Літературний ландшафт сучасної Одеси важко уявити без фігури Бориса Херсонського. Принаймні так видається, якщо дивитися ззовні. «ШО» поговорив з письменником про те, як культурний простір «перлини біля моря» виглядає зсередини, про одеський міф і його деконструкцію, провінціалізм і джерела змін, місцеву творчу спільноту та історію шаленого кохання автора до Одеської Інтелігенції.
ШО У книжці «Геній місця» Петра Вайля йдеться про зв’язок між митцем і місцем, що визначає формування та сприйняття обох. Яким чином Одеса, як ландшафт ідейний та географічний, впливала на становлення поета Бориса Херсонського? І взагалі — які у вас стосунки?
— Життя в Одесі — це завжди життя в подвійному просторі. Можливо, така ситуація і в інших містах, але в Одесі це відчувається особливо гостро. З одного боку, ти живеш у місті з великими літературними традиціями, з підліткового віку перебуваючи в ореолі славетних імен Бабеля, Багрицького, Ільфа та Петрова, Катаєва. З іншого — ти поступово починаєш розуміти, в чому саме полягають ці традиції: місто народжує талановитих людей, але не піклується про них і не виховує, а навпаки — виштовхує. Знані імена здебільшого належать тим, хто виїхав з Одеси: спочатку — до Парижа, потім — до Москви, зараз іноді — до Києва. Причому більшість одеських літераторів була в захваті від революції і більшовизму та навіть співпрацювала з каральними органами. Усвідомлення цих протиріч обтяжувалося тим, що я зростав у радянські часи й був (і є) етнічним євреєм, що тоді унеможливлювало будь-яку літературну кар’єру. Інша справа — привабливий архітектурний імідж міста, що підштовхує писати стереотипні урбаністичні вірші, які одеські поети пишуть доволі охоче. Я не є винятком з цього правила, принаймні пару років тому в мене вийшла книжка, в якій значне місце посідають саме одеські вірші (до речі, всі — російськомовні).
Щодо стосунків: вони завжди були складними, а сьогодні майже відсутні. Для одеської культурної спільноти в її традиційному варіанті мене «тут не стояло». І жодні публікації та відзнаки не можуть цього змінити. Усі знають — любов неможливо ані купити, ані заслужити. Та я не дуже й намагаюся.
«Місто народжує талановитих людей, але не піклується про них і не виховує, а навпаки — виштовхує»
ШО Чи є в Одесі нетуристичні літературні місця, які вам по-особливому дорогі?
— Одеський палац студентів, де працювала літературна студія Юрія Михайлика. Це чудовий поет, який зараз живе в Сіднеї (вже двадцять з великим гаком років). Я прийшов туди вісімнадцятирічним юнаком, познайомився з талановитими друзями. На жаль, деякі з них вже пішли з життя, а з іншими наші шляхи розійшлися, коли мене почали публікувати поза Одесою. Але ці роки були дуже плідними. Саме в той час формувалися мій світогляд і перший поетичний стиль. Пізніше він радикально змінився.
А ще — будинок на Пушкінській, в якому умовно (хоч ніхто точно не знає) мешкав Олександр Сергійович. Там функціонувала літературна студія, якою керував Борис Нечерда — один з найкращих україномовних поетів-шістдесятників. Він, як і я, був налаштований дисидентськи, але його фронда була гумористичною, й у відкритий конфлікт із системою він не вступав. Спілкуванню з ним я зобов’язаний тим, що ніколи не зневажав українську мову й літературу та не припиняв читати українські книжки.
ШО Цікавлячись Одесою, люди часто не йдуть далі одеського міфу, який приховує її обличчя як гігантський плакат. Яким є справжній культурний простір Одеси сьогодні?
— Провінційним і розколотим на дрібні гуртки й тусівки. Мейнстримом одеської культури залишається низка прізвищ з минулого, які я вже назвав. Мозковими центрами — Всесвітній клуб одеситів та Одеський літературний музей. Головною постаттю — Михайло Жванецький. Я знаходжуся далеко поза межами мейнстриму й не належу до жодної літературної групи в Одесі, тому не можу детально відповісти на ваше запитання.
ШО Чи маєте ви візію того, як деконструювати одеський міф, точніше, міфи, зокрема і літературний? Адже вони заважають розвитку міста й адекватному сприйняттю змін.
— Я думаю, що поступово «одеська ідеологія» має змінитися. І ось кілька тез, що можуть слугувати дорожньою картою:
1. Декриміналізація одеського міфу. Це необхідно робити терміново. Мішка Япончик і Сонька Золота Ручка не можуть бути постатями, які символізують моє місто. Місце одеських бандитів — у тюрмах, а тих з них, хто вже віддав душу (не нам вирішувати, кому) — в могилах. Одеса поставала як місто торгівлі, а криміналітет лише «опускав» її.
2. Демілітаризація одеського міфу. Всі ми неодноразово чули вислів «Одеса — місто-герой». Однак героями бувають не міста, а люди. Ті, хто героїчно захищав Одесу, на жаль, майже всі пішли з життя. Їхня пам’ять священна, але вона не може бути стрижнем, на якому тримається мирне майбутнє Одеси. Інакше обеліски радянських часів вічно чинитимуть тиск на свідомість містян орденами Леніна та п’ятикутними зірками. Декомунізація неможлива без демілітаризації.
3. Централізація міста. Саме Одеса, а не емігрантські громади в різних куточках землі, має стати центром уваги до міста. Крім того, в слові «централізація» міститься слово «центр». Історичний центр Одеси перебуває в жахливому стані. Нехай місто росте вшир. Нехай ділова й адміністративна частини Одеси працюють у сучасних чудових (не обов’язково висотних, але й висотних!) будівлях на місці будиночків Молдаванки та Слобідки-Романівки, що швидко руйнуються. Їх, звісно, шкода, але занадто вже деградував цей район, занадто «провалена» його інфраструктура. Центр Одеси має бути відновлено.
4. Імперське минуле міста має посісти відповідне місце в історії. Але ми повинні знати, що Одеса має й інше минуле: турецьке, грецьке тощо. І головне — в Одеси є майбутнє. І це майбутнє — в складі сучасної України. Це означає, що українська струна в минулому міста (а вона була! і є!) має звучати гучніше.
«Більшість менеджерів культури не бажає бачити в Одесі жодної українізації — ані лагідної, ані суворої»
ШО І взагалі, чи є в одеситів внутрішній запит на культурні зміни?
— Одеситів як гомогенної спільноти не існує. «Провідні одесити» жодних змін не бажають. Вони консервативні й переважно є адептами традиційного одеського міфу. Це пов’язано з віком, бо більшість з них (з нас!) — похилого віку. Але не тільки. Мої погляди, скажімо, відрізняються від традиційних радикальним чином.
Також для багатьох важливим є мовне питання. Одеса — переважно російськомовне місто й залишається таким, попри адміністративні зусилля, а можливо, й завдяки їм. В останні роки україномовна культурна спільнота стала активнішою, але це не змінює загальної картини. Більшість менеджерів культури не бажає бачити в Одесі жодної українізації — ані лагідної, ані суворої. Хоч радикальні спроби примусити Одесу говорити українською я вважаю нерозумними. Виконання цієї програми є неможливим і не має жодного сенсу, бо може призвести хіба що до калічення та псування і без того багатостраждальної української мови. Для того, щоб говорити будь-якою мовою, необхідно вчитися. Часом — досить довго. І курси державної мови для викладачів потрібно було запровадити ще двадцять років тому. Крім цього, до спілкування державною мовою можна заохочувати: скажімо, надбавками, принаймні у вищих навчальних закладах.
Але я, наприклад, почав активно послуговуватися українською мовою в публічному просторі винятково за закликом сумління. Однак у мене вже була відповідна база. Тому іноді я пишу вірші українською. Чергова книжка «Вклонитися дереву» нещодавно вийшла у «Видавництві Старого Лева». В Одесі презентації ще не було, тоді як у Києві та Львові збірка вже презентувалася.
Тож для мене та моїх нечисленних друзів, як і для моєї дружини, поетки Людмили Херсонської, якої також немає в «одеському культурному просторі», потреба у внутрішніх та зовнішніх змінах є. А для когось її в принципі не існує.
ШО 2014 рік поділив життя України на «до» та «після», зокрема й у культурному вимірі. Які значимі культурні події, локації, інституції з’явилися в Одесі за останні 5 років?
— Перш за все, це «Книгарня-Кав’ярня» на Катерининській, бібліотека імені Грушевського, книгарня «Видавництва Старого Лева», яку відкрили в Одесі 2018 року, Термінал 42, Імпакт Хаб. Зараз під керівництвом Олександра Ройтбурда таким місцем став Одеський художній музей. Але всі ці майданчики не мають впливу на одеську владу та, як наслідок, на загальну культурну ситуацію в місті.
Нещодавно в Одесі відбувся вже 5-й Міжнародний літературний фестиваль, в якому ми з дружиною брали участь. Але його організатори — не одесити і навіть не українці. Рівень події я вважаю високим, однак на очі мені потрапила лише одна стаття зі спробою аналітики фестивалю, написана одеситкою. Та й та з певним снобізмом, як такий собі погляд згори вниз. Чому? На жаль, загальна зацікавленість літературою досі залишається на низькому рівні.
Революція гідності та війна суттєво вплинули на розвиток волонтерського руху й активізацію певних елементів громадянського суспільства, що знаходить відбиток і в культурній сфері. Однак на локальному рівні змінюється мало що. Розкол суспільства, який розпочався після трагедії 2 травня 2014 року, за час війни — в Одесі лише поглибився. І керівництво міста та країни небагато зробило для того, щоб залікувати рани. Я б навіть сказав, що дехто з радістю сипле на ці рани сіль.
«Ми, психологи, не даємо порад, адже добре знаємо, що їх не будуть слухати.
Особливо якщо їх дає такий укроп, жидобандерівець та зрадник Одеси, як ваш покірний слуга»
ШО Однією з героїнь вашої прози є Одеська Інтелігенція. Як і коли виник цей персонаж? Як реагує справжня одеська інтелігенція, коли впізнає себе в ньому?
— Це, звичайно, збірний образ, парадоксальний, сюрреалістичний. Так само, як парадоксальною і сюрреалістичною є сама Одеса, в якій відбувається дія. Деякі персонажі книжки мають чіткі прототипи. Але й вони абсолютно зіпсовані, наприклад, Майор Валерійович репатріюється в Небесний Єрусалим, де «каструлить» на службовій кадебешній чорній «Волзі». Сама ж Одеська Інтелігенція — приваблива жінка, з якою в книзі я мав інтимні стосунки. Вона любить тюльку і бринзу, носить муфту з трьох хвостів чорнобурки та китайське віяло, на якому золотом вишиті оси, квіти й дракони. Зовнішній вид героїні я списав з моєї коханки юних днів. А її вислови належать декільком моїм знайомим, колишнім друзям та давнім ворогам. Деяких з них уже немає на світі.
Як реагує справжня одеська інтелігенція? Її представники зі мною не спілкуються. Але, сподіваюся, настрій моя книжка з однойменною назвою їм не підвищила.
ШО В одному з інтерв’ю ви говорили, що існує певне коло «експертів», яке контролює все, що відбувається в культурному просторі Одеси. Часи худрад і офіційної цензури ніби давно минули. Як саме це здійснюється?
— Все, що існувало офіційно, зараз існує неофіційно. До речі, всі ми живемо досить довго. Персоналії не змінюються. Я для них — все ще маленький хлопчик, який приніс до газети декілька віршів, які неможливо друкувати. Поета, який має десь біля тридцяти книжок і численні нагороди, вони в мені не побачать ніколи. На жаль, молодь більш‑менш пливе в цьому мейнстримі.
ШО Ви часто підкреслюєте, що Одесі притаманні провінціалізм і нарцисизм. Це має лише негативний бік чи могло б стати «фішкою» культурної політики? Адже сьогодні є тенденція до децентралізації культури України.
— Тільки негативний. Жодного позитивчику тут немає і не може бути. Децентралізація не вимагає того, щоб відверта графоманія та картини в дусі соцреалізму були культурним обличчям міста біля Чорного моря. До речі, з музикою справи набагато кращі. Те саме стосується неофіційного живопису… Але офіційний… мовчу.
ШО Якщо говорити про Одесу ментальну та ідейну, чого в сучасній Одесі більше: України, СРСР, імперії, містечковості, претензій на особливість? До чого вона тяжіє і чого прагне?
— СРСР, імперії та, як парадокс, містечковості. Все це загалом є тим, що чомусь зветься претензією на особливість. Якщо визнати, ніби Одеса — це більше ніж місто, це країна, то столицею (культурною) цієї країни є і буде Москва. Мовою Одеси буде скалічена на кшталт їдишу російська. Біблією будуть «Одеські оповідання» Бабеля, а офіційним гімном — «З Одеського кічману втекли два уркани». Це не дає великого простору для розвитку та змін.
ШО Наприкінці жовтня Одеса отримала статус міста літератури ЮНЕСКО. Що ви думаєте з цього приводу? Що б порадили змінити в культурному просторі в першу чергу?
— Гарна новина, зізнаюся — не знав. Мені здається, що це «музейне» рішення, яке стосується минулого й загального іміджу Одеси, який залишився в спогадах та літературі. Але, можливо, це дійсно стане справжнім кроком у майбутнє. Як би не було, жодних порад я не даю, бо це з моєї основної професії — психолога. Ми, психологи, не даємо порад, адже добре знаємо, що їх не будуть слухати. Особливо якщо їх дає такий укроп, жидобандерівець та зрадник Одеси, як ваш покірний слуга.
