Класик польської літератури — про життя, смерть, поезію та страшних собак.
Відламав собі бурульку
Недавно прийшла мені така думка (пізніше, може, знайде собі місце у вірші), що мої вірші зрозуміють люди, які бачили такі фільми, як «Сунична галявина» і «Сьома печатка» Інґмара Берґмана, «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні, «Капризне літо» Іржи Менцеля, «Минулого року в Мерієнбаді» і «Хіросімо, кохання моє» Алана Рене, «Летять журавлі» Михаїла Калатозова. З перспективи сімдесятилітнього чоловіка маю переконання, яке зазвичай мають в молодості (хоча, може, то не категорія віку, а того, що світ змінюється), про існування певного культурного коду, про якийсь мінімум знань. По-перше, існування слів, але не йдеться про триста слів, значення яких люди знають, а про півтори тисячі або хоча б про тисячу. Друге: про те, що є якийсь мінімум книжок, котрі всі прочитали, фільми, котрі всі побачили, музику, котру слухали або про яку чули, бо як нема, то тоді між нами неможливе порозуміння.
«З перспективи сімдесятилітнього чоловіка маю переконання, яке зазвичай мають в молодості (хоча, може, то не категорія віку, а того, що світ змінюється), про існування певного культурного коду»
Не люблю пізньої осені. До половини жовтня то ще добре, але вже як починає дощити і стає похмуро, то ні. Ранньої весни теж не люблю. Колись любив зиму, тепер і її не люблю, бо всі зимові атракції та розваги вже не для мене. На нартах не поїжджу, якби їздив на санках, то було б трохи смішно. На лижах навчився їздити, коли мав тридцять років, але вже теж не катаюсь. Ще й останні зими погані, навіть при школах каток не виливають, немає сенсу, вода не замерзає.
Колись любив кінець зими і початок весни. Ну а тепер не дуже люблю, бо не уявляю, щоб зараз відламав собі бурульку, як робив це колись, йшов вулицею і лизав її, як морозиво. Шалено любив той момент, коли після ходіння по снігу наставала відлига і були шматки голої землі чи хідника. Надзвичайний момент, коли по кількох місяцях стопою черевика врешті торкаєшся твердої землі, без того презервативу снігу чи криги. То такий приємний момент.
Свят не люблю жодних, ні Великодня, ні Різдва (сміється).
«Надзвичайний момент, коли по кількох місяцях стопою черевика врешті торкаєшся твердої землі, без того презервативу снігу чи криги»
Очевидно, що я мав щасливе дитинство. Хоча з відстані багатьох років мені здається, що не існує «щасливого дитинства», і дитинство — то найстрашніший період в житті кожної людини. Мав добру маму, в неї був чудовий характер, хоча мала забагато згоди, погоджувалась на все без бунту чи супротиву, навіть якщо їй не подобалось, спокійно і з покорою. Щось мені залишилося від неї. Батько мене не бив, і маму теж не бив. Але, бувало, п’яний повертався додому. Батько дозволив мені самому вирішувати свою долю, не втручався в мій вибір, хоч був не дуже щасливий, що я вирішив навчатись на філософії. На віршах мої батьки не знались. Батьки моєї дружини теж, як і моя дружина, яка закінчила полоністику (сміється). Але то було для мене точкою відліку: поки мама була жива, я був переконаний, що мої публікації і відзнаки справляють їй приємність, стають сатисфакцією. Бо ми вже всі дорослі і розуміємо, що ті нагороди і рецензії нічого не вартують, але ж мамі приємно, вони створювали для неї реальний вимір того, що я роблю і що відбувається в моєму житті. Але це теж думки старої людини — як щось мені гарного випадало в творчості, то завжди думав «шкода, що мама до того не дожила».
Яка може бути мова про вічність?
Складним є не сумнів «чи існує Бог?», а те, як його уявляють люди і як презентує церква. Думаю, моє дитинство було дуже релігійним.
Є кілька тем, довкола яких обертається вся поезія, і якби їх забрати, то не було б жодного доброго вірша. Щодо смерті, не маю охоти про то говорити, бо нічого про неї не знаю. Ба більше, мені здається, що ніхто не знає. Але для себе можу поділити смерть на кілька категорій. Моя власна смерть. Смерть людей, яких знаю. Страх перед смертю близьких, які ще живі, але відомо, що скоро помруть. Але чи то є тема смерті? То скоріше тема проходження. Коли я говорю про це, я би не хотів використовувати поняття «смерть», а радше такі поняття, як «минання» або «час». Інше слово, якого ніколи не використовував усерйоз — увіковічнити. Увіковічнити у вірші, увіковічнити в книжці. Його можна використовувати хіба іронічно, бо в цьому слові прихована якась дурість. Немає жодної певності ні в чому. Чи за сто років ми будемо вважати за добру літературу те, що написане сьогодні? Яка може бути мова про вічність? Та ще й на папері (сміється). Безсумнівним мені видається, що література відіграє адаптаційну, виховну, навіть терапевтичну роль по відношенню до минулого. Це тема наближення до смерті. Колись написав такий вірш «Ніч поетів (Варшава письменників)», який починається так: «Ми йшли втрьох, Генрік Береза, мій син і я, і перед павільйоном „Хема“ якийсь божевільний старенький (в моєму віці)». Я тоді мав десь 50 років і використав слово старенький (бо він таки був старенький), aле відразу за тим додав — «в моєму віці». Подумав, що як скажеш собі те слово завчасу, то вже потім, як воно пасуватиме тобі значно краще, то не розгубишся, не втікатимеш, бо вже освоївся з ним раніше.
Перекладати почав ще в середній школі. Першими були переклади з російської. В Польщі мого дитинства російську вчили від п’ятого класу до останнього, протягом семи років.
На уроках російської я трохи нудився. Щоб не займатися чимось зовсім іншим, я купував у газетному кіоску «Юність» та «Іноземну літературу», таке російське чтиво, і перекладав звідти. Першим автором був Євтушенко, вірш називався «Ограда». Звичайно, це були переклади для себе, для забави. То був період, коли молода російська література (або, як про неї говорили, радянська література) цікавила мене по-особливому. Мені здавалося, що такі письменники, як Євтушенко, Ахмадуліна, Вознесенський, трохи пізніше Окуджава, прозаїк Аксьонов відкривають перспективу на соціалізм з людським обличчям. Щось в російській літературі тоді, після ХХ з’їзду, зрушилось. І здавалося, що навіть можна якось жити при тому устрої і писати. Я швидко вилікувався від тих ілюзій. В кожному разі, я пережив період зачарування, але до того відбулось моє перше перетинання з іноземною мовою.
Перший серйозний виклик — це Мандельштам. Тепер не можу приховати, що найкраще почуваю себе в перекладах з українських текстів.
«І серед ночі йому на груди всівся диявол. Задушив би його, але чудом Божим цей ксьондз не забув конфітеор, молитву, і коли почав її говорити, то диявол зник»
Вбити «мертву голову»
Я боюся собак лише певних порід: амстафів і пітбулів… можна було б ще додати до них доґа. Але якщо цих собак боюся так, що не маю вибігати з кімнати, коли вони заходять, то мотилів боюсь значно сильніше. Коли вночі до кімнати залітає мотиль, то я зриваюсь, біжу до іншої кімнати, закриваю двері і сиджу там, поки його не виженуть. Може, це пов’язано з тим, що нічний мотиль є ознакою лиха і коли я був дитиною, то почув багато страшних історій про це. Якщо побачити нічного мотиля, то це провіщує нещастя. А як вбити його, тоді все зовсім погано. Пам’ятаю історію про чоловіка, який ледь не вбив «мертву голову» (такого нічного метелика), але йому в останній момент перешкодили це зробити. Через день-два тому чоловікові стало погано, його повезли до лікаря і він сказав, щоб йому розрізали живіт, бо там щось нестерпне. Коли хірург відкрив живота, то виявив запалення апендициту. Якби його не оперували, то чоловік би помер, а так врятували, в останній момент. Ну але якби він убив ту «мертву голову»? Такі оповідки. Ще раніше, коли я мав чотири роки, знайомий або й далекий родич моїх батьків ксьондз Чепелевський відвідав нас і оповів, як поїхав в Бидгощ, де заночував у свого товариша на веранді. І серед ночі йому на груди всівся диявол. Задушив би його, але чудом Божим цей ксьондз не забув конфітеор, молитву, і коли почав її говорити, то диявол зник. І чи дитина, яка слухає такі оповідки, може вирости нормальним здоровим щасливим чоловіком, який не пише вірші? (сміється) Мій страх перед нічними мотилями можна пояснити поетично. А з собаками — нема чого дивуватись, ротвейлери, буває, кусають своїх господарів. Дивно, якби не боявся.
Дві шовкові краватки
Думаю, що є кілька або кільканадцять слів, яких не люблю і не використав би їх навіть в цитаті (сміється). В поезії мене цікавлять стосунки між людьми, і так само стосунки між словами. Колись прийшов до висновку, що немає вульгарних слів, є хіба що погано використані слова. Якщо слово «курва» виникає поміж знаків пунктуації, як вставне, то воно просто погано вжите, бо існує для іншої мети. Це слово існує для того, щоб не задушитись, коли кидає в лють, бо тоді маєш право навіть прокричати — курва! В такому випадку ці слова навіть не ідентифікую як вульгарні. Приклад добре вжитого вульгарного слова є в одному з моїх останніх віршів, котрий називається «Дві шовкові краватки». Цей вірш — моя відповідь на імейли, які час від часу дістаю від видавництва книжки «Who is Who в Польщі», в якій мене колись надрукували (так я потрапив в список їхньої розсилки). Тепер вони постійно присилають мені імейли, в яких пропонують, наприклад, квитки на кількаденне перебування у Відні разом з відвідуванням Віденської опери з винятковими знижками за 12 000 євро. Одного разу від засновника і директора того видавництва Ральфа Ґітнера прийшов імейл з пропозицією купити дві краватки з лоґом «Who is Who». Лист був написаний в дусі найкращих зразків рекламних брошурок, з повагою і поштивістю, з настроєм, який відразу скорочує дистанцію поміж тим, хто пише, і тим, хто читає. В цьому листі він пропонує мені купити дві краватки. І так він вихваляє ті краватки, описує, які вони особливі і яка це честь їх носити. Як прочитав того листа, то подумав, що це вже готовий вірш, тільки треба додати початок і завершення. Отже вірш весь час плине в шляхетній і витонченій мові, «Дорогий пане Ральфе» і так далі. І в тому тоні «високої культури» виникає моя репліка, що нах…й мені дві краватки? Якщо краватки ношу надзвичайно рідко, а кожного року одну нову отримую в подарунок на іменини, які саме наближаються. І на завершення вірша зичу тому пану гарного дня (сміється). Тут це вульгарне слово робить вірш, загострює його. В таких випадках — дозволяю собі подібне.
Про роль правди в поезії в різні періоди життя думав дуже по-різному. Зараз мені здається, що то не має значення. Що то за критерій такий взагалі: чи вірш правдивий? Коли людина дорослішає, то часом приходить до висновку, що тріада, котра стоїть на варті гармонії, — краса, добро і правда, не є цілісною, що часом ці поняття розділені. Тобто або добре, або правда. Я радше не вірю в гасло, котре повторюється всіма політиками і ксьондзами, ніби правда нас визволить. Думаю, життя надто складне, щоб все було так легко. Часом, аби було добре, не можна казати правду. А з такою категорією, як краса, правда взагалі має дуже дивні стосунки…
«ШО» про співрозмовника
Богдан Задура — польський поет, перекладач, прозаїк, літературний критик. Народився 18 лютого 1945 року в Пулавах. 1969‑го закінчив філософський факультет Варшавського університету. Працював керівником відділу сучасного мистецтва музею в Казімежі Дольному, літературним редактором Люблінського театру, редактором журналу «Акцент», з 2004‑го — головний редактор літературного часопису «Творчість». Лауреат премій імені Станіслава П’єнтака, Юзефа Чеховича, літературних премій «Сілезіус», фестивалю «Київські Лаври». У вересні 2015 року отримав нагороду імені Ципіана Норвіда. Автор поетичних та прозових книжок, літературної критики та есеїстики. Перекладає художню літературу та поезію з російської, англійської, угорської та української. Живе в Пулавах та Варшаві.
