Черновцы:
Карета времени
Главный город Буковины, причудливый симбиоз множества культур: украинской, еврейской, румынской, польской, русской, австро-немецкой, армянской. Черновцам есть чем гордиться: если не считать миллионники и примкнувший к ним Львов, по степени туристической привлекательности это наш город номер один. Вояж в пространстве оборачивается здесь путешествием во времени, только вместо описанной фантастами машины лучше использовать карету. Кстати, карета вполне реальная — кованая, крепко сработанная, она стоит на Ольги Кобылянской, центральной улице города. Садитесь, поехали.
Старый город
В путеводителях Черновцы называют то «маленьким Парижем», то «маленькой Веной». Сами черновчане считают свой город единственным, неповторимым, ни на какой другой не похожим и предпочитают обходиться без клише. Как бы то ни было, черновицкий старый город с его богатой историей и уникальным архитектурным ансамблем — один из самых красивых в Украине.
Сергей Воронцов
Журналист, исследователь, краевед.
— Человека, попадающего в старые Черновцы, удивляет прихотливость ландшафта и непрерывность старой застройки. Новых домов в старом центре почти нет. Старые же здания, на удивление, миловали войны, природные катаклизмы и застройщики. Даже комиссии советских проектных институтов в свое время решили, что застраивать старый город «нецелесообразно». Наверное, это было профессиональное признание сделанного, а еще — спасительный вердикт. Почти все, что построено до переломного 1940‑го, года воссоединения с СССР, сохранилось как ансамбль, как целое. Фасады, дворы, остатки интерьеров, витражи, даже фрески, расписанные под небо потолки лестничных площадок кое‑где еще есть. Будто отсюда только что ушли.
— Когда спустя пятьдесят лет местная легенда, буковинский эмигрант, писатель, сценарист и актер барон Грегор фон Реццори посетил город, он не смог отделаться от ощущения дежавю. Все осталось настолько таким же, что это было почти страшным, почти невероятным. Человек изменился много раз, а город юности — все тот же. Старик прошелся улицами и написал, что это похоже на «навечно застывшие декорации для никогда не сыгранного спектакля».
— Главная пешеходная магистраль — улица Ольги Кобылянской, когда‑то Панская (Херренгассе), потом Янку Флондора. Семьсот метров брусчатки, чужой культуры и воспоминаний. Ее нумерация почти не поменялась со времен австрийского правления. Некоторые дома здесь так красивы, что бывает всякое. Автору известна девушка, которая завела роман лишь для того, чтобы посещать один из таких красивых домов. На самом деле она была влюблена в дом, в его откидные полукруглые форточки, ступенчатые печи, лепные потолки и бронзовые люстры. Все эти мертвые интерьерные штучки достигли при распаде австрийской империи такого совершенства, являли такой сорт красоты, что могли вызвать половое влечение.
— Как в досоветское, так и в советское время улица Кобылянской была местом ежедневных гуляний. Променад по маршруту Театральная площадь — ул. Кобылянской с определенным числом шагов и неопределенным числом встреч выравнивал настроение целого города. В начале XXI века улица пережила корректную реконструкцию, по ней все еще гуляют, пусть и не так массово. Хотя гораздо больше просто расслабляются в многочисленных кафешках.
— Что еще может поразить в Черновцах, так это разнообразие. Эклектика как девиз, как стиль жизни и стиль города. Какие‑то его уголки могут напомнить Британию, какие‑то по виду, по духу — абсолютно румынские, австрийские, польские. Невероятны их сочетания. Нет ничего, что могло бы стать привычным. От попытки наследовать архитектурные усилия застраивавшего Рим дуче Муссолини, воплощенные в постройке Румынского национального дома на Театральной площади (ныне Дома офицеров), до восточных мотивов больших синагог или абсолютно британского Тойнбихалле (позднее Дом железнодорожников). Диапазон стилей огромен.
— Кроме того, все это просто красиво. Вот какой парадокс: то, что называется теперь старым городом, как правило, строили молодые архитекторы австрийской эпохи. Весь нерастраченный творческий темперамент и самые диковинные идеи благодарно принимались буковинскими заказчиками. Им было все равно, насколько это академически правильно. Главное, чтоб было красиво. И это — красиво. Теперь большая часть старого города в Черновцах — это буферная зона объекта Всемирного наследия ЮНЕСКО: резиденции митрополитов Далмации и Буковины. И залог того, что декорации простоят еще долго.
— Два с половиной квадратных километра, где со времен Австро-Венгрии и старой Румынии поменялись лишь вывески, порождают мощные культурные аберрации. Люди, никогда не жившие ни в Австро-Венгрии, ни в Румынии, тоскуют по старым европейским порядкам. Воссоединение с прошлым — это страсть, которая находит отражение как в фейсбуке так и на круглых столах. Черновицкое сообщество временами похоже на великого Гэтсби, который знает, что счастье в прошлом и прошлое надо вернуть.
— Приезд Отто фон Габсбурга в 2007 году вызвал в Черновцах больше ажиотажа, чем приезд иных украинских политиков, а установка памятника австрийскому императору Францу-Иосифу в одном из скверов старого города показалась чем‑то совершенно естественным. Арсений Яценюк, который стал ее инициатором, совершил абсолютно черновицкий поступок, сделал жест, обреченный на популярность. Чем закончится весь этот прорыв в прошлое, судить еще рано.
Украинский Хогвартс
Бывшая резиденция православных митрополитов Буковины и Далмации, ныне один из корпусов Черновицкого национального университета им. Федьковича. Главная архитектурная достопримечательность города. Комплекс построен в 1864–1882 годах по проекту чешского архитектора Йозефа Главки в стиле эклектики с преобладанием византийских и романских элементов. Проект занимал призовые места на ведущих архитектурных конкурсах. С 2011 года является объектом Мирового культурного наследия ЮНЕСКО. За сказочные формы, рождающие ассоциации с учебным заведением волшебников из «Гарри Поттера», здание часто именуют Украинским Хогвартсом.
Николай Косташ
Экскурсовод историко-культурного центра университета.
— Когда выпускник Венской академии искусств Йозеф Главка выиграл конкурс на разработку проекта резиденции, ему было всего лишь 29 лет. В качестве архитектора Главка построил множество зданий в Восточной и Западной Европе, самое известное из которых — Венская опера. Черновицкая резиденция митрополитов считается одной из вершин творчества Главки. На ее строительство была потрачена огромная сумма — около 1,8 млн золотых флоринов. По тогдашнему курсу это 1,08 тонны чистого золота.
— Необходимость в резиденции возникла потому, что в 1812 году Бессарабия стала частью императорской России, и по данным переписи населения 1791 года 94 % жителей соседней Буковины исповедовали православие. Австрийские власти, понимая, насколько сильно в регионе влияние православной России и пытаясь поднять уровень доверия к себе у местного населения, дали согласие на строительство. Через сорок с лишним лет империя Габсбургов, как это свойственно всем империям, распалась, а резиденция осталась.
— Комплекс состоит из трех больших зданий. Центральный корпус — как раз помещение бывшей резиденции, сейчас в нем расположен ректорат Черновицкого университета и Центр управления объектом ЮНЕСКО. В одном из двух других корпусов до 1940 года был размещен теологический факультет, который, наряду с философским и юридическим, входил в состав университета в 1875‑м, в год его открытия. При теологическом факультете построена семинарская церковь, с 1993 года, когда философско-теологический факультет был открыт заново, там стали проходить богослужебную практику будущие священники.
— В этом храме можно бесплатно обвенчаться, но, во‑первых, только один раз и, во‑вторых, если пару составляют студент со студенткой или преподаватель с преподавательницей. Кстати, до 1944 года все обучение в университете было платным, причем платили даже за экзамены. Сейчас эта традиция, похоже, восстанавливается — не случайно же ПриватБанк открыл отделение прямо в центральном корпусе… Наконец, третий корпус университета — это бывший монастырь; также там была школа псаломщиков, небольшой музей церковного искусства и типография.
— При строительстве резиденции использовались исключительно материалы местного происхождения, для этого специально возвели два кирпичных завода и один черепичный. Все фундаментные блоки и колонны здания соединены свинцовыми пластинами: благодаря им во время землетрясений — а у нас семибалльная сейсмическая зона — резиденция не поддается разрушениям. Надо сказать, что в Черновцах очень мало многоэтажных домов и очень много ликеро-водочных магазинов. Видимо, это связано с активной сейсмической зоной…
— За 77 лет ХХ века власть в Черновцах менялась десять раз, и это всегда называлось освобождением. Соответственно, менялось и название университета. При Австро-Венгрии он носил имя Франца-Иосифа, при Румынии — Кароля ІI, с 1940 года был просто Черновицким государственным университетом, а в 1989‑м получил имя буковинского писателя Юрия Федьковича. Сейчас в университете 10 факультетов, два института и один колледж, около 13,5 тысяч очень послушных студентов, из которых 7975 женского пола. То есть на одну студентку приходится 0,67 студента, имейте в виду.
Кіно з Чернівців
Чернівці — одна з найулюбленіших локацій для кінематографістів різних часів і народів. Перелік повнометражних ігрових кінострічок та серіалів, створених у столиці буковинського краю, перевалив за чотири десятки, порахувати кількість документальних та короткометражних фільмів взагалі неможливо. У Чернівцях працювали Леонід Гайдай, Сергій Параджанов, Микола Караченцов, Богдан Ступка, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко і ще багато видатних кіномитців.
Євгенія Пушкова
Екскурсовод.
— «Увага, кінозйомка!» — подібні таблички на вулицях Чернівців давно стали звичними для місцевих мешканців. Місто виглядає дуже кінематографічно. Це не обов’язково означає «гарно» — радше «атмосферно», зі власним духом та історією. Тут легко знайти локацію майже під будь-який сюжет, від історичної драми до легкої комедії, від психологічного трилера до багатосерійного «мила».
— Найчастіше обладнання кіностудій можна побачити біля головної міської пам’ятки — колишньої Резиденції митрополитів, яку часто називають українським Хогвартсом. Подейкують, що вона й справді могла стати однією з локацій зйомок всесвітньовідомої саги про маленького чарівника, якби не байдужість керівництва міста і держави до запитів Warner Brothers. Так чи інакше, але саме ці фортечні мури, середньовічні склепіння стель, ковані ворота і зубчасті верхи дахів ми бачимо в численних кадрах від австрійських та румунських кінохронік початку ХХ століття до «а-ля голлівудського» молодіжного трилера «Тіні незабутих предків», що вийшов у прокат 2013‑го.
— Впізнати локацію легко також у картинах радянського кінематографа «Сергій Лазо» (1967), «Серце Бонівура» (1971), «Легенда про доблесного лицаря Айвенго» (1982), «Менший серед братів» (1984), гайдаївській комедії «Небезпечно для життя» (1985), стрічці за мотивами творів Ольги Кобилянської «Меланхолійний вальс» (1990), у нещодавніх українських фільмах «Гніздо горлиці» (2016) і «Заповіт принцеси» (2018). Наприкінці 2020 року тут знову проводилися зйомки, і вже за рік ми шукатимемо знайомі види у стрічці «Наймичка», присвяченій долі Марії Заньковецької.
— У місті є ще декілька вподобаних кіношниками будинків, що виглядають ніби спеціально зведені декорації. Наприклад, це будівля та інтер’єри Чернівецького муздрамтеатру, створені флагманами європейського театробудування ХІХ — ХХ століть Фердинандом Фельнером і Германом Гельмером. Тут знімали фільми «Марк Твен проти» (1976), «Віддана» (2020), сцени серіалів «Пісня довжиною в життя» (2006), «Іван Сила» (2013), «Місто закоханих» (2019). У притчі Сергія Маслобойщикова за творами Франца Кафки «Співачка Жозефіна та мишачий народ» (1994) театр став чи не єдиною знімальною локацією, втіленням фантасмагорійного світу та повноцінною дійовою особою. Фільм, до речі, був представлений на кількох європейських кінофестивалях і зібрав непогану колекцію нагород.
— Ще одна кінематографічна локація в Чернівцях — відома в місті «вілла з кришталевими вікнами». Колишній приватний будинок заможних промисловців Фішерів кінця ХІХ століття дивом зберігся майже недоторканим до наших днів і нерідко потрапляє в кадр. Тут знімали більшу частину фільму Василя Домбровського «Judenkreis, або Вічне колесо» (1996) з Богданом Ступкою у головній ролі та низку епізодів радянського трисерійного кіно про розвідників «Де ти був, Одісей?» (1978) з Донатасом Баніонісом. Старі дубові сходинки і панелі, оригінальні пічки й дзеркала та справжній кришталь у віконницях цієї вілли впізнавані й у інших фільмах радянського та сучасного періоду.
— Кінорежисери знімають на вулицях Чернівців Париж і Берлін (як Таймураз Золоєв у вже згаданому фільмі «Де ти був, Одісей?»), старий Київ («Етюди про Врубеля», 1989), старий Бухарест («Лучаферул», 1986). Часом вони знаходять у нашому місті більше Одеси, ніж у самій Одесі (як автори 12‑серійної кіноісторії про Леоніда Утьосова «Пісня довжиною в життя»), а деколи — універсальний образ єврейського гетто будь-якого європейського міста часів Другої світової війни («Judenkreis, або Вічне колесо» 1996 року, «Жираф» 2017‑го, «Жовта зірка», зйомки якої були перервані 2020‑го через пандемію).
— Але все ж найчастіше Чернівці на кінокадрах виступають у ролі «умовно-європейського‑столичного» або ж «умовно-провінційно-богомзабутого» міста. Цікавого, що в обох цих іпостасях, попри їхню абсолютну протилежність, місто виглядає надзвичайно органічно. Адже тут буквально поруч, на сусідніх вулицях можна побачити як справжні шедеври європейської архітектури різних стилів та епох, так і неушкоджені старозавітні двори та під’їзди, час в яких ніби зупинився. Здається, що ось-ось, просто зараз і саме тут, зустрінуться на розі шляхетна панночка в капелюшку «від француженки», радянський розвідник під легендою скромного галантерейника, потенційний маніяк з класичного американського трилера та заспана тьотя Соня у домашньому фартусі, що загубила свого улюбленого шлепера‑синочка. Зустрінуться, стануть до бесіди — а звідкись пролунає: «Увага! Камера! Мотор!»
Пісенна столиця
Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Ян Табачник, Микола Мозговий, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Ані Лорак, Катерина Бужинська… Жодне місто України не може похвалитися такою кількістю виплеканих естрадних зірок. Важко сказати, коли Чернівці вперше назвали пісенною столицею України, але ця назва приклеїлася до міста намертво. Здається, місцеві немовлята, коли народжуються, не кричать, а одразу починають співати.
Наталія Фещук
Журналістка.
— У 2020 році виповнилося 50 років пісні «Червона рута». Вона була написана Володимиром Івасюком у Чернівцях, тут вперше й прозвучала. Навіть цього єдиного факту було б достатньо, щоб Чернівці назвали пісенною столицею України. Так місто вже багато років і називають, але далеко не тільки через «Червону руту». Статус має матеріальне підтвердження: це «Алея зірок» на Театральній площі міста. Саме тут свою зірку мають люди, чия творча доля була пов’язана з Чернівцями і які згодом стали відомими на всю країну.
— Найзірковіший період Чернівецька обласна філармонія пережила на початку 1970‑х. Тоді створена у Вижниці «Смерічка» переїжджає до Чернівців, і з’являється ансамбль «Червона рута» зі солісткою Софією Ротару. У 1972 році Володимир Івасюк оселяється у Львові, але ще задовго до цього він встигає познайомитися з Левком Дутківським, засновником і керівником «Смерічки», а трішки пізніше — зі Софією Ротару. Саме у «Смерічку» Івасюк приносить свої пісні, а дует Назарія Яремчука та Василя Зінкевича робить їх неймовірно популярними.
— Майже завжди серед відомих чернівецьких зірок називають Миколу Мозгового, але у Чернівецькій філармонії він не працював. У Чернівцях він лише навчався — тоді це було Чернівецьке музичне училище ім. Воробкевича. Саме в ті роки тут же вчилася й Ротару. Їх обох поєднує не лише знаменита пісня Мозгового «Минає ніч, минає день», яку Ротару так чуттєво виконала. Мозговий дитинство та юність провів у Новоселиці, що неподалік Чернівців, а Ротару родом із села Маршинці, яке поруч із Новоселицею. Такі от вузькі дороги.
— Наприкінці 1970‑х років музична ситуація в Чернівецькій філармонії змінюється. Розпадається дует Яремчука та Зінкевича, Ротару вже кілька років живе й працює в Ялті, створюються нові ансамблі, приходять нові зірки. У ВІА «Черемош» солісткою запрошують Лідію Ротару — одну з молодших сестер Софії. До неї доєднується наймолодша сестра Ауріка, і дует сестер Ротару стає фішкою ансамблю. У «Черемош» беруть працювати Іво Бобула, із Євгеном Ротару, братом співачки, з Миколаєва до Чернівців приїжджає Олександр Сєров, і вони теж починають працювати у «Черемоші». Тоді ж у філармонії у ВІА «Жива вода» співає Лілія Сандулеса. Між нею та Сєровим навіть зав’язується чи то роман, чи то просто любовна пригода. Але вони так і не одружилися. Зате через багато років по тому одружаться Сандулеса та Бобул.
— Перед кінцем століття спалахують кар’єри Ані Лорак та Катерини Бужинської. Коли в Україні розпочався Євромайдан, а згодом війна, деякі артисти недостатньо чітко проявляли свою патріотичну позицію, і тоді у Чернівцях на «Алеї зірок» пошкодили зірки Ані Лорак і Яна Табачника. Взагалі Табачник стоїть трішки окремо від інших місцевих зірок. Він не працював у Чернівецькій філармонії, багато років грав у філармоніях і колективах інших міст. Табачник міг образитися на Чернівці за те, що у філармонії, яка була за два кроки від його дому, йому не знайшлося місця. Але він, навпаки, завжди говорить про Чернівці з любов’ю.
— Кожного року, коли хтось з молодих чернівецьких талантів десь заявляє про себе, всі думають: може, це новий Яремчук чи нова Ротару? Але досі такого не сталося, і зірковий чернівецький феномен не повторився.
Meridian Czernowitz
Міжнародна літературна корпорація, до структури якої належать однойменний щорічний Міжнародний поетичний фестиваль, який проводиться з 2010 року, однойменне видавництво та Літературний центр ім. Пауля Целана. У видавництві Meridian Czernowitz виходили книжки майже всіх найкращих сучасних письменників України — Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Володимира Рафєєнка, Юрія Іздрика, Оксани Забужко, Катерини Калитко та багатьох інших.
Святослав Померанцев
Підприємець, культурний менеджер, президент Meridian Czernowitz
— Колись я був успішним буковинським бізнесменом, але внаслідок економічної кризи 2008 року ледь не збанкрутував. В мене з’явився вільний час від заробляння грошей. Тоді я, з одного боку, відчув у собі потребу чогось більшого, а з іншого — мені було прикро, бо величезний інтелектуальний ресурс мого міста не мав належної реалізації. Є Чернівці з їхньою прекрасною архітектурою, є славетна історія міста, є літературний міф, пов’язаний насамперед з особистістю Пауля Целана, але все це не працювало, треба було щось робити.
— У 2008‑му, у віці 33 років, я поїхав до свого дядька Ігоря Померанцева, який працював і працює зараз на «Радіо Свобода» у Празі. Разом із ним ми вигадали міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. Шукати людей для цього не прийшлося — вони і так були поруч. Це друзі мого дядька, які стали й моїми друзями — письменники Сергій Жадан та Юрій Андрухович, перекладачі Целана з німецької на українську й російську Петро Рихло та Марк Бєлорусець, громадський діяч Йосиф Зісельс, історик та перекладач Сергій Осачук. Вони продукували ідеї, я втілював їх у життя.
— Виявилося, що скористатися міфом Чернівців і побудувати культурну подію європейського масштабу не так вже й важко. Допоміг фундамент. До речі, я завжди ставився до фестивалю як до бізнесу. Якщо комерційне підприємство має на меті заробляння прибутків, то у некомерційного інші цілі, але воно все одно залишається підприємством, на нього діють ті ж самі ринкові закони. Тому я створив цю культурну інституцію за тим же принципом, за яким будував свої бізнеси.
— Фестиваль Meridian Czernowitz має чотири ключових пункти. Перший: його драматургія — це триденна культурологічна прогулянка містом із зупинками в знакових місцях для поетичних читань і перформансів. Другий: учасники фестивалю належать до вищої поетичної ліги країн, чиї культури — німецька, єврейська, румунська, польська, українська, російська — впливали на створення феномену Чернівців. Третій: ми запрошуємо на фестиваль журналістів з-за кордону, щоби про наш фестиваль дізнавалися в світі, та створюємо власні події у країнах фокусу — Австрії, Німеччині, Швейцарії. Четвертий — білінгвальність: всі події фестивалю відбуваються українською та німецькою мовами; переклад на німецьку дає можливість запрошувати в гості німецькомовних інтелектуалів, дипломатів, бізнесменів, журналістів, які відкривають для себе сучасну українську літературу.
— Бізнес, який не розвивається, вважається таким, що помирає, тому ми постійно робимо кроки вперед. В 2010‑му відбувся перший фестиваль, який я готував два роки, не маючи ніякого досвіду організації подібних заходів. У 2011‑му Юрій Андрухович, віддавши нам рукопис книжки «Лексикон інтимних міст», одним помахом руки зробив нас впливовими гравцями на видавничому ринку Європи. Це було наше перше й одразу достатньо потужне видання, після якого Meridian Czernowitz зайнявся видавничою справою. В ній я теж не мав ніякого досвіду, але запросити до нас кращих письменників України виявилося нескладно. Вони всі вже були моїми найкращими друзями.
— В 2013‑му ми відкрили Літературний центр імені Пауля Целана. Він будувався на постаті історика літератури професора Петра Рихла, який переклав з німецької всі вірші Целана. Але коли треба було терміново заключати угоду на оренду приміщення з міською радою, Петро Васильович два тижні був у Німеччині, тому тимчасово головою центру став я. З тих пір пройшло сім років. Петро Васильович давно повернувся, але головою я так і залишився… Сказати по правді, ми домовлялися, що центр все одно буде в моєму оперативному управлінні, бо ця справа потребує дуже багато часу й грошей.
— Проговорюючи стратегію розвитку, я зрозумів, що Meridian Czernowitz — це технологія створення сучасного культурного обличчя міста. Тепер Чернівці асоціюються не тільки зі старими архітектурними спорудами, але й з однією з найважливіших літературно-інтелектуальних подій Європи.
«Букинист» и Либанова
Единственный в Черновцах книжный магазин комиссионной торговли. Девиз «Букиниста»: «Сегодня модно быть умным!» Торгует не только старыми книгами — здесь также есть раздел, посвященный интеллектуальным книжным новинкам. Директор магазина — Марина Либанова, черновицкий человек‑символ.
Марианна Гончарова
Писатель, лауреат Русской премии, Одесской международной литературной премии имени Исаака Бабеля, Международной литературной премии имени Эрнеста Хемингуэя.
— Когда кто‑то едет в Черновцы, ему говорят: «Ты для надежности зайди в «Букинист». И описывают, где его найти, какие там забавные инсталляции рядом. Тесный магазинчик, заполненный доверху книгами и доброжелательностью. Чистенько, пахнет свежесваренным кофе. Но скромный внешний вид обманчив. Это не просто магазин — это клуб, портал, кофейня.
— В «Букинисте» царит красотка Марина Либанова. Львовна — так ее называют. Чем старше, тем краше. Радостная, улыбчивая, яркая, обаятельная. Такой Дон Корлеоне города, но с позитивной харизмой. Нет знаковой книги, о которой она не знает и которую она не читала. Нет книги, которую она не может добыть в течение трех дней. Если она не может добыть, значит, этой книги нет вообще. Она может решить любую проблему. Одно условие: если решение проблемы не добавляет зла миру.
— Все нормальные, а главное, читающие люди считают Львовну символом города. Должна заметить, мы ею гордимся. Она знает всех. Ее знают все. Половина Черновцов в нее влюблена. Вторая половина — женщины и младенцы. Хотя женщины, которые ее знают, или очарованы ею, или страшно завидуют. У женщин бывает и так.
— Если бы у меня было время, я бы ходила за ней, как Эккерман за Гете и записывала, записывала, записывала. «Мой папа был капитаном дальнего плаванья. Я родилась во Владивостоке. И что? Его уволили по сокращению в 1961 году. Почему? Он был Лев Исаакович через два „а“!» «Мы, евреи, сказали один раз, и все, Бог уже знает. Мы ему так надоели с этим всем, ой. Он вроде и готов сказать нам: не морочьте мне голову, но куда он от нас денется? Он же нас сам выбрал, пусть терпит теперь!» «Молодой парень, совсем молодой. Говорит: вы мне так нравитесь, Марина Львовна. Давайте с вами… это… пойдем погуляем. В кафе посидим. Я вас приглашаю. Выпьем. А я думаю, «ну-ну». Спрашиваю: «А ты вообще уже работаешь? Или мы на деньги твоей мамы гулять будем?»
— «Букинист» — пристанище странников, мечтателей и романтиков. Это не просто магазин. Это храм. Это убежище.
Фестиваль Маланок
Відбувається в Чернівцях із 2011 року в середині січня. В основі «Маланка-фесту» — старовинна традиція новорічно-різдвяних свят, його головне дійство — карнавальна хода гуртів центром міста. Також у програмі є конкурс маланкарів, що проходить на площі Філармонії. Кращу Маланку шляхом голосування на офіційному сайті фестивалю визначають глядачі.
Оксана Лелюк
Засновниця та організаторка фестивалю.
— Ідея створення туристичної події, яка мала б в основі культурне надбання, виникла ще у 2010 році. Я досліджувала, що є в Чернівецькій області ексклюзивним, особливим, і вибір упав на традиції маланкування. Саме на Буковині серед новорічно-різдвяних обрядів збереглася українська, бессарабська, гуцульська, молдавська, румунська Маланка. Це свято бере свій початок ще в дохристиянські часи, в далекому історичному минулому народів, що населяли землі нинішньої Буковини, Бессарабії, частини Прикарпаття і Молдови. Тоді до зимового циклу ритуальних дійств входило свято «Щедрого Бога». Пізніше воно отримало назву Маланка.
— Фестиваль направлений на відродження інтересу до духовного спадку, традицій і народних свят Буковини, на створення особливого іміджу Чернівецької області як регіону унікальної культури та неповторного колориту. В основі свята — традиція карнавального переодягання (переберія), карнавальної ходи, колективних виступів у специфічних костюмах, щедрування, привітання з Новим роком та святкових побажань. Особлива значимість надається участі у фестивалі гуртів, що демонструють автентичну Маланку, вік якої більше ста років. З плином часу традиції маланкування осучаснюються і навіть вбирають в себе ознаки Хелловіну і бразильського карнавалу.
— Зараз фестиваль збирає більше тисячі учасників і близько сорока тисяч глядачів. Щороку кількість гуртів і відвідувачів збільшується. До нас приїжджали колективи з інших регіонів України (з Івано-Франківської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської, Чернігівської, Харківської областей), а також з інших країн (з Румунії, Молдови, Білорусі, Словенії). В лютому минулого року ми мали нагоду вперше презентувати Україну на подібному фестивалі Kurentovanje в місті Птуй (Словенія). Колектив, який переміг на «Фестивалі Маланок — 2020» в Чернівцях, виступив там дуже гідно. Маємо на меті кожного року демонструвати українську Маланку за межами нашої країни.
— Підготовка до дійства триває близько півроку. Часто в приготуваннях задіяна вся родина, все село, а в самому дійстві беруть участь три покоління. Раніше в Маланці були лише чоловіки та хлопці, проте зараз ми все частіше бачимо учасниць жіночої статі. На відміну від багатьох старовинних звичаїв та традицій, які зникли з репертуару зимових народних свят, Маланка залишається жити і навіть збагачується новими образами та масками. На Буковині ми спостерігаємо цікаве поєднання традиційної Маланки й сучасних переберійних образів.
— Під час фестивалю Чернівці наповнюються неймовірним святковим колоритом, жартами, співами, танцями. Карнавальна хода містом — це вир емоцій та яскравих вражень!
Ивано-Франковск:
родина сучукрлита
Бывший Станиславов (до 1939) и Станислав (до 1962). Предложение вернуть городу историческое название поддержки пока не нашло. Ивано-Франковск — второй по значимости город после Львова на украинском Прикарпатье, но в области литературы и культурных инноваций — он явный лидер региона. Добрая половина топ‑списка современных украинских писателей (Андрухович-отец, Андрухович-дочь, Прохасько, Издрык, Малярчук) — родом из Франковска или его окрестностей.
Ратуша
Найвідоміша архітектурна пам’ятка Івано-Франківська. Знаходиться в центрі міста на площі Ринок. Одна з трьох ратуш в Україні, збудованих у стилі конструктивізму.
Іван Бондарев
Журналіст, краєзнавець.
— Слово «ратуша» походить від двох німецьких слів rat і haus, дослівно це «будинок ради». У ратуші засідав магістрат, зберігалася міська скарбниця, там сидів бургомістр (аналог теперішнього мера), відбувалися судові засідання, в підвалі була в’язниця, де тримали злочинців. Станиславів, теперішній Івано-Франківськ, жив за Магдебурзьким правом, тому саме ратуша була центром його економічного й суспільного життя.
— Будинок ратуші, який зараз прикрашає Івано-Франківськ, є вже четвертим в його історії. Перша ратуша була тимчасова дерев’яна, її споруджували одночасно з містом. Вона проіснувала кілька десятиліть, і ніхто не знає, як виглядала, зображень не збереглося. У 1695 році власник міста Юзеф Потоцький збудував потужну муровану ратушу, яка мала дев’ять поверхів, була зроблена з цегли, а нагорі знаходився оглядовий майданчик. Ця споруда щасливо пережила XVIII століття і загинула під час «мармулядової» пожежі. У 1868 році одна пані, вдова Вермутова, смажила у себе на подвір’ї мармуляду, тобто сливове повидло, і пожежа, яка виникла через необережність її робітників, тоді спалила пів міста.
— У 1871‑му австрійці побудували третю ратушу. Вона була зроблена в імперському дусі, в стилі чіткого класицизму, нагадувала зменшену копію львівської, але їй теж не пощастило. Почалася Перша світова війна, місто тричі здобувала російська царська армія, тричі росіян виганяли австрійці, тобто лінія фронту шість разів перекочувалася через місто туди‑сюди. Внаслідок постійних обстрілів ратуша була дуже сильно пошкоджена, експлуатувати її після війни було небезпечно.
«Ратуша — єдиний в Україні світський об’єкт, який прикрашає позолочений купол»
— У 1935 році вже поляки збудували четвертий варіант ратуші, такий, який ми зараз бачимо в центрі Івано-Франківська. Вони зберегли струнку вежу, але поміняли крила, бічні рамена. Якщо подивитися зверху, наша ратуша має форму польського ордену Virtuti militari, нагороди за військову звитягу. Архітектором її був відомий зодчий Станіслав Треля. Будівля ледь не загинула під час Другої світової війни: коли німецький комендант почув, що своєю формою ратуша нагадує польський орден, він вирішив її підірвати, але споруда встояла. Після війни будинок використовували як склади, а в 1959 році там відкрили краєзнавчий музей, який існує досі.
— Наша ратуша має одну цікавинку. Це єдиний в Україні світський об’єкт, тобто не церква і не монастир, який прикрашає позолочений купол. У 2001 році під час масштабної реконструкції Франківська залишилося 40 тисяч гривень; щоби вони не пропали, було вирішено купити сусальне золото і покрити ним купол ратуші — тепер вона виблискує далеко навкруги. Також ратуша є місцем, де можна зробити незабутні кадри. Споруда має висоту 49,5 метрів, на висоті 40 метрів розташований оглядовий майданчик, звідки як на долоні видно все місто. В сонячну погоду звідти можна навіть легко роздивитися Карпатські гори, до яких 30–40 кілометрів. Багато франківців користуються послугами маленьких фірмочок, які орендують приміщення на першому поверсі ратуші. Одна з таких контор, наприклад, організує шлюб за добу.
— За радянських часів ратуша стала архітектурним символом міста. Її друкували на поштових конвертах, випускали поштівки з її видом, франківська кондитерська фабрика виробляла цукерки з її зображенням, ратуша присутня на заставках місцевих телеканалів, у логотипі міста використаний її контур. Споруда насправді унікальна, такого поєднання бароко й конструктивізму немає ніде. Для Івано-Франківська ратуша — такий самий бренд, як Кремль для Москви, Ейфелева вежа для Парижа чи Тауер для Лондона.
Бастіон
Фортечна галерея і торгівельно-розважальний комплекс, один з головних і найбільш відвідуваних культурних закладів Івано-Франківська. Знаходиться в центральній частині міста. Отримав свою назву на честь одного з бастіонів Станіславівської фортеці, який був відреставрований у 2002 році.
Олег Заріцький
Власник комплексу.
— Станіславів із самого початку планувався як місто-фортеця. У 1662 році його засновник, магнат Андрій Потоцький, розпочав спорудження укріплень. Перший варіант фортеці Станиславова був шестикутний та втілював ідею міста-зірки. Цю систему розробив італійський архітектор Вінченцо Скамоцці, і вона вважалася найбільш прогресивною в тодішній фортифікації. Принципи цієї системи використав у своєму проєкті архітектор Франсуа Корассіні.
— Після приєднання Галичини до Габсбурзької монархії Станіславівська фортеця втратила оборонне значення. У ХІХ сторіччі фортечні мури розібрали, каміння з них використали для будівництва міста. До нашого часу збереглася тільки частина цегляного муру на розі вулиць Новгородської та Бельведерської. Реставрацію цієї частини завершили в 2012 році, залишки старовинного муру включили в будівлю торгівельно-розважального комплексу.
— Фортечна галерея «Бастіон» стала улюбленим місцем відпочинку та шопінгу для мешканців Івано-Франківська, відвідувачів з інших міст і країн. Галерея відкрилася в 2012 році. Архітектори проєкту в своїй роботі підкреслили історичне значення пам’ятки, що входить до складу галереї. Проєкт частково відтворює форму фортеці та її історичний вигляд. Відвідувачі галереї також можуть побачити живу історію Івано-Франківська — старі фортечні мури, відреставровані й сховані під скло.
— Площа біля галереї використовується для різноманітних культурних заходів, у тому числі для проведення Міжнародного фестивалю ковальського мистецтва, який щорічно відбувається у травні. У серпні 2012 року в «Бастіоні» відкрилася галерея «Арт на Мур», яка організовує художні виставки митців з Івано-Франківська та інших міст України. У галереї також працюють крамниці сувенірів, національного одягу й аксесуарів ручної роботи, проводяться майстер-класи з рукоділля та виготовлення іграшок і сувенірів своїми руками.
— А ще фортечна галерея «Бастіон» — одне з найбільш популярних місць для фотосесій. Найчастіше вони проходять на фоні стіни з зображенням давнього міського герба, адже саме тут можна зробити особливо вдале фото на згадку про Івано-Франківськ.
Станіславський феномен
Наявність у Івано-Франківську 1990‑х років групи письменників та художників, які у своїй творчості впроваджували ідеї й прийоми постмодернізму. Серед знакових фігур «станіславського феномену» можна виділити насамперед трьох письменників, які, за великим рахунком, створили сучасну українську літературу — це Юрій Андрухович, Юрій Іздрик і Тарас Прохасько.
Володимир Єшкілєв
Прозаїк, поет, есеїст, культуролог. Автор терміну «станіславський феномен».
— Як це часто буває, термін з’явився доволі випадково. Це сталося 13 червня 1992 року; тоді в центрі Франківська в майже безхазяйному палаці Гартенбергів проводився хепенінг під назвою «Рубероїд», і на цій тусні під час однієї дискусії я й вигадав цей термін. Олдові представники «станіславського феномену» добре це пам’ятають: ми згадували ті часи в розмові з художником Володимиром Муликом, і він підтвердив, що термін народився саме тоді, у його присутності.
— У цьому терміні була зафіксована поява нового постмодерного світу, вкраплення його в дуже архаїчну культурну ситуацію, в якій тоді перебувала Україна. Йшлося про угрупування письменників і художників, які мешкали в цьому локусі. Тоді це фактично була одна тусовка, вже потім відбулося певне галузеве розділення. Письменники — це Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Марія Микицей, Ярослав Довган, Анна Кирпан, художники — Ростислав Котерлін, Анатолій Звіжинський, той таки Іздрик, Володимир Мулик, Мирослав Яремак, Ігор Панчишин, Ярослав Яновський. Це були люди, які перебували на одній хвилі, в схожому пошуку можливостей розвитку постмодерного дискурсу на вітчизняному ґрунті.
— Все це були молоді люди, мало кому з них на той час було більше тридцяти. Приходило нове покоління, яке не орієнтувалося на радянські культурні традиції. Воно читало Кортасара, Борхеса, Фаулза і польський часопис Sztuka: він презентував вільне західне мистецтво, повз яке Україна в складі Радянського Союзу пробігла, не помітивши його. Для всієї тої молоді це була ситуація культурного шоку, відкриття невідомого континенту авангардного модерного й постмодерного мистецтва і намагання в цьому контексті, через усі його нові принципи, методи, поняття, прийоми й особливості світосприйняття, якось себе проявити.
«Останні десять років ХХ століття стали золотим мистецьким часом для Станіслава»
— Постмодернізм мав декілька привабливих моментів. Одним з них було знищення протистояння між провінцією і столицею. Провінція оголошувалася самодостатнім місцем, знімалася її упослідженість і вторинність по відношенню до столиці, що дуже вдало падало в контекст саме франківської ситуації. Літератори й художники старшого покоління вважали, що все найважливіше робиться десь у Києві, а для когось ще й у Москві. Нове покоління з цим не погоджувалось, воно було впевнене: в провінції відбувається щось не менш цікаве.
— Кожне місто має в мистецтві свій золотий період. До 1990‑х у Франківську дещо накопичувалося, визрівало, був якийсь мистецький андеграунд, були люди, які когось навчали, про щось говорили, створювали оцей гумус, але померли абсолютно невідомими. А потім, коли настав час, на тому ґрунті раптом виросли чи то квіти, чи то гриби. За швидкістю зростання, мабуть, все ж таки гриби. Можливо, у цього були соціальні причини. У 1980 роки Франківськ почав дуже швидко індустріалізуватися і розвиватися, сюди з’їжджалася робоча сила з інших міст України, значно збільшилася кількість молоді. Наслідком соціального вибуху в 1980‑ті виявився культурний вибух у 1990‑ті.
— Останні десять років ХХ століття стали золотим мистецьким часом для Станіслава. До того нічого подібного не було, та й після того, мабуть, також. Не можна сказати, що потім відбувалося щось погане. Безумовно, поява «станіславського феномену» стала взірцем для наступних поколінь, він змінив Франківськ, зробив його одним з потужних центрів українського сучасного мистецтва. З’явилися різного роду мистецькі угрупування, виросли талановиті молоді письменники, такі як Таня Малярчук, Софія Андрухович, Наталя Щерба. Поштовх спричинився до креативного розвитку, але оцього піонерського, флагманського настрою, який був притаманний веселій зграї авторів 1990‑х, зараз вже немає. Кожен з митців, які належали до «станіславського феномену», пішов своїм шляхом.
Підземний перехід «Ваґабундо»
Мистецька локація, що з’явилася у Франківську в лютому 2019 року. Знаходиться у підвалі багатоповерхівки на вулиці Пилипа Орлика, має два входи / виходи з протилежних кінців. У своїй діяльності поєднує арт, літературу, музику й театр, має на меті розмити кордони між представниками різних видів мистецтва. Отримала назву від мандрівного цирку, що згадується в багатьох творах Юрія Андруховича.
Ростислав Шпук
Підприємець, фотохудожник, громадський активіст, меценат, письменник. Співзасновник проєкту.
— Це приміщення, яке розташоване на перетині доріг одразу за пішохідною частиною центру, не має провенансу. Ми — перші руки, робили все з нуля. Років десять тому, коли ідея народилась, вона була як справжня новонароджена — не зовсім життєдіяльною, але живучою. По мірі дорослішання вона мужніла і завойовувала твердь під ногами, а ми, батьки, тим часом заради її здійснення потроху викуповували велике підвальне приміщення в центрі міста.
— Ми зробили це втрьох з Юрком Андруховичем і Сашею Ковтуном. Приятелі різного віку з різних сфер діяльності, ми далеко не однодумці, але знаходити спільні рішення азартніше, ніж якби вони з’являлися автоматично. В результаті утворився перший у місті «підземний перехід» — самопроголошений. Звичні підземні переходи будують, щоб відвести людину від ризику ураження транспортом, а тут людина має шанс вивернутись від ризику ураження отупінням від постійного впливу «озвичнення».
— Приміщення довге, має два протилежні входи. Ми оголосили, що, зайшовши сюди з одного боку, можна вийти в іншому районі міста, «по той бік пристрасті». Тобто це таке місце боротьби з безвихіддю, а різниця входів діє як різниця потенціалів. Настільки абстрактно висловлюватись про цей простір — доречно, оскільки одне з його призначень — можливість абстрагування. Івенти мають спрацьовувати так, щоби відвідувачі, які опинилися там, куди прямували, не могли одразу отямитись.
— Наш візуальний знак містить перевернуту розкриту книгу, яка одночасно є куполом цирку «Ваґабундо», лейтмотивного образа творчості Андруховича. Перевернутість традиційно символізує пошук — так в народі прийнято перевертати склянку, шукаючи щось загублене. Тільки в нашому випадку це символізує пошук загублених сенсів. Також тут присутній перевернутий знак питання, він атропоморфізований і нагадує медитуючого. Цей знак попереджає про вхід у запитальну зону. Вона є місцем циркуляції ідей, простором, де уживаються галерея сучасного мистецтва, музика, література, кіноклуб, дискусії, презентації, театралізовані хепенінги.
— Простір технічно і мультимедійно оснащений. Стіни зроблено з елементами стімпанку, котрий, як і сам лофт, базується на способах використання чогось не за призначенням. Те, що ми збудували, дає можливість перевіряти себе, здійснювати інвентаризацію незрозумілого і надихатись на обробку прогалин у власному культурному розвитку.
— Згідно з висловом Лотреамона, мистецтво — це зустріч парасолі й друкарської машинки на операційному столі. Для більшості незрозуміло, для чого вони там зустрілись і навіщо цю зустріч хтось організував, але відвідування мистецьких подій допомагає покращити орієнтування в ментальному просторі. Я би сказав, що з появою нашого Підземного Переходу, який зводить мистецтво з небес у підземелля, місто стало трохи глибшим і, можливо, людянішим. Культура перш за все для того й потрібна, щоб підсиджувати дурість і підсилювати людяність.
Драмтеатр ім. Франка
Повна назва — Івано-Франківський національний академічний обласний український музично-драматичний театр імені Івана Франка. Заснований 20 грудня 1939 року, коли за наказом Радянської влади кілька мандрівних труп Галичини були об’єднані в одну стаціонарну. Радикальні зміни у напрямках розвитку театру пов’язані з ім’ям його нинішнього директора і художнього керівника Ростислава Держипільського, народного артиста України (2015) і лауреата Шевченківської премії (2019). 2008 року Франківському драмтеатру присвоєно звання академічного, у 2019 році йому надано статус національного.
Олег Вергеліс
Театрознавець, критик, заступник художнього керівника театру з літературних питань.
— Життя Франківського драмтеатру кілька десятиліть тривало за розміреними ритмами усіх регіональних театрів країни. В репертуарі — п’єси класичні і радянські, вистави до дат і для солдат. Деякі цікаві сторінки в історії театру пов’язані з творчістю Віталія Смоляка, Володимира Савченка, Олександра Семенюка. Траплялися запрошення на постановки популярних київських режисерів, таких як Юрій Одинокий, про нові вистави інколи писав мінкультівський журнал «Український театр». Не зникало відчуття, що театр напружено шукає своє обличчя.
— 2008‑го року обличчя нарешті знайшлося, і це було обличчя нового театрального лідера. Ним виявився митець «із місцевих», гуцул із Косова Ростислав Держипільський. Учень Богдана Козака (Львів) та Дмитра Богомазова (Київ), на франківський сцені Ростислав розпочинав як актор. Згодом прокинулася жага до режисерської діяльності, творення авторських сценічних світів. Фанат Курбаса, Держипільський тяжів до образних перетворень на сцені, шукав натхнення у джерелах національної культури.
«За останні десять років Франківський драмтеатр став найбільш яскравою позначкою на культурній мапі міста й усього західного регіону України»
— Лідерські якості новий керівник виявив, коли без зволікань оновив франківську трупу яскравою групою молодих акторів, своїх колишніх студентів. Це творче ядро на чолі з режисером здійснило у місті справжню театральну революцію. Коли Держипільський поставив чеховські «Три сестри» — з трепетом, зі щирістю, з великою повагою до Чехова і до ідей Станіславського, — літературний термін «станіславський феномен» набув нових, театральних смислових відтінків.
— Низка нових постановок свідчила про потужність і невипадковість успіху. Кожна нова вистава виблискувала художньою енергією, парадоксальними концептуальними рішеннями, яскравими акторськими роботами. Триптих Марії Матіос («Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки»), став для «франківців» таким самим символом, як «Чайка» для Художнього театру.
— Новий репертуарний віраж — «Енеїда» Івана Котляревського. Шлягер шкільної програми Держипільський прочитав як трагічну історію про пошук сиротою своєї Батьківщини, як притчу про війну та захист рідної землі від підступного загарбника. Ще одним зиґзаґом успіху стає шекспірівський «Гамлет». Цю виставу треба дивитися тільки в автентичному просторі франківського театрального підвалу, бо саме він диктує концепт постановки. Режисер розповідає про скаженого принца, усвідомлюючи, що і наш світ давно геть сказився, а Шекспір лише ставить перед ним дзеркало театральної сцени.
— Згодом, не повторюючи попередні репертуарні пошуки, Франківський драмтеатр у якості дієвої допомоги тяжкохворим українським дітям робить важливий соціальний проєкт. Це вистава «Оскар та Рожева Пані», щемлива історія Еріка-Емманюеля Шмітта про хворого хлопчика Оскара стала нагадуванням про те, що наше життя — лише мить і всім нам треба поспішати робити добро.
— За останні десять років Франківський драмтеатр став найбільш яскравою позначкою на культурній мапі міста й усього західного регіону України, місцем паломництва київських і європейських театралів. До гучних прем’єр додалися високі відзнаки та премії, регулярні гастролі містами країни, за кордоном та за океаном. Театр ініціював два міжнародні фестивалі у Франківську — «Час театру» та Porto Franko. У часи карантинних обмежень театр їхав у районні центри та села, де можна було грати вистави згідно з соціально‑санітарними нормами. Іноді там траплялося диво: незвичні локації — руїни замків, старі церкви, районні будинки культури — ніби оновлювати енергетику сталих репертуарних вистав, відкривали їхні нові художні сторони. Бо це завжди — сторони мистецтва.
Porto Franko
Міжнародний фестиваль актуального мистецтва, найбільший у Західній Україні. Заснований 2010 року композиторами Романом Григорівим, Іллєю Разумейком і художником Ярославом Зенем. Взагалі‑то термін «порто-франко» вживають щодо портів, які користується правом безмитного ввозу та вивозу товарів. Ідея придуманої Розумейком назви походить від есею Тараса Прохаська «Порт Франківськ».
Роман Григорів
Композитор, музикант-мультиінструменталіст, автор опер, камерних, вокальних та симфонічних творів, музики до вистав та кіно. Композитор, диригент та виконавець формації Nova Opera. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2020). Президент фестивалю.
— Давайте зануримося в це унікальне портове місто на березі Карпатського моря, як пише в своєму есеї Тарас Прохасько. Десять років тому ми були ще малі й недосвідчені, але, натхнені архітектурним ансамблем міста, дуже хотіли зробити з нього мистецький інструмент, таку собі мультикультурну платформу. Ми надихалися вуличками, провулками, дахами, дворами, унікальними австрійськими балконами та намагалися винести академічне музичне мистецтво з контексту філармонії.
— Перший фестиваль одразу був досить масштабним, із залученням міжнародних інституцій і артистів. Ми зробили восьмиденний захід із трьома днями прелюдій, але базувався він переважно на музиці. Ми намагалися міксувати музику з поезією (все ж таки Франківськ — це насамперед літературне місто), з театральним мистецтвом, відкривали нові можливості локацій. Скажімо, надихнувшись внутрішнім двором Медичної академії, ми привезли туди з Кракова перкусійну групу, і це було по‑справжньому круто: майданчик ожив, наповнився якимось іншим змістом.
— Наступного року ми передали естафету Ярославу Зеню і композитору Андрію Мерхелю. В 2011‑му фестиваль відбувся вже як спецпроект, він став менший по днях, але більш різноплановий. Далі були складні часи, але в 2016‑му завдяки співпраці з флагманом українського фестивального руху ГогольFest нам вдалося реінкарнувати Porto Franko. Підключили Франківський драмтеатр, нашого головного партнера Ростислава Держипільского, залучили багато спонсорів, підготували серйозну програму з відомими виконавцями.
— Кожен наступний фестиваль відкривав якусь важливу для міста локацію. Так, у 2016‑му ми відкрили Палац Потоцьких, який зараз функціонує і наповнюється новими мистецькими акціями. У 2017 році ми відкрили місцевий аеропорт. У 2018‑му освоїли стадіон, де на відкритті фестивалю представили нашу головну подію — футуристичну метаоперу «Аерофонія» за участю літака в якості музичного інструмента.
— Кожного року ми давали фестивалю якусь субназву: «Porto Franko — вільний порт», «Porto Franko — airport» і так далі. Перелічувати всіх, навіть лише найбільш знаних учасників фестивалю, дуже довго, але я би відзначив те, чого раніше ніколи в Україні не було. Ми привозили такого дивака з Голландії, який у середині Художнього музею — це приміщення колишньої церкви, взагалі‑то храм… І ось у цьому храмі атеїст побудував бамбуковий орган, який видавав унікальні звуки й наповнював його архітектуру безкінечним космічним саундом.
— У 2018 році після концерту гурту «Хамерман знищує віруси» проти нас відкрили кримінальне провадження за статтею «хуліганство». Раніше в нас виступав куди більш відвертий балет — ХЗВ були хоча би в шкарпетках, а ті взагалі без шкарпеток. Але так чи інакше наш корабель пливе й заходить все далі в глиб Карпатського моря. До того ж який фестиваль актуального мистецтва без спротиву? Якщо наші виконавці нікого не дратують, значить, ми привезли якесь гівно!
Перкалаба
Найвідоміший музичний гурт з Івано-Франківська. Заснований у 1998 році. Назва походить від гуцульського хутору Перкалаб, одного з найбільш недоступних поселень України. Музичний стиль гурту спочатку був близький до ска-панку і регі, але поступово він став тяжіти до фолк-року. Ключова постать гурту — продюсер Олег «Мох» Гнатів. Зараз група має назву Familia Perkalaba.
Тарас Прохасько
Письменник, лауреат премії ім. Джозефа Конрада (2007), премії ім. Юрія Шевельова (2013), премії «Книга року BBC» в номінації «есеїстика» (2019), Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2020).
— Після повернення з армії до Івано-Франківська в 1992 році я близько подружився з Олегом Гнатівим. Тепер його називають Мохом, але тоді він ще був Мохнатий. Андерграундщик, контркультурщик, дуже освічений у цих справах, він у ті роки продюсував франківську групу «Минула юнь» — Артемій Троїцький навіть включив її до трійки найцікавіших андеграундних українських груп. Мохнатий виявився вдалим ідеологом — він придумував різноманітні концепції, проганяв «тєлєгі», створював легенди. Успіх «Перкалаби» — це однозначно його заслуга.
— Другою важливою фігурою був Андрій «Федот» Федотов, я його в якійсь статті назвав «гуцульським москалем». Він і справді називав себе москалем, це не було для нього образливо. Він був одночасно такий страшно «русский» і дуже близький до певних настроїв гуцулів — цікава суміш. Якщо Мохнатий зробив групу, її концепцію й філософію, то музичну та сценічну частини забезпечив Федот, він був просто неймовірний фронтмен. Іще один цікавий тип — Ярема Стецик. Тепер він такий християнський діяч, але в дивному для нас вимірі — він проводить на честь Христа молодіжні андеграундні події.
— У 1998‑му Федот і Стецик зійшлися та спробували щось грати. В обох був великий музичний досвід, а Федот ще мав добрий музичний смак — він з початку 1990‑х багато працював діджеєм на дискотеках і на радіо. Федот і Стецик грали щось схоже на регі й ска, тексти були дуже простенькі, навіть примітивні, чи то примітивістські, а ще вони одразу взяли на озброєння карпатський колорит. Потім до них приєднався цікавий музикант Толік Гармаш, підтягнулися ударники. Почувши їх, Мохнатий зрозумів, що з цього можна щось зробити, і почав ними займатися.
— Музика «Перкалаби» була дуже енергетичною, танцювальною, дикою. Це була, мабуть, остання хвиля загального захоплення Бреговичем, всією цією балкансько-румунською естетикою, і вона теж вплинула на звучання групи. Федот був просто вулкан, він повністю викладався, входив у якийсь шал і транс — як писали журналісти, він за концерт втрачав кілька кілограмів. Саме згусток енергетики був найсильнішою стороною «Перкалаби». Стосовно музики, цікавим технічним рішенням було ввести цимбали, які, немов метроном, видавали 120 ударів на хвилину — на них тримався весь ритм.
— Найбільша потуга «Перкалаби» виникала під час живої присутності. Думати про якість музики, про складність композиції, цікаві знахідки, чи рівень гри музикантів (доволі аматорської), було просто неможливо. Як літератор я досить іронічно ставився до смислового навантаження їхніх пісень і разом с тим забував про те все, коли попадав під дію цієї скаженої енергії. Це був ніби такий тваринний крик, при чому не відразний, а страшенно втягуючий, магічний.
— Мохнатий дуже вдало все продумував. Поступово до складу групи ввійшли десять різних інструментів — звичайно, це була духова секція, задля того балкансько-румунського звучання. Крім того, Мох добре вибудував концертну та рекламну політику. «Перкалаба» виступала в найкращих клубах Києва, у Москві, їздила в тури у Польщу, Німеччину, Нідерланди. У Західній Європі дуже популярною була стихія Сходу, завдяки їй західні європейці вивільняли свою підсвідомість, яку вони зазвичай приховують.
— «Перкалаба» швидко стала найвідомішою групою не тільки Івано-Франківська, а й всього карпатського регіону. З одного боку, поза межами міста вони представляли оцю глибоку гуцулію, втілювали міф, що класно придумав Мохнатий. З іншого боку, для франківців вони були своїми хлопцями, які покорили Європу й світ. Федот, на жаль, вже помер, Толік Гармаш вже давно помер, Ярема Стецик відійшов від рок-н-рольного життя. Склад гурту поступово помінявся, все це почало трошки згасати. «Перкалаба» живе, працює, випускає диски, але зараз це вже щось інше, ніж те, що було двадцять років тому.
Свято ковалів
Щорічний міжнародний ковальський фестиваль. Проводиться у травні, триває декілька днів. Вперше пройшов у 2003 році на площі Ринок, з 2006 по 2012 роки відбувався на площі Шептицького, зараз — в арт-галереї «Бастіон», де фестиваль має свій власний павільйон. Одна з найважливіших культурно-мистецьких подій Івано-Франківська, один з найбільших ковальських фестів у Східній Європі.
Сергій Полуботько
Засновник фестивалю, голова правління Всеукраїнської спілки майстрів ковальського мистецтва України.
— Ідея формувалася протягом багатьох років на основі закордонних аналогів. Мені довелося поїздити по різних ковальських конференціях, фестивалях, зустрічах, зібрати інформацію по всьому світу. Поступово виникло середовище, яке створило свою спілку і провело першу об’єднавчу виставку ковалів західного регіону і Києва в Івано-Франківську в 1999 році. Щоби її продовжити, ми зробили ще й публічну демонстрацію ковальського мистецтва на площі. Винесли горно, запалили його і створили художній об’єкт прямо на очах публіки.
— Перші спроби виявилися вдалими, люди зацікавились, мерія нас підтримала. Мер тоді особисто приходив на фестиваль і розпалював горно. На другому фестивалі ми отримали першого іноземного учасника, з Польщі, на третій до нас приїхав гість із Америки. На четвертому фестивалі в нас вже були ковалі з двадцяти країн. Зрозуміло, що цьому передувала велика організаційна робота. Люди з Європи спочатку боялися їхати, але тут чудово спрацювала моя дружина Оля, яка володіє англійською мовою. Фактично це вона витягла всіх іноземців до України, за допомогою волонтерів опікувалася ними тоді й опікується зараз.
— Ми намагалися залучити найкращих майстрів, підтримувати різні напрямки ковальського ремесла та сприяти перетворенню його на мистецтво. Стимулювали цей процес виставковими нагородами — кожного року ми проводимо конкурс у різних номінаціях, нагороджуємо кращі твори. Залучили до фестивалю всі заклади, які готують ковалів і майстрів художньої роботи по металу, організували студентську виставку, яка проходить раз на два роки. Можна сказати, що ми започаткували українську школу ковальського мистецтва.
— Крім головної виставки, яка називається «Орнаментальне ковальство», і студентської, «Ковальське сузір’я», ми запровадили суто мистецьку виставку робіт по металу. Ще в нас проходили публічні демонстрації — ми на площі готували до виконання якийсь арт-об’єкт і запрошували учасників фестивалю до спільної праці: їхні маленькі твори потім вводилися в загальну композицію. Цю ідею ми вигадали не самі, а запозичили її в Європі, вона привабила нас своєю синергією. З десяток об’єктів, створених у такий спосіб, тепер інстальовані на вулицях Івано-Франківська.
— Перші два таких об’єкти були інтер’єрними, вони знаходяться в галереї «Бастіон». Першою екстер’єрною роботою була «Весна», яка стоїть на площі Ринок навпроти ратуші. Ця тема була не випадковою — наш фестиваль проходить саме весною, у травні. Потім були «Букет майстрів», «Дерево щастя», «Великоднє сонечко», «Арка міського права», «Карусель» — зараз всі роботи вже важко пригадати.
— Як і всі інші фестивалі, «Свято ковалів» — це така тусня. Люди там знайомляться, потім, буває, беруть шлюб, народжують, приїжджають до нас вже з дітьми. Для нас важлива спадкоємність поколінь, тому на останньому фестивалі ми започаткували майстер-класи для дітей. Долучали їх до горна, ковадла, вогню, молотка, намагалися посіяти в них стародавню культуру пластичної деформації металу. Дітям це дуже подобається.
Ужгород:
пограничное состояние
На Закарпатье шутят, что местный житель мог побывать в пяти разных странах, никогда не покидая пределы родного города или села. Действительно, в ХХ веке регион был частью пяти стран: Австро-Венгрии (до 1918), Чехословакии (1919–1939), Венгрии (1939–1945), СССР (с 1945), Украины (с 1991); всего же за свою более чем тысячелетнюю историю Ужгород находился в составе двадцати с лишним государственных образований. Самым благотворным периодом в новейшей истории города считается чехословацкий. Ключевым свойством Ужгорода — никуда от этого не деться — является его географическое расположение.
С видами на зарубежье
Ужгород расположен на самой границе со Словакией, часть города вообще находится на словацкой территории. Расстояния до границы с Польшей, Венгрией и Румынией не превышают 100 километров. Близость этих четырех стран оказывает существенное влияние на жизнь города, в том числе культурную.
Банды Шолтес
Писатель.
— Любопытный факт: если брать расстояния по прямой, сразу тринадцать европейских столиц расположены ближе к Ужгороду, чем Киев. Благодаря этому факту в сочетании с близостью границ ужгородцы всегда помнят, что попасть в другую страну можно легко и быстро. В том, чтобы выехать из города утром, а вечером пить пиво в Праге или кофе в Вене, нет никакой экзотики, так делают многие. Зарубежье для ужгородцев — как море для одесситов: возможность махнуть туда всегда под рукой и в голове.
— Близость границы сильно влияет на жизнь ужгородцев. Одни ездят за рубеж на заработки, другие — учиться, третьи — к друзьям, четвертые открывают бизнесы: покупают здесь — продают там, и наоборот. Конечно, процветает контрабанда. На каждом углу можно купить чешское и словацкое пиво. На базарах города продается множество словацких и венгерских товаров по той же цене, что в Словакии и Венгрии.
— Есть как минимум две задокументированные журналистами и правоохранительными органами истории о туннелях, прорытых, соответственно, в Словакию и Венгрию. Тот, который вел в Словакию, длиной около 700 метров и диаметром 90 сантиметров, прорыли как раз рядом с Ужгородом. Тоннель был обустроен рельсами, по которым на самодельных вагонетках переправляли огромные партии сигарет, где‑то на 4 тысячи долларов в день.
— Ездить на заграничные культурные события, например, на разнообразные фестивали — для ужгородцев обычное дело. Было время, когда на знаменитый венгерский фест Sziget ездили только из Закарпатья — остальная Украина подтянулась позже. Верно и обратное — например, в советские времена сюда приезжало немало исполнителей из Венгрии и Чехословакии. Именно ужгородцы имели возможность видеть этих музыкантов не только по телевизору, но и вживую.
— Еще одна особенность близости границ состоит в том, что Ужгород смотрел не только советское, но также чехословацкое и венгерское телевидение и слушал радио этих стран. Мои родители выписывали венгерские журналы — женский, спортивный, по дизайну интерьеров — и в этом не было ничего необычного. Ужгородцы могли видеть зарубежную культуру — да, это были социалистические страны, но все‑таки не СССР. Скажем, в Венгрии переводили писателей, которых не издавали в Союзе, а по венгерскому ТВ показывали много такого, чего на советском телевидении нельзя было даже вообразить.
— То есть венгры, словаки, чехи и румыны Закарпатья не были оторваны от своих национальных культур. Национальные меньшинства продолжают говорить на родных языках, хотя украинский в Закарпатье, безусловно, доминирует. Многие вставляют в речь венгерские и словацкие слова, а также закарпатские диалектизмы. То есть ужгородец — это человек, который с детства слышит много разных языков. Интересно, что многие родители разного этнического происхождения отдают своих детей в венгерские школы просто потому, что Венгрия рядом и ее язык полезно знать. Мысль о том, что ребенок, когда вырастет, может уехать в Евросоюз, тоже подпитывается близостью границ.
— Еще одна важная особенность Ужгорода в том, что на протяжении всей своей истории он находился далеко от актуальной столицы, всегда где‑то на окраине. Локальные особенности Ужгорода не похожи ни на какие другие, из‑за этого в столицах их недопонимают. Даже тот, кто прожил здесь 5‑10 лет, только начинает улавливать ментальность ужгородцев. До конца в ней разобраться можно, только прожив тут целую жизнь. Да и то не всегда.
Ужгородський замок
Фортифікаційна споруда, розташована поруч із центром міста, візитна картка Ужгорода. Нині використовується як краєзнавчий музей.
Володимир Мойжес
Директор Археологічного музею Ужгородського національного університету, кандидат історичних наук, доцент.
— Коли саме заснований замок, коли з’явилися тут кам’яні стіни, точно невідомо. Вважається, що начебто на цьому місці було городище IX століття, яке на початку Х століття легендарний князь Лаборець обороняв від кочівників‑угорців. Це знайшло відображення в давньоугорській хроніці Gesta Hungarorum, автором якої є нотаріалій угорського короля Бейли ІІІ (1172–1196). Однак археологічних підтверджень цим припущенням немає.
— Як період спорудження замку найчастіше в літературі вказується XIII століття. Цілий ряд істориків‑краєзнавців впевнено зазначають, що у 1248 році за наказом угорського короля розпочалося спорудження нового кам’яного замку. На жаль, ці автори не роблять посилання на середньовічні документи, з яких нібито взято інформацію. Доступні письмові джерела, насамперед актові документи доби Арпадовичів, нічого про цю дату не повідомляють.
— Замок кілька разів перебудовували, найбільш ранні споруди, що збереглися, відносяться до XVI століття. Але на Замковій горі точно є багато археологічних шарів: палеоліт, епоха бронзи, раннього заліза, і є матеріали, які вказують на XI — XII і навіть на кінець Х століття. Городище на цьому місці справді існувало, а от коли з’явилися перші кам’яні споруди, тобто стіни замку, наразі невідомо. Це питання подальших досліджень, головним чином археологічних. Взагалі, якщо розбиратися зі середньовічною історією Ужгорода, треба вивчати саме Замкову гору і те, що є під нею, бо це історичний осередок міста. До речі, тоді воно ще було просто невеличким поселенням, яке до XIX століття не мало прав самоврядування.
— У південній частині території замку знаходиться фундамент церкви. Зазвичай вважають, що вона була парафіяльною, але окремі науковці припускають, що це руїни церкви павлікіанського монастиря, який був заснований у 1384 році. Вважається, саме в замковій церкві у квітні 1646 року була підписана Ужгородська церковна унія. Точно відомо, що церква функціонувала до 1728 року, коли у замку сталася велика пожежа. Замкові приміщення відновили, а храм, на жаль, ні. Пізніше, у 1760‑х роках, коли зводили нову парафіяльну церкву, використали каміння із поруйнованої замкової церкви.
— У середині XVII століття розбудовують бастіони — ті самі, які ми зараз можемо бачити. До кінця XVII століття замок належав знатному роду Другетів, поки сім’я не вимерла. Згодом ним володів граф Міклош Берчені, а з 1735 по 1740 рік він належав Ференцу Дюлаї. Після його смерті замок переходить до казни, і тут розміщується австрійський гарнізон. Це тривало до 1776 року, коли замок був переданий Мукачівській греко‑католицькій єпархії. Цікаво, що на початку 1770‑х була ідея відновити замкову церкву та зробити її головним храмом греко‑католиків, але кошторис виявився завеликим, тому в замку діяла тільки духовна семінарія. Залишки церкви були відкопані лише у 1980‑х роках, після великих реставраційних робот на території замку.
— Туристи, які приїжджають до Ужгорода, обов’язково відвідують замок. Це один з двох замків області, які збереглися, адже постійно використовувались. Стіни XVII — XVIII століття залишилися в майже автентичному вигляді. Деякі приміщення потребують ремонту, проте ми можемо побачити всю архітектуру комплексу того часу. Зараз у замку знаходиться Закарпатський обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького. Він зберігає значні фонди, з яких формуються різнопланові експозиції.
Кафе-музей «Під замком»
Засноване у 1988 році. «Під замком» — офіційна назва, місцеві жителі також називають кафе «Снек-баром» чи просто «Снеком». Культовий, найбільш колоритний заклад міста. У кафе зібрана велика кількість старовинних речей австро-угорського та чехословацького періодів історії Ужгорода. Тут проходяться художні виставки, літературні читання, презентації книг, демонструються художні й документальні фільми. Кажуть, власник кафе Юрій Руснак завжди присутній у закладі в його робочі години.
Юрій Руснак
Власник кафе-музею «Під замком».
— За освітою я мовник, філолог, працював у школі, став директором, але на другий рік мені сказали, що я не можу бути директором, бо не член партії. У партію я вступати не думав, тим паче, коли мені ставлять таку умову. Якраз була перестройка, у країні — ще в Радянському Союзі — завіяли нові вітри. Я вирішив, що треба самому творити своє життя і не залежати від інших людей. Кав’ярня, яку я придумав зробити, мала бути альтернативою всім цим радянським кафешкам‑столовкам. Тобто щоби це було хобі, за яке би ще платили трошки грошей.
— Я не якийсь там трансконтинентальний бізнесмен, я просто присвятив цій роботі тридцять три роки і дуже пишаюсь тим, що зробив таку чудову локацію. Перш за все культурну — у нас проходить дуже багато заходів. Можна сказати, що більшість інтелектуальних подій Ужгорода — літературні вечори різного жанру, майстер-класи, джазові й етноконцерти — відбуваються тут, у мене. Всі ці заходи проводяться безкоштовно, оскільки я намагаюсь дати людям можливість проявити себе. Навіть негативний результат дає їм наснагу працювати більше.
— «Під замком» це перш за все концепція. Вона полягає в тому, що Закарпаття й Ужгород — це мультинаціональна спільнота. Моя маленька місія — намагатися з’єднувати всі ці нації, робити все, щоби між ними не виникало ніякого антагонізму. Я противник закарпатського сепаратизму, я громадянин і патріот України, робив багато волонтерських проєктів для армії, це для мене дуже важливо.
— В нас є постійно діюча виставка картин Петера Шолтеса, це батько Банди Шолтеса, дуже такий симпатичний угорський дядько. Також ми виставляємо роботи молодих художників і робимо це безкоштовно: якщо хтось купує картини, я ні копійки з цього не заробляю. У нас постійно відбуваються якісь цікаві мистецькі події — з Будапешта приходили скрипалі, з Румунії й Угорщини — танцювальні гурти (ми це називаємо «танцювальна корчма»), навіть були молоді люди з Франції, які співали шансон.
— Ми пропонуємо страви закарпатської кухні, яка включає багато складних інгредієнтів з польської, чеської, угорської, румунської, русинської кухні. Зазвичай ми можемо спілкуватися з гостями на їхній мові, і я вважаю, що це великий плюс, бо комунікація без перекладача — це зовсім інша справа, ніж із перекладачем. Як славіст і випускник двох мовних університетів я знаю сім мов, це моя спеціальність. Сам я угорець, народився в румунському селі, моя жінка — наполовину словачка, наполовину русинка. Такий тут у нас Вавилон, і я дуже надіюся, що він не розвалиться.
Малий Ґалаґов
Адміністративно-житловий район Ужгорода, зведений у 1919–1938 роках за генеральним планом видатного чеського архітектора Адольфа Лібшера. Розбудований у традиції модернізму, представленому в Ужгороді багатьма архітектурними стилями (ар‑деко, рондокубізм, традиціоналізм, пуризм, експресіонізм, неокласицизм, функціоналізм). Зазвичай для позначення особливостей забудови Малого Ґалаґова також використовують термін «Чехословацька міжвоєнна архітектура».
Владислав Товтин
Історик, краєзнавець, екскурсовод.
— Після Першої світової війни Закарпаття й Ужгород опинилися у складі Чехословацької республіки, нової держави, що постала на руїнах імперії Габсбургів. Тоді Ужгород був маленьким провінційним містечком з населенням приблизно 15 тисяч людей, але саме він став головним містом Підкарпатської Русі. У складі Австро-Угорщини це був досить‑таки занедбаний регіон, звідки багато людей тікали в Америку. Чехи зайнялися розбудовою краю, взявши на себе роль внутрішнього колонізатора.
— Почалися великі інфраструктурні вливання. Грандіозний проєкт облагородження міста тривав аж до 1938 року. Для будівництва адміністративно-житлового району було обрано квартал Малий Ґалаґов, що знаходився недалеко від центру на березі річки Уж. Першими звели будинки поліції, суду й тюрми, потім стали будувати житлові доми для чиновників, що приїжджали з різних кутків Чехословаччини, а також для політичних мігрантів із російської частини України і з Галичини, які отримували посади в урядах і закладах Підкарпатської Русі.
— Це була архітектура модернізму одразу в кількох його стилях, що йшли паралельно. Взагалі 1920‑ті — часи буму новітньої архітектури. Раніше до нашого провінційного міста новації доходили не одразу: коли кидаєш камінь у воду, круги розходяться поступово. Забудова до Першої світової була скоріше наслідуванням стилів метрополій у менш чи більш блідих проявах. А от за Чехословаччини в Ужгороді робили передові проєкти дійсно європейського рівня.
— Більшість з них готували провідні архітектори з Праги, Братислави та Кошице. Забудова була системною, бруківка нагадувала празьку, і взагалі Малий Ґалаґов вийшов подібним до районів багатьох міст Східної Європи. Серед архітекторів, що змінили обличчя Ужгорода, треба назвати Йозефа Ґочара, автора знаменитого празького будинку з Чорною Мадонною, а ще Адольфа Лібшера, Алоїза Дріака, Франтішека Крупку. У Малому Ґалаґові можна побачити приклади кубізму і ар‑деко, функціоналізму і пуризму. Спеціалісти сперечаються щодо термінології, але всі ці стилі об’єднує поняття модерністської архітектури 1920–1930 років.
— Також будувалася відповідна інфраструктура: водогони, каналізація, електростанція, аеропорт. Із маленького містечка з єврейськими кварталами, оточеними виноградниками, такого собі напівштетлу, Ужгород перетворився на нове сучасне місто. При цьому воно було суто адміністративне — ані заводів, ані фабрик тоді не будували.
— Треба сказати, що Ужгород — взагалі‑то старе місто, йому десь там 1127 років, але з давніх часів мало що залишилося. У нас є замок XVI — XVII століття, є кафедральний собор, зведений у XVII столітті і перебудований у 1876–1877 роках, але забудова центральної частини міста — це кінець XIX — початок XX століття. Проте навіть в історичному центрі є домішки чехословацької архітектури, які суттєво впливають на загальне обличчя Ужгорода.
— Друга світова війна завадила довести проєкт до кінця, він був завершений десь на 75 відсотків. Але Малий Ґалаґов унікальний тим, що це цілісний, повністю збережений комплекс. Недарма вже кілька років його пропонують внести до списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Набережна Незалежності
Одна з п’ятьох набережних Ужгорода. Розташована в центрі міста на правому березі річки Уж, існує з 1923 року. Спочатку носила ім’я художника Ігнатія Рошковича, пам’ятник якому стоїть на початку набережної, в радянські часи була Ленінградською, в народі її називають «Набкою». Уздовж набережної тягнеться одна з найкрасивіших в Європі липових алей, довжиною 2,2 км; вона складається з понад 300 дерев.
Ліна Дегтярьова
Історикиня, дослідниця історії архітектури, співзасновниця ГО «Ужгородський модернізм».
— Наша набережна зроблена дуже людяно. Спеціалісти, які її проєктували і впорядковували, розуміли потенціал цього рекреаційного місця, красу гірської річки, що розділяє береги з різною архітектурою. Урбаністи Чехословацької республіки спроєктували цю набережну в ідеальних пропорціях. Укріпили берег, побудували дамбу, висадили алею з лип — та її частина, яка йде вздовж набережної, сягає 900 метрів. Це затишне, комфортне, дуже приємне для прогулянок місце. Зручність і гуманізм були основними засадами ідеології уряду Масарика, їх успішно реалізовували в архітектурі та урбаністиці.
«Набережна завжди була місцем зустрічі — і двадцять, і п’ятдесят, і дев’яносто років тому»
— Набережну Незалежності, на щастя, майже не псують зайві архітектурні втручання. Нам вдалося уникнути катастроф: наприклад два роки тому на місці біля будинків мали прибрати мозаїчну бруківку, якій скоро виповниться сто років, але ми цьому запобігли. Географічно набережна є одним із кордонів кварталу Малий Ґалаґов і складає разом із ним цілісне урбаністичне рішення. Всі матеріали тут первісні; єдине, що не притаманне Малому Ґалаґову, це новий граніт, який з’явився в ході реконструкції.
— Поруч із набережною розташовані кілька розкішних споруд, які теж належать до періоду Чехословацької республіки. Звідси видно колишні будівлі земського уряду, крайового суду, фінансового управління, а колишні національний банк і жандармерія безпосередньо виходять на набережну. Також її прикрашають ряд міжвоєнних вілл у стилі ар‑деко. Ще тут можна побачити один з небагатьох в Ужгороді будинків у стилі рондокубізму — взагалі цей стиль в Україні представлений тільки в Закарпатті.
— Набережна — це значить річка, а річка — це доступна в межах урбаністичного простору природа, ідеальне поєднання натурального та рукотворного. Скажімо, Львів цього позбавлений. Навіть у Києві при його величезному водному багатстві такої затишної набережної з деревами й лавами немає — можливо, тому, що і Київ, і Дніпро занадто великі. Саме затишок і комфорт — головні переваги Набережної Незалежності. Коли тут проводять якісь ярмарки, це агресія вульгарності, концентрат несмаку й абсолютний жах. Добре, що карантин дав нам від цього відпочити.
— Не треба там нічого організовувати. На набережній і так збирається безліч спонтанних неформальних тусовок. Вона завжди була місцем зустрічі — і двадцять, і п’ятдесят, і дев’яносто років тому. Збіговиська представників субкультур у 1990‑ті я, ще мала, бачила на власні очі, а про шпацирування по набережній панів та панянок у 1930‑ті свідчать старовинні листівки. Набережна притягує до себе людей як магніт. Одні можуть пояснити, чому так відбувається, інші про це ніколи не задумувалися — для них це все на рівні відчуттів. Набка — місце сили.
Міні‑скульптури
На даний момент 45 пам’ятників розміром із долоню, зроблених скульпторами Михайлом Колодком, Романом Мурником, Степаном Руснаком і Василем Криваничем. Знаходяться переважно в центрі міста. Скульптури зображають історичних діячів, літературних персонажів, міфічних героїв або відомі об’єкти, що якимось чином стосуються міста чи регіону. Серед них Ференц Ліст, кубик Рубіка, князь Лаборць, Ханукія, Наполеон та інші. На пошук і огляд всіх міні‑скульптур треба витратити близько трьох годин.
Федір Шандор
Краєзнавець, доктор філософських наук, професор Ужгородського національного університету, президент Закарпатської туристичної організації.
— У 2010 році в кількох друзів — Михайла Колодка, Олександра Коваля, Валентина Штефаньо і в мене, Федора Шандора, — виникла ідея, що в Ужгороді має бути щось цікаве, оригінальне. Ми вже тоді придумали концепцію «маленьке місто — маленькі скульптури». Першим був Миколайчик — його відкрили 19 грудня 2010 року. Чому саме він? Тому що з 1996 року в Ужгороді щорічно проходить Парад Миколайчиків, дорослі, студенти й школярі 18‑19 грудня ходять вулицями міста, пригощають одне одного цукерками, роздають подарунки. В інших місцях схожа традиція перервалася, а в нас вона живе і навіть поширилася на всю область.
— Миколайчик був зроблений в Ужгороді, в ливарному цеху заводу «Турбогаз», і це була трохи груба робота. Тобто ця скульптура найстаріша і, якщо чесно, то найулюбленіша. Зараз Миколайчик — це наш meeting point, біля нього призначають зустрічі. А ще він одного разу реально врятував життя людині — хлопець ганяв на машині по пішохідній зоні і ледве не злетів у річку, але Миколайчик, який мав додаткову підпору, в останній момент його зупинив — колесо вже висіло над Ужем.
— Потім ми вирішили зробити діючий маяк. В кінці липня, коли вода в річці знижується до 10‑20 сантиметрів, в Ужгороді проходить жартівлива Ужгородська регата, найпопулярніше свято в місті. Скульптура має назву «Маяк Свободка», і це найменша статуя Свободи у світі, вона навіть внесена до офіційного реєстру. До маячка проведено освітлення, він реально блимає як справжній і нібито освітлює дорогу човнам. Потім був Швейк, а згодом його брати, такі самі Швейки, з’явилися в Чехії, Польщі, Словаччині, в Одесі — разом їх зараз вже дев’ять. До речі, ужгородського Швейка особисто відкривав онук Ярослава Гашека.
— Далі, як то кажуть, пішло, поїхало і попливло. На цей час лише в Ужгороді 45 міні‑скульптур, а загалом їх вже майже сотня. Періодично їх крали, але ми вдосконалювали антивандальні методики, і тепер це зробити важко. Перші 37 скульптур створив Михайло Колодко, який потім полишив Україну, і тепер справу продовжують його послідовники Роман Мурник та Степан Руснак. Остання встановлена в Ужгороді міні‑скульптура — це пам’ятник Томашу Масарику, першому президенту Чехословацької республіки, за часи якого Ужгород отримав новий міст, чудову набережну і квартал в стилі функціоналізму і конструктивізму в Малому Ґалаґові.
— У 2013 році ми помітили, що дітки бігають і щось ліплять на міні‑скульптури. Виявилося, що школярі намалювали карту зі всіма скульптурами і придумали квест із їх пошуком. Так у наших пам’ятників почалося своє життя — люди зі всієї України спеціально приїжджали, щоби знайти у місті всі міні‑скульптури. Завдяки цьому з’явився новий туристичний маршрут, який став чудовою допомогою екскурсоводам. От скільки разів можна було раніше приїхати до Ужгорода? — десь три-чотири, подивився все, що треба, і більше нічого нового не знайдеш. А тепер в Ужгороді кожного року виникає нова міні‑скульптура, що наповнена історією і є туристичною новинкою!
— Безперечно, вигадуючи свою ідею, ми знали про вроцлавських краснолюдків. Але тамтешні гномики презентують різні професії або узагальнені ідеї, а наші міні‑скульптури — це конкретні приклади з реальності чи з літературних творів. Всі вони чимось долучені до міста, Закарпаття, Карпат — починаючи від Швейка, бо в романі Гашека двічі згадано Ужгород, і закінчуючи художником Чонтварі, який катався на ковзанах на річці Уж. Французький посол відкривав у нас маленьку Ейфелеву вежу, адже в Ужгороді залишився останній стовп, зроблений за тією ж самою методикою холодної клепки, що застосовував Ейфель.
— Вежа практично зберегла цей стовп від знищення, бо комунальні служби хотіли просто його зрізати. Подібна історія була з перилами чехословацького періоду — їх хотіли поміняти на сучасні хайтеківські, але тепер на них встановлено скульптури, і це вже зробити складно. Ще ми розміщували скульптури в зелених зонах, де мали звести багатоповерхівки. Знести їх у міських чиновників тепер рука не підіймається.
