Анна Малігон
Розарій
Львів: ВСЛ, 2020
Перша частина збірки — про війну. Кільця-розарії також називалися солдатськими, тому що їх часто брали з собою на битву солдати. Сам вірш «Розарій» — в певних рядках — страшний, і жінка (жінки), його героїня, це сучасна Богоматір: «Син переріс усіх — і поїхав одного ранку».
«Пуповина, песику, як провина». Тема перінатальності витає над цією збіркою. Вона — і в останній частині, у вибраному: у вірші, де лунають голоси ненароджених немовлят Христини. А тут — серед монологів, звертань, немовби авторка чує голоси, розмовляє з тими, хто не повернувся — «Іще вони сплять у глибинах рожевих утроб. / Іще не колиска, не темне купе, не окоп… / Ще в кожнім пульсує тонесенький божий курсор, / а доля, пускаючи смугу, вертає хрестом».
Читаючи вірші Анни з першої частини збірки, я думала, що вона дуже хоробра. Я б не наважилася писати, навіть подумки уявляти фатальні події, óбрази такого ступеня оголеності. Адже слова мають силу збуватися — і мені не було би спокою: «Опусти свою смерть іграшкову. / Іди, поверни мені сонце / лицем до найдовшої ночі».
Пишучи про цю книжку, здебільшого пишуть про любов (у «Збручі» навіть роблять закид: «авторка немовби свідомо звужує оптику свого бачення до питомо „жіночого“ спектру тем»), а мені хочеться звернути увагу на те, як поетка шукає влучну назву собі й сучасникам: «Ми — крихкі одноденки-багатонічки». В іншому вірші — «Ми вигнанці своїх біографій». Ще в іншому — «ми дрібні камінці у твоїх кишенях». Але найперше в усіх: «Кожна мрія — діждати й дивитись, як наші нестимуть / у трояндову купіль дзвінких повоєнних малят».
Любов здебільшого болюча — до прагнення забути: «Не пам’ятаю твою нелюбов / і любов твою теж забула…» Вона різноманітна, але смерть — різноманітніша і зачаровує незгірш: «Скінчусь, / як остання цигарка посеред ночі». Смерть прибирає різні втілення, про які поетка пише: «Я зустрінуся з ними, одразу як плоть промину, / осягнувши по звук мармурову свою однину, / земляну свою нішу…»
Життєві (живі) історії, які розповідає Анна, теж ніби просякнуті ворожбою, в них, попри буденність сюжету, все виняткове, подеколи є драматичність притчі, випадкові страшні фрази, які розчахують смисл: «Бачиш любий тридцять ляльок» або «Його зняли / он із тієї яблуні, а шовковиця ні до чого…»
Останній розділ — вибране. Ті урочі оповідки, де фатум і позірна буденність потроюють свою силу. В післямові Сергій Жадан підводить підсумок: «Зрештою, десь така загальна тональність збірки — печально-просвітлена, гіркувато‑солодка, тяжко-піднесена». Авжеж, дано Анні таке знання, з яким не може бути легко.
