, що це не відповідає світовій практиці.
5. Це неприпустимо! Треба бити в дзвони і гучно кричати про таку несправедливість. Головний захисник прав усіх російськомовних — там, у Кремлі — має це почути… Насправді ж, не варто драматизувати, адже документ містить положення, що гарантують використання нацменшинами їхніх мов. Це прописано і в Конституції.
6. Наслідком впровадженням Закону має стати його виконання. Маю підозри, що ні консолідації, ні розколу суспільства від жодного рішення наших депутатів ми не побачимо.
