Запорожье:
колыбель казачества
Запорожье — это прежде всего история, большая, славная и неоднозначная. Точнее, две совершенно разные истории: во‑первых, история казачества, которую сейчас всячески культивируют и идеализируют, а во‑вторых, история советской индустриализации, каковая, наоборот, отодвигается на второй план. Неудивительно, что разговор о культурном лице города приходится начинать с материальных объектов, напоминающих о давнем и не очень давнем прошлом: с легендарной гидроэлектростанции, со столь же знаменитого острова и с гораздо менее известных архитектурных памятников. Резонансных культурных событий до недавнего времени городу остро недоставало, но в последние годы ситуация заметно изменилась. Теперь в Запорожье проходят музыкальный и литературный фестивали поистине общенационального масштаба.
ДНЕПРОГЭС
Старейшая из каскада электростанций на Днепре, построена в 1927–1932 годах. На основе Днепрогэса в Запорожье был создан крупный металлургический, химический и машиностроительный промышленный комплекс. После сооружения плотины уровень воды повысился на 50 м, и Днепр стал судоходным. Строительство Днепрогэса — одна из любимых тем сталинской пропаганды. До конца советской власти электростанция считалась главным символом города.
Михаил Волобуев
Историк, экскурсовод.
— Днепр хотели сделать судоходным еще при Петре I и Екатерине II, но осуществить подобный проект в те времена не было ни средств, ни технической возможности. В 1920‑е годы такая возможность появилась. Строительство Днепрогэса преследовало сразу несколько целей: проложить удобный водный путь между севером и югом; обеспечить электроэнергией металлургическую промышленность края; увеличить объемы воды для сельского хозяйства; ну и, конечно, продемонстрировать всему миру великую мощь коммунистических свершений.
— Заводы строились, по существу, в голой степи, рабочей силы катастрофически не хватало, и ее пришлось собирать по всей стране. За первые полгода работы количество строителей увеличилось с 500 до 13 000. С инженерным составом тоже были проблемы, квалифицированных специалистов приглашали из‑за рубежа. В проектировании Днепрогэса активную роль сыграл американский гидротехник Хью Купер, его соотечественники из General Electric поставляли турбины, немецкая компания Siemens отвечала за электричество и гидроузлы. Ведя непримиримую идеологическую борьбу с империализмом, Советский Союз вынужден был обращаться к нему за технической помощью.
— Образ Днепрогэса значил не меньше, чем сам Днепрогэс. В периодической прессе, в литературе, в других видах искусства шла непрерывная агитация. Один из самых известных примеров — написанное в 1935 году стихотворение Самуила Маршака «Война с Днепром» («Человек сказал Днепру: — Я стеной тебя запру. Ты с вершины будешь прыгать, ты машины будешь двигать! — Нет, — ответила вода — Ни за что и никогда! И вот к реке поставлена железная стена. И вот реке объявлена война, война, война!»). Днепрогэс как великая советская стройка, как проект подчинения человеком природы становится символом нового мира.
— У Днепрогэса было немало негативных последствий. Множество важных археологических объектов оказались под водой. Замедление течение Днепра, невозможность для некоторых видов рыб мигрировать вдоль русла, резкое увеличение промышленных, сельскохозяйственных и бытовых стоков привело к значительному ухудшению экологической ситуации. Ценные осетровые породы полностью исчезли, многие другие виды стали редкостью. В нижнем течении Днепра значительно возрос уровень заиливания, появилось множество болезнетворных бактерий, вода стала застаиваться и цвести. Однако сталинское руководство защита природы совершенно не беспокоила.
— Строительство Днепрогэса и металлургических заводов полностью преобразило Запорожье. Всего за десять лет численность его населения увеличивается в пять раз. Построенный на пустыре Соцгород, меннонитские колонии, другие разрозненные районы интегрируются в единую урбанистическую систему. В 1939 году 300‑тысячное Запорожье становится областным центром. В конце советского периода население города превысило 900 тысяч человек, по этому показателю Запорожье уступало в Украине только пяти городам-миллионникам. К 2020 году эти цифры снизились до 730 тысяч.
— В постсоветское время значение Днепрогэса неуклонно падает. Сейчас Запорожье уже ассоциируется не с грандиозной советской стройкой, не с металлургическими заводами-гигантами, не с продукцией местного автозавода, а с островом Хортица и казацкой историей. Успехи промышленного производства теперь значат меньше, чем экологические проблемы. Кстати, один из проектов 1930‑х годов предполагал застройку металлургическими предприятиями южной части Хортицы, которая сейчас представляет собой зону абсолютной заповедности. Слава богу, этого не произошло.
ХОРТИЦЯ
Найбільший острів на Дніпрі, один з найбільших річкових островів у Європі. Розташований поблизу Запоріжжя, нижче Дніпровської ГЕС. До її будівництва на північному краю острова був останній дніпровський поріг. Витягнута з північного заходу на південний схід, Хортиця має довжину 12,5 км, ширину в середньому 2,5 км і площу приблизно 3000 га. На острові присутні майже всі природні зони України: скелі на півночі, плавні на півдні, степи, лісостепи, напівпустеля в центрі. На Хортиці знаходиться величезна кількість історичних пам’яток різних епох. У XVI — XVIII острів належав до володінь Запорізької Січі та відігравав значну роль у боротьбі козаків проти татар і поляків. Хортиця вважається одним із Семи чудес України.
В’ячеслав Зайцев
Історик, археолог, завідувач відділу наукової бібліотеки та архіву Національного заповідника «Хортиця».
— Про Хортицю ми знаємо, завдячуючи дніпровим порогам. До появи Дніпрогесу від території нинішнього Дніпра до нинішнього Запоріжжя було дев’ять порогів, тобто підводних скель, що повністю, від берега до берега, перетинали річку. Ще там було багато так званих забор, що перегороджували воду лише частково, але їх теж треба було вміти обходити. Загалом від Кременчука до Нікополя таких перешкод було шістдесят. Це дуже страшні перепони. Наприклад, п’ятий поріг називався Ненаситець; коли лоцмани допомагали кораблям його проходити, вони вдягали чисту сорочку і читали «Отче наш».
— На невеликій Хортиці збереглося 129 курганів різних часів і народів, 28 редутів епохи російсько-турецької війни, купа інших археологічних пам’яток, у тому числі городища й святилища, при чому найстарішому з них сім тисяч років. До речі, одна з версій походження назви Хортиці пов’язує її з сонячними святилищами: богом Сонця в давніх слов’ян вважався Хорс. Проте перша згадка цієї назви в документах відноситься лише до XII століття.
— Хортиця — це унікальне природне багатство. На 1845 рік меноніти нарахували тут 49 тисяч столітніх дубів. Знаменитий картограф XVII століття Гійом Левассер де Боплан називає Хортицю не інакше, як «веселий дубовий острів». У ті часи там водилися не тільки кабани й косулі, а навіть ведмеді. Австрійський дипломат Еріх Лясота, який наприкінці XVI століття приїжджав винаймати запорожців на війну, описує, як йому вдалося вполювати одного з місцевих ведмедиків.
— Хортиця — це ще й заповідник. Заснований у 1965 році, у 1993‑му він першим в Україні отримав статус національного. У нас багато об’єктів, якими можна похизуватися. Перший з них — це єдиний в країні Музей історії запорозького козацтва, зараз він перебудовується, і скоро там буде геть нова експозиція. Продовженням музею став історико-культурний комплекс «Запорозька Січ». Ідея його створення виникла ще в 1960 роки, але втілити її вдалося тільки за часів президента Ющенка.
— Перший камінь було закладено у 2004‑му, а відкрили комплекс у жовтні 2009‑го. На його території — 17 будівель, розташованих у двох частинах, Великому й Малому Коші. Тут знаходяться козацькі курені, церква, будинок кошового отамана. Є пушкарня, де зібрана мала та середня артилерія: аркебузи, мортири, пищалі й навіть ожига — це такий собі козацький кулемет. Саме там була й військова тюрма: глибока яма, де злочинець — у холоді, в нечистотах, із пацюками — перебував, чекаючи суду. Треба зазначити, що суд у запорожців відбувався тільки тричі на рік, близько до Різдва, Великодня й Покрови.
— Також там знаходиться січова школа, де навчалися хлопчики. Їх називали джурами, дослівно це значить «слуга», але насправді вони були скоріше зброєносцями, кадетами, майбутньою козацькою елітою. Авжеж, не території комплексу є найбільш важливий будинок, і це не церква, не дім кошового, а військова канцелярія. Її очолював військовий писар — дуже освічена людина, яка знала мінімум п’ять іноземних мов і виконувала одночасно функції січового прем’єр-міністра і міністра іноземних справ. До речі, Богдан Хмельницький теж був писарем і володів сімома мовами. Писарем також був Іван Мазепа, він знав дванадцять.
— Друга частина комплексу відносно невелика, там лише чотири хати. Це так званий Малий Кіш, але нехай вас не вводить в оману його назва. Якщо на Великому Коші знаходилося до сотні приміщень, то на Малому — близько півтисячі, і площею він приблизно в 5‑8 разів перевищував Великий. Малий Кіш — це торгово‑ремісниче передмістя, аналог київського Подолу. Там було представлено півтора десятка ремесел, які так чи інакше обслуговували запорожців. Одних тільки ковалів у Малому Коші було біля сотні, бо коваль це й металург, і зброяр, і лікар, і зубодер, і навіть чаклун.
— А ще там були шинки й корчми. До речі, ось у чому різниця: шинок це такий собі генделик, де можна тільки випити й закусити, а от корчма — це вже справжній національний ресторан. Навіть у спеку там можна було випити кухоль холодного пива: узимку з Дніпра до продуктових льохів тягали крижані брили, і ці льохи виконували функцію холодильників. На Січі завжди були морожене м’ясо й риба, холодні квас та медовуха, пиво та варенуха, солодка мальвазія та кагор, а горілочки оковитої взагалі неміряно.
— Є на Хортиці реставраційний ангар — майбутній музей судноплавства, єдиний в Україні і навіть на теренах колишнього СРСР. Там знаходиться п’ять кораблів різних часів і народів, а ще колекція з 70 якорів. Найстаріший з них — візантійський якір V століття, який був піднятий прямо тут, біля Хортиці, зі Старого Дніпра. Це нагадує про те, що Дніпро був важливим торговельним шляхом «із варяг у греки» протягом кількох тисячоліть.
— Також зі Старого Дніпра було піднято човен-довбак віком 1500 років. Скажу по секрету, що там на дні ще лежить човен III століття до нашої ери. Це скіфська, або взагалі антична доба, але в нас поки що немає ні грошей на його підняття, ні місця, де його можна було би встановити. Ще у нас є бригантина, яку ми підняли завдяки Андрію Вадимовичу Макаревичу. Не втомлююся дякувати цьому дуже талановитому співаку і добрій людині, яка стоїть за Україну. У 2004 році він зібрав достатньо грошей, щоби ми змогли підняти це вітрильне судно, і зараз ми потрохи його реставруємо.
— Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» — це серце Хортиці. Тут проводиться багато різних культурних заходів. Найбільш відомий з них — фестиваль «Покрова на Хортиці», у якому беруть участь десятки, а то навіть і сотні танцювальних і співочих колективів, а також кухарі й ремісники, спеціалісти зі ткацтва, гончарства, тощо. Приїжджають антиквари, але це не колекціонери давніх раритетів, а майстри зі старовинних ремесел. Проводяться реконструкції, які моделюють життя козаків: як вони виготовляли зброю, як билися з ворогами.
— На Хортиці є постійно діючий Театр козацького бою «Козацький герць», який представляє 30—40‑хвилинні вистави. Хлопці демонструють, як запорожці вправлялися зі зброєю — шаблею, рушницею, келепом, списом, батогом, виконують різні вправи на конях, показують, як стріляти з коня вперед, назад, а також з-під коня, як покласти коня в траві, щоби його не було видно. У вихідні щодня відбувається по три-чотири вистави театру. Гості можуть не тільки насолодитися видовищем козацького бою, а ще й самі шмальнути з гармати або рушниці, чи постріляти з лука.
— Розповідаючи про Хортицю, варто згадати Протовче. Це старовинне урочище, що згадується ще в ранніх літописах, слов’янське городище, де зараз розташована зона абсолютної заповідності. Там бували Данило Галицький, княгиня Ольга, Святослав Хоробрий. Протовче — це чудова природа. Тут можна зустріти фазанів, оленів, козуль. На жаль, нещодавно африканська чума вбила чимало кабанів (на маленькій Хортиці їх жило десь півтори сотні, уявіть собі), але зараз їх поголів’я поновлюється. Тому дивіться під ноги, щоби не вступити в кабанячі ратиці.
НАСЛЕДИЕ МЕННОНИТОВ
Меннониты — представители протестантизма, названного по имени основателя движения, голландца Менно Симонса (1496–1561). В основе их вероучения лежат идеи неприменения силы и непротивления, меннониты принципиально не пользуются оружием. В Российской империи меннонитские колонии появляются с 1789 года. Одной из таких колоний стало поселение на Верхней Хортице, ныне это северо-западная окраина Запорожья на правом берегу Днепра. Меннониты внесли огромный вклад в развитие края. До распада СССР их наследие было предано забвению.
Роман Акбаш
Журналист, краевед, экскурсовод, креативный директор Запорожского музея истории оружия.
— Деятельность меннонитов — одна из самых интересных страниц в истории не только нашего региона, но и всей страны. Долгое время она была нам не известна: с сороковых годов до развала Союза о меннонитах либо не говорили вообще, либо говорили исключительно в негативном контексте. Я сам вырос на Верхней Хортице, это как раз место меннонитской колонии, нас окружали десятки построенных меннонитами зданий, но никто из моих одноклассников, учителей, соседей даже само слово «меннониты» никогда не употреблял и, скорее всего, вообще не знал.
— Меннонитов называли «немцами» и рассказывали о них сплошные небылицы. Есть легенда о том, что меннониты вырубили все дубы на Хортице, причем распространению нелепых мифов о колонистах способствовал не кто‑нибудь, а сам Тарас Шевченко: «Сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Запорожские меннониты действительно говорили на одном из диалектов немецкого, но на самом деле они никакие не немцы. Это распространенная ошибка, которая заполонила справочники, путеводители, указатели и которую приходится постоянно исправлять.
— По своей вере меннониты относятся к одному из течений анабаптизма (у них нет помпезных церквей, духовенства и детского крещения), а по этническому происхождению это фламандцы и фризы. В Российской империи меннониты оказались по приглашению Екатерины II, причем селились они не только у нас, но и в других местах — например, на Волыни. В июле 1789 года они прибыли в район нашего знаменитого Запорожского дуба, 700‑летнего дерева, сейчас, к сожалению, уже почти засохшего. Именно там, на территории нынешней Верхней Хортицы, меннониты начали создавать свою колонию. Она получила название Хортицкой и объединяла 18 населенных пунктов.
— Вклад меннонитов в развитие края огромен. Они строили школы, больницы, промышленные предприятия, причем большинство этих зданий до сих пор выполняет те же функции, что изначально. Все знают Запорожский автомобилестроительный завод, выпускавший первые на территории Украины легковые автомобили, но мало кто знает, что основу этого производства заложили меннониты. Еще в XIX веке на том самом месте, где теперь расположен ЗАЗ, они построили первые в Запорожском крае промышленные предприятия — прежде всего, литейные заводы и заводы по выпуску сельскохозяйственных орудий. Торговый знак меннонитов приравнивался к знаку качества. У «немцев» была безупречная репутация, они все делали на совесть.
— У истоков пивоварения в Запорожье тоже стояли меннониты — Екатерина предоставила им «право винного откупа», то есть возможность не платить налоги за производство алкогольных напитков. В 1910 году меннониты открыли первое на территории Российской империи общество охраны природы (вот вам и вырубленные дубы!). Здание, в котором оно располагалось, — сейчас одна из старейших действующих школ Украины, с / ш № 82, свою историю она ведет с 1842 года. Через дорогу находится еще одна школа, № 81, она построена в 1904 году в стиле эклектики с нотками модерна и необарокко, при меннонитах она была женской, Mädhenschule, и это, пожалуй, самое красивое здание города.
— Нельзя не упомянуть так называемый «замок Вальман», оригинальное сооружение, относящееся к югендстилю, немецкому варианту модерна; это удивительное здание со всех сторон выглядит абсолютно по‑разному. Рядом расположен комплекс Запорожской центральной районной больницы — изначально меннониты строили ее как земскую лечебницу и госпиталь для рабочих. Ряд замечательных сооружений находится на другом конце Запорожья, в бывшей колонии Шенвизе («красивый луг»). Одно из самых интересных тамошних зданий — мельница Нибура, мельничного короля Екатеринославской губернии; на момент открытия она была одной из самых мощных в Европе. К сожалению, сейчас она спрятана за окружающими зданиями, так что далеко не все запорожцы знают о ее существовании.
— Меннониты смогли пережить гонения в период Первой мировой войны, но репрессии накануне и во время Второй стали для них фатальными. Их массово обвинили в шпионаже в пользу Германии, каждый седьмой меннонит — житель Хортицы в 1937–1938 годах был расстрелян, многих выслали в Казахстан в 1941‑м и после 1943‑го, остальных в период немецкой оккупации вывезли в Германию. С этого времени история меннонитов в Запорожье обрывается. Об их трагедии свидетельствует замечательный памятник жертвам религиозных преследований, сталинского террора и репрессий авторства канадца Пола Эппа, потомка местных меннонитов. В его композиции фигуры людей представлены зияющими пустотами; более красноречивого образа просто не придумать.
СОЦГОРОД
Жилой микрорайон, построенный к северо-западу от центра Запорожья преимущественно в 1920–1930 годы. Уникальный архитектурный ансамбль, объединивший конструктивизм, советский ар‑деко и послевоенную неоклассику, называемую в народе «сталинским ампиром». Создавался для обеспечения жильем строителей Днепрогэса и рабочих металлургических предприятий. Запорожский Соцгород — один из первых в стране, в 1930‑е годы он считался примером идеальной городской застройки. Запорожские власти работают над включением Соцгорода в Предварительный список объектов Всемирного наследия ЮНЕСКО.
Наталья Лобач
Дизайнер, краевед, экскурсовод, культурный и общественный деятель.
— Соцгород интересен прежде всего архитектурой конструктивизма, удивительным сочетанием прогрессивного, модернистского, демократичного, сугубо советского стиля будущего, и в то же время актуального мирового стиля — в аналогичной манере строились дома в Баухаусе. Начало этому району было положено в 1927 году, когда дали старт Днепрогэсу, стройке невероятных размеров и амбиций, настоящей индустриальной мечте.
— К мечте прилагались люди, им надо было где‑то жить, есть, лечиться, проводить досуг и т. д. Изначально в Запорожье строили небольшие коттеджные поселки на правом, менее населенном берегу Днепра, но они очень быстро показали свою несостоятельность, несоответствие масштабу идеи. Поэтому было принято решение развернуть более объемное строительство на левом берегу Днепра.
— Конструктивизм — архитектура простая, лаконичная. Она предполагает всеобщее равенство, отсутствие привилегий и делает упор на максимальной функциональности. Например, «школа-гигант» (ныне учебный корпус Запорожской государственной инженерной академии) должна была дать всем образование, «клуб‑столовая» (ныне ДК металлургов) — всех накормить и сплотить культурно, «амбулаторный городок» — всех вылечить и привести в светлое будущее.
— Для жилья предназначались «дома-коммуны», где не было кухонь, этого мещанского пережитка, потому что женщин следовало освободить от бытового, сексуального и всякого прочего рабства. Эксперимент с коллективным жильем должен был показать, что, когда люди обучены, накормлены, окультурены и живут все вместе, счастье тут же и приходит. Именно в Соцгороде должен был зарождаться коллективистский дух, ведущий к коммунизму.
— По существу, этот эксперимент стремился превратить людей в элементы общей системы, винтики единого механизма. Житель такого здания одновременно ощущал «это все мое» и «это все ничье», он не нес ответственности ни за свою комнату, ни за свой дом, ни за весь свой район. Сейчас Соцгород в плачевном состоянии. Люди там десятилетиями ждут, что глава района, мэр города или президент страны наконец‑то починит им текущий кран. То есть эксперимент удался, только показал он совсем не то, что предполагалось.
— Потом на место конструктивизма 1920‑х — 1930‑х приходит сталинский ампир. Это неоклассический стиль, принципиально противоположный по духу и внешнему виду, он приносит помпезность, монументальность, имперский пафос. В результате Соцгород становится сочетанием несочетаемого, причем удивительные стилистические контрасты можно наблюдать не то что на одной улице, но в одном здании и даже в одном подъезде.
— Соцгород строила мощная команда архитекторов: Виктор Веснин, Ольга Яфа, Сергей Маслих, Виталий Лавров. Последний является автором нашего знаменитого круглого дома, построенного в виде огромной буквы «С». Про него рассказывают, что это первая буква слова «Сталин» или «СССР», что предполагалось построить дома в форме остальных букв, но это не более чем выдумки. Если говорить о домах необычной формы, нужно еще раз упомянуть «амбулаторный городок» (ныне больница № 3), отделанное армянским туфом здание с закругленными, одновременно строгими и плывущими формами, похожее на корабль в пустыне. Его часто называют лучшим зданием в стиле конструктивизма во всем Запорожье.
KHORTYTSIA FREEDOM
Крупнейший рок-фестиваль на юго-востоке Украины. Проводится с 2018 года. Участниками Khortytsia Freedom были ONUKA, СКАЙ, «Скрябин», BAHROMA, Мария Чайковская, DAKOOKA, Vivienne Mort, Фranko’, «Декаданс», «Вопли Видоплясова», Kozak System, Familia Perkalaba, The Doox, The ВЙО, KAZKA, Pianoбой. KARNA, Alyona Alyona, Green Grey, O. Torvald, YUKO, MOTANKA, Арсен Мирзоян, Сергей Бабкин и др.
Евгений Галич
Музыкант, фронтмен рок-группы O. Torvald, участник «Евровидения», участник фестиваля Khortytsia Freedom 2019 года.
— Нам всегда хотелось летом как можно больше играть на фестивалях. Обычно там происходит коллаборация артистов, ты можешь посмотреть, что делают коллеги, послушать любимые украинские группы, узнать что‑то новое. Музыкальная тусовка возникает именно вокруг фестивальных историй. Сольные концерты такой возможности не дают: сыграл, приехал в отель, лег спать.
— Где‑то с 2010‑го фестивальная культура в Украине начала бурно развиваться, и здешние фестивали наконец‑то стали напоминать европейские, которые мы все так любим. Началось это с Западной Украины, где проходили «Підкамінь», «Західфест», «Тарас Бульба», «Файне місто», «Бандерштат». Потом фестивали стали постепенно двигаться в сторону восточных регионов: появились киевский Atlas Weekend, «Схід-рок» в Сумах, «Восток» в Харькове. Тем не менее какого‑то мощного глобального фестиваля на востоке страны все еще не было. А потом возник Khortytsia Freedom.
— К новым фестивалям мы относимся с некоторой опаской и в то же время с большим кредитом доверия. Понятно, что сделать все как надо получается не сразу, что ребятам нужно время. Khortytsia Freedom начался прекрасно: организаторы адекватные, инфраструктура классная, гримерки удобные, сцена огромная — и не одна, а сразу три. Самым большим удивлением были зрители, их пришло тысяч тридцать, они заполнили всю площадь перед сценой, но главное, они четко понимали, зачем пришли. Большинство фестивалей похожи на городские праздники, народ приходит погулять, потусить, попить пива — может, заодно и музыку послушать. В Запорожье было совершенно иначе.
— И тут, как назло, по неизвестным причинам, именно на нашем выходе стал пропадать звук, причем такое произошло впервые за всю историю группы. Техники кое‑как его включают, но через пару песен он снова исчезает. Мы начинаем отшучиваться, мол, ребята, у вас такая бешеная энергетика, что даже звук отключается, бла-бла-бла. Техники объясняют, что теряется связь с силовым кабелем, чего‑то там на какую‑то фазу неправильно завели. Я, уже хорошо так накрученный, говорю: еще раз пропадет звук, я тут все разнесу в щепки. И, конечно же, на следующей песне звук опять пропадает.
— Тут я начинаю разносить сцену, сбрасывать барабаны, разбивать гитары, ломать все, до чего могу дотянуться. Все в шоке, мы уходим в гримерку — а там уже стоит бутылка рома. Мы распиваем по дозе успокоительного, и тут заходят представители Арсена Мирзояна, который должен был играть после нас. Говорят: пацаны, все круто, вы, конечно, рокеры, это здорово — но как теперь выступать? Слава богу, они там каким‑то образом все наладили, переподключили кабели и смогли сыграть, а мы ушли слушать выступавшую на другой сцене группу YUKO — там был отличный звук и замечательная атмосфера.
— Потом мы полночи гуляли, потому что по окончании концертов фестиваль не расходится, вслед за последним хедлайнером включаются диджеи, люди продолжают тусоваться, знакомиться друг с другом, фотографироваться, общаться. В общем, без факапа на Khortytsia Freedom не обошлось, но в целом фестиваль оставил замечательное впечатление. Смотрите, если бы вышло однозначно хорошо или однозначно плохо, мне бы даже нечего было рассказать. Фестиваль — это эмоции, чем их больше, тем лучше. К любой эмоции я отношусь как к дестабилизации моего состояния, а это очень здорово. В стабильном постном состоянии находиться не прикольно.
ТРИ ТЕАТРИ
Запорізький академічний обласний театр юного глядача, в просторіччі Театр молоді. Запорізький муніципальний театр-лабораторія VIE. Запорізький муніципальний театр танцю. Ці три театри Запоріжжя помітно вирізняються з-поміж інших за своїм стилем, поглядами на мистецтво і репутацією в професійних колах.
Наталія Ігнатьєва
Театрознавиця, драматургиня, голова ГО «Форум-Арт».
— Театр молоді серед них найстарший, його створено ще 1979 року. Від часу заснування, коли він зазвучав завдяки тодішньому керівнику Олександру Королю, і до сьогодні — це театр, у якому відбувається щось нове, цікаве. Так його сприймає запорізька публіка. Репутація, що виникла на початку, тримається за театром і досі. Його афіша — це вистави для різних поколінь: і казки, й актуальна проблематика, як от «Загадкове нічне вбивство собаки» за Марком Геддоном, і легкий жанр на зразок «Мафія та… sentiments» Люка Шомара.
— Багато років театр очолює Геннадій Фортус. Він формує його обличчя, визначає стилістику й водночас дає сцену молодим режисерам: Стасу Шкляренку, Олесі Плохоткіній, Олександру Фортусу. У театрі працюють талановиті художники Тетяна Власенко й Катерина Пахомова, які створюють цікаву сценографію, костюми. Акторський склад — це впізнавані в Запоріжжі обличчя. Театр молоді багато разів брав дипломи на міжрегіональному фестивалі «Січеславна», що відбувається в Дніпрі, Запоріжжі й областях. Перед торішнім карантином колектив їздив на гастролі до Харкова, виступав із аншлагами й здобув дуже хороші відгуки.
— Театр VIE було створено 1991 року. Він виростав зі студії, з лабораторії, потім отримав статус муніципального. Спочатку це був суцільний експеримент, згодом VIE став більше схожим на репертуарний театр із виставами на постійній основі. У них завжди цікава афіша, в якій є місце і класичним абсурдистським п’єсам, і п’єсам сучасних авторів. Актуальна драматургія — взагалі їхня фішка: вони ставлять Жорді Гальсерана, Матея Вішнєка, Віталія Ченського, Неду Неждану. Театр очолює Ольга Лещова, вистави там ставлять і молоді, і вже відомі запорізькі режисери, зокрема Андрій Романов і Денис Астаф’єв.
— VIE не є масовим, це типовий камерний театр. Він зробив собі ім’я, коли ним керував Віктор Попов. Свого часу вони започаткували дуже потужний фестиваль «Золота Хортиця», у якому брали участь такі видатні театральні діячі, як Владислав Троїцький, KLIM, Борис Юхананов. Як відзначають критики, VIE — це відкритість, щирість, чесне намагання шукати щось нове в театральному мистецтві. Він теж багаторазовий лауреат «Січеславни» й один із найпомітніших театрів регіону.
— Головна родзинка Театру танцю в тому, що загалом в Україні таких театрів дуже мало. Це дійсно не музичний, не оперети, не балету, а саме Театр танцю. Тут представлений танець модерн, танок сучасний, елементи класичного й естрадного танцю. У їхній афіші є класика, зокрема знамениті казки, які вони інсценізують саме для балетного прочитання, роблячи власні лібрето. Ще театр працює з класичною прозою, і це важливий показник. Наприклад, у їхньому репертуарі є «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського і «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері. Знову ж, колектив має чимало нагород «Січеславни».
— Театр очолює Лариса Неверова, чия балетна стилістика добре відома в Запоріжжі, головний режисер — Андрій Романов. Цікаво, що серед найпомітніших театрів регіону — одразу два пластичних: окрім запорізького Театру танцю, це криворізька «Академія руху», але робити з цього якісь висновки я би не ризикнула. Можу тільки сказати, що пластичний театр — це хороший спосіб розмови з глядачем. Робота зі словом, класична драма і комедія, складна драматургія заходять не всім, а танець — мистецтво універсальне й більш демократичне.
ТОЛОКА
Книжковий ярмарок і літературний фестиваль у його рамках. Вперше пройшов у 2015 році під назвою «Запорізька книжкова толока». У 2020 році змінив назву на «Літературно-мистецький фестиваль «Toloka». Єдиний книжковий ярмарок всеукраїнського масштабу на південному сході країни.
Олена Заставна
Директорка фестивалю, культурна та громадська діячка.
— Ідея «Запорізької книжкової толоки» виникла в 2014 році, коли в місті з’явилася громадська організація Асамблея діячів культури Запоріжжя. Це було об’єднання запорізьких митців, представників багатьох культурних організацій, а ще до АДКЗ долучилися приватні особи, яким небайдужий розвиток культурного середовища міста. Це був рік російської агресії, запорізький регіон виявився затиснутим між двома зонами конфлікту, анексованим Кримом та Донбасом, де відбувалися військові дії. Тому перша «Толока», що пройшла в 2015 році, декларувала Запоріжжя як форпост українського слова, української думки й української культури.
— Запоріжжя завжди вважалося містом, де багато промисловості та мало культури. Ми вирішили довести, що Запоріжжя все ж таки читає українською і що місто може бути ще невідомим, але перспективним майданчиком для українських видавців. «Запорізька книжкова толока» хотіла продовжувати традиції ярмарку «Хортицькі джерела», який існував у місті з 2002‑го до 2009 року. Проте то був суто ярмарок і він фінансувався з бюджету, а ми започаткували літературно-мистецький фестиваль і проводили його за грантові кошти.
— «Толока» тоді стала першим і єдиним книжковим фестивалем на південному сході країни. Для Запоріжжя це був певний виклик, бо ми не знали, якою буде реакція містян, чи поїдуть до нас видавці, чи прийдуть люди, якою мовою будуть купувати книжки. Все ж таки Запорізька область — регіон специфічний, тут проживають представники понад 130 національностей і народностей, працює близько 90 національних осередків. Через цю картатість зрозуміло, що переважна більшість області російськомовна, але ми намагалися привернути увагу всіх національних меншин до української книги, до української мови як державної, як об’єднуючого фактора.
— «Толока» 2015 року була експериментальною. Видавці ставилися до нас по‑різному, дехто з лідерів книжкового ринку вважав, що Запоріжжя українською не читає і наш ярмарок не має перспектив. Проте реальність перевершила очікування. Ми запрошували 30 видавництв, 40 авторів і розраховували на таку ж кількість заходів, але до нас приїхало 42 видавництва, 100 письменників, кількість заходів сягнула 180, а ярмарок відвідало більше 7 тисяч гостей. Наступного року запорізькі книжкові крамниці почали закуповувати книжки українською. На регіон нарешті звернули увагу «Видавництво Старого Лева» («Львівська майстерня шоколаду» стала продавати їхні книжки) і «Книгарня Є», яка відкрила у місті свій перший магазин.
— У 2018 році виявилося, що інтерес трохи пригас, купівельна спроможність зменшилася, люди почали звертати більше уваги не на ярмарок, а на фестиваль. Виникла потреба пошуку нових шляхів і зміни формату, але з цим не всі погодилися, і в команді стався розкол. Саме тому ярмарок узяв паузу, а 2020 року відбувся ребрендинг. Тепер наша офіційна назва Літературно-мистецький фестиваль «Toloka», ми взяли курс на мультикультурність, мультидисциплінарність і гуртуємось уже не навколо книжки, а навколо висловлювання будь-якого роду — вербального, візуального, аудіального.
— «Толока-2020» знов була викликом — тепер її спричинила пандемія. Вона застала нас зненацька, коли проєкт уже був затверджений, і нам тричі довелося переносити дати фестивалю та змінювати його формат. З виставкового центру «Толока» вийшла в онлайн і на вулиці міста, і вуличний формат, який залучив концертні виступи і поєднав літературу з музикою, настільки сподобавсягостям фестивалю, що ми вирішили розвивати його і надалі. У такому форматі «Толока» найбільш точно відповідає своїй назві, бо насправді «толока» — це спільна дія. Рекордний показник у 19 тисяч відвідувачів продемонстрував, що ми на правильному шляху.
ФАЭТОН
Крупнейший в Украине частный музей техники. Создан в 2011 году на базе одноименного автомото-клуба. Экспозицию «Фаэтона» составляют старинные автомобили, мотоциклы, самолеты, серийные и редкие опытные образцы военной техники, стрелковое оружие, бытовые приборы. Многие экспонаты находятся на ходу, принимают участие в парадах, автопробегах и исторических реконструкциях.
Дмитрий Позняк
Директор музея.
— В 2003 году мы приобрели первый автомобиль ЗИС-5, думали использовать его в рекламных целях. Привели машинку в порядок, съездили на парад 9 Мая, и нам это понравилось. Потом нам подарили горбатый «запорожец», мы его тоже отреставрировали, ну и пошло-поехало. К 2008 году у нас было порядка двадцати машин, и мы стали задумываться, что со всем этим делать.
— Решили, что раритеты обязательно надо показывать людям, а значит, пора делать музей. В 2009‑м получили регистрацию, в 2011‑м открыли полноценную экспозицию. Сначала собирали все, что связано с колесами, от велосипедов до автомобилей, потом стали добавлять другую технику. Сейчас у нас в музее шесть залов — получается, каждые два года мы открываем новое помещение. Уже заканчиваем большой седьмой зал, размером около 4000 кв. м. Там будет представлена железнодорожная, сельскохозяйственная и грузовая техника, а также всевозможная броня.
— Вопрос, какой у меня любимый экспонат, мне задают довольно часто, но я не могу сказать, что одни автомобили для меня важнее других. Мы стремимся собрать технику, которая стала знаковой в разных странах мира — это «фольксваген-жук» в Германии, лондонский кэб в Англии, Citroën 2CV во Франции, «виллис» в Америке. У нас есть не только то, что ездит, но и то, что летает: вон под потолком висит самолет Як-52, есть вертолет «Ми-2», после реставрации в экспозицию войдет самолет L-29 «Дельфин».
— Шестой зал у нас посвящен домашней бытовой технике самого разного рода. Там собрана аудио- и видеоаппаратура от конца XIX до конца XX века, начиная с граммофонов и патефонов до видеомагнитофонов, есть множество фотокамер, стиральных машин и даже самогонных аппаратов. Мы постарались изобразить уголок советского быта: кухонные плиты, газовые колонки, проигрыватели, кассетники, цветомузыка. Такой островок конца 1970‑х — начала 1980‑х.
— Музей посещают самые разные люди, от школьников до пенсионеров. Мой любимый контингент — это семьи, многие пары с детьми приходят год за годом, чтобы освежить в памяти старые впечатления и увидеть что‑то новое. Попадаются завзятые спорщики, специально для них мы держим справочники по советской и зарубежной технике. Случаются и курьезы. Однажды из Полтавы приехали нефтяники, такие брутальные мужики, разложили на крыле водочку, сальцо и принялись культурно отдыхать. Я им говорю: ребята, вы что тут делаете, это же музей. А они в ответ: да ладно, присоединяйся, мы и тебе нальем. Почти как у Райкина «в греческом зале».
— Мы регулярно организуем в городе разнообразные мероприятия. Прежде всего с военным уклоном: реконструкции, полевые выходы с техникой и т. д. Есть и гражданские: недавно провели парад, посвященный 60‑летию выпуска первого «запорожца», того самого «горбатого». Не будем забывать, что Запорожье — это автомобильная столица Украины. Мы серьезно относимся к истории нашего любимого «АвтоЗАЗа», у нас самая богатая коллекция «запорожцев» во всем мире, от первых «горбатых» до последних моделей «Таврии». Максимально качественно представлять историю завода — одна из наших главных задач.
Кривой Рог:
красный город
Самый длинный город Европы: его протяженность с юго-запада на северо-восток составляет 126 км. Самый экологически неблагополучный город страны: за год местные предприятия выбрасывают в атмосферу по 500 кг вредных веществ на одного жителя. Город, где земля содержит аномально высокий процент окисей железа: лужи после дождя здесь красного цвета. С 2019 года к городу, выросшему на месте слияния Ингульца с Саксаганью, интерес особый: отсюда родом нынешний президент страны. Все это не совсем про культуру или совсем не про культуру; и вообще, с культурой в Кривом Роге дела обстоят не ахти. Тем не менее у криворожских собственная гордость: они не без оснований считают свой город джазовой столицей Украины, а марсианские пейзажи местных карьеров используют как туристические аттракции.
95‑Й КВАРТАЛ
Один из районов Кривого Рога, давший название сначала команде КВН (с 1997 года), а потом студии по производству аудиовизуального контента и организации концертной деятельности (с 2003 года), официально она называется «Студия Квартал-95». Созданные студией шоу (прежде всего «Вечерний квартал») и снятые ею фильмы (в первую очередь телесериал «Слуга народа»), принесли всенародную популярность Владимиру Зеленскому и обеспечили его избрание на должность президента Украины. Зеленский действительно вырос в 95‑м квартале Кривого Рога, и этот факт неразрывно связан с восприятием города в массовом сознании.
Михаил Кригель
Журналист.
Кронос родил Зевса. Афродиту родила пена. Авраам родил Исаака. Шестого президента Украины Владимира Александровича Зеленского родили Кривой Рог и КВН.
— Несложно понять, каково быть находчивым в городе металлургов и доменных печей, где даже трамваи настолько суровы, что передвигаются под землей, а само это место называют «городом красных собак и воробьев». Называют не за политическую ориентацию, а за специфическую экологию из‑за окисей железной руды. Находчивость здесь — условие выживания и результат долгого естественного отбора.
— Сложнее представить, как в таком месте можно быть веселым. Возможно, запас веселья юный Володя привез из Монголии, где прожил четыре года и окончил первый класс до возвращения в Кривой Рог. Как бы там ни было, юный житель дома-муравейника в районе «95‑й квартал» в 1995 году окончил 95‑ю гимназию и отправился шутить дальше. Сначала в СТЭМах (студенческих театрах эстрадных миниатюр), потом в составе «Криворожской шпаны», а потом и в команде «Запорожье — Кривой Рог — Транзит».
— Какие специфические черты характера Зеленский унаследовал от Кривого Рога — отца, лучше знают местные жители. А вот КВН точно наградил его навыками, которые пригодились и еще не раз пригодятся во «взрослой» жизни. Среди них умение ловить волну, адаптивность, способность чувствовать аудиторию, скорость реакции. И главное — постоянное желание нравиться публике.
— На дебатах, вошедших в новейшую историю Украины под названием «Стадион так стадион», в конкурсе капитанов победил более подкованный в этом ремесле Зеленский. Когда политика превращается в шоу, в президентские кресла садятся шоумены. Так Украина стала первой в мире страной победившего КВН. Стоит ли удивляться, что земляки и соратники — глава СБУ Иван Баканов, первый помощник президента Сергей Шефир и другие — шутят теперь на новых местах.
— Не будем забывать и о том, что Зеленский со своей командой прошел путь от колесика и винтика в империи Маслякова до скандального бегства из нее. И не просто бегства, а создания с нуля альтернативной империи под названием «Студия Квартал-95» (привет Кривому Рогу). Это, кстати, стоит иметь в виду, когда речь заходит об отношениях Зеленского с Коломойским. Однажды уйдя от Карабаса-Барабаса, он может попробовать повторить это бегство. Или, как минимум, весело и находчиво имитировать его.
— Кстати, забавные бывают рифмы в истории. КВН — не только игра, которой посвятил много лет Владимир Зеленский, но и марка телевизора, много лет спустя сделавшего его президентом.
ИНДУСТРИАЛЬНЫЙ ТУРИЗМ
Направление, бурно развивающееся в Кривом Роге в последнее десятилетие. За это время город, считавшийся с туристической точки зрения непривлекательным и бесперспективным, приобрел статус главного украинского центра промышленного туризма. По существу, в Кривом Роге смогли превратить дефекты в эффекты и подать недостатки — грандиозных размеров карьеры, заброшенные штольни, озера с красной водой и другие последствия воздействия человека на природу — как достоинства.
Владимир Казаков
Кандидат географических наук, доцент, заведующий кафедрой туризма и экономики Криворожского государственного педагогического университета, руководитель ОО «Туристический центр «Кривбасстур», директор туристического агентства «Кривбасстур».
— Индустриальный туризм — далеко не новинка. Он начинался в 1930‑х годах во Франции на заводе «Пежо». В 1980‑х годах Европа пережила промышленный кризис, там закрыли множество предприятий — заводов, фабрик, шахт. Постепенно их стали использовать по‑новому, встраивать в урбанистическую, архитектурную, туристическую среду. В 1999 году была организована ERIH, ассоциация «Европейский маршрут индустриального наследия». С 2019 года Кривой Рог стал ее членом.
— В 2016 году правительство Владимира Гройсмана утверждает «индустриальный туризм» одним из государственных стандартов туристической отрасли. Этот стандарт регулирует все аспекты работы с клиентами: прием, размещение, обслуживание, безопасность и т. д. В понятие «индустриальный туризм» входит посещение как работающих предприятий, так и объектов индустриального наследия, от ревитализованных и преобразованных в музеи (в Украине таких пока крайне мало) до полностью заброшенных. И те и другие представляют колоссальный интерес для публики.
— К развитию индустриального туризма в Кривом Роге мы подходили системно. Еще в 2012 году написали программу развития отрасли, заложили на нее деньги в городском бюджете и с марта 2013‑го стали ее реализовывать. Программа задействовала все необходимые сегменты: мы расписали маршруты на один, два и три дня, подписали меморандум о сотрудничестве с предприятиями, договорились с туроператорами, подключили производителей сувенирной продукции, провели работу с отелями, объясняли их работникам, как поддерживать интерес к городу и вдохновлять людей на посещение новых мест.
— Мы стали готовить специалистов по туризму в университете, открыли курсы экскурсоводов и гидов, стали организовывать выставки, брендирование, промоушен. К 2018 году появились конкретные результаты: за семь лет напряженной работы в абсолютно нетуристическом городе нам удалось раскрутить солидный туристический бизнес. Пошли разнообразные ивенты: экскурсии, велопробеги, форумы, конференции, фестивали. К примеру, фестиваль «Ночь индустриальной культуры» перерос однодневный формат, и теперь мы планируем значительно его расширить под маркой «Индастриалфеста».
— Шесть самых важных туристические объектов Кривого Рога в 2019 году были включены в список ERIH. Это два огромных красивейших карьера — Южного и Ингулецкого горно-обогатительного комбинатов, где дважды в месяц со специально оборудованных смотровых площадок можно наблюдать массовые взрывы. Металлургический комбинат «АрселорМиттал Кривой Рог», крупнейшее горно-металлургическое предприятие Украины — там можно посмотреть работу карьеров и шахты, процесс производства стальной продукции. Два музея горной техники под открытым небом: один горного департамента АМКР, второй — Северного горно-обогатительного комбината. Шестой объект — музей «АрселорМиттал Кривой Рог».
— Кроме этих ключевых есть еще целый ряд объектов, которые мы тоже включаем в экскурсионную программу. Среди них криворожский метротрам, гибрид скоростного трамвая и метро, имеющий как подземные, так и наземные станции. Промышленные отвалы Бурщицкий и Петровский, откуда открывается фантастическая панорама на город со всеми его многочисленными предприятиями. Провалы на глубину 200–250 м, оставшиеся после подземной разработки железной руды шахтами; аналогов им нет нигде в Европе. Заброшенные карьеры и штольни, среди которых особенно популярны Кочубеевские, самый северный криворожский рудник, подземные красно-желтые пещеры, достигающие 250‑метровой суммарной длины. Знаменитые красные ландшафты, точь‑в‑точь как на Марсе, пять красных озер, заполненных шахтной водой. И это все только малая часть списка.
— Криворожский индустриальный туризм вызывает огромный интерес не только у местных жителей и украинцев из других городов. К там приезжает множество иностранцев, особенно высокий интерес к нашему опыту у китайцев и немцев, столкнувшихся с похожими проблемами у себя на родине. Важно отметить, что при всем развлекательном, познавательном и культурном значении промышленного туризма — это прежде всего отрасль экономики, способ ее диверсификации. А еще мы надеемся, что наша работа способствует изменению имиджа города. Что его преимущественно негативный образ начинает уходить в прошлое.
КУР’ЄР КРИВБАСУ
Літературно-культурологічний часопис. Заснований у Кривому Розі, видавався з 1994 по 2017 роки. Журнал публікував прозові та поетичні тексти, переклади, літературно-критичні, мемуарні, публіцистичні, мистецтвознавчі, краєзнавчі статті. У часописі друкувалися твори відомих сучасних літераторів, зокрема Валерія Шевчука, Юрія Покальчука, Віктора Неборака, Олеся Ульяненка, Степана Процюка, Ігоря Костецького, Емми Андієвської та ін.
Григорій Гусейнов
Письменник, журналіст, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка в галузі літератури (2006) і багатьох інших премій, засновник і беззмінний головний редактор «Кур’єра Кривбасу».
— Журнал «Кур’єр Кривбасу» ми зареєстрували в Києві на другий рік після отримання Україною незалежності, але перше число змогли випустити тільки в березні 1994‑го, коли з’явилися гроші. Воно було дуже скромним: якихось двадцять сторінок, тираж біля 500 примірників, який я розіслав своїм знайомим письменникам до Києва, Одеси, Кіровограда, Харкова, Львова. В перших числах, на мій погляд, не було нічого особливо цікавого: тексти з мого архіву, а в архіві чекали твори Олекси Гуреїва, Дмитра Ткача… Тобто письменників, про яких в Україні вже й тоді мало хто пам’ятав.
— Згодом я познайомився з авторами, про яких у своєму провінційному Кривому Розі чув або дуже мало, або не чув взагалі. Серед тих, хто відгукнувся на спробу налагодити співпрацю з «Кур’єром Кривбасу», був письменник, видавець і літературознавець Василь Габор. Ми знайшли спільну мову, і він запропонував публікувати тексти молодих українських авторів з його вступними статтями. Габор писав коротенькі літературні шедеври, щось пояснював, на щось звертав увагу. Ми з ним зробили, напевно, до півсотні випусків із текстами авторів, які потім стали справді відомими в Україні. Це тривало не один рік і повністю змінило характер нашого часопису.
— Вже згодом львівські художники Юрко Кох з дружиною Ольгою Погрібною-Кох намалювали нам класну обкладинку. Ми почали друкуватися в Києві, організували передплату, тираж виріс до 2000 примірників. Свідомо змінили формат, зробили журнал меншим, щоб його було зручно читати в метро чи в поїзді, і в такому вигляді він виходив досить довго, може, років десять. Потім я вирішив, що ми «підросли», й можемо використати стандартний формат товстого літературного журналу на зразок «Нового мира». Так ми допрацювали до 2017 року, коли вийшло наше останнє число.
— Можна скаржитися на складне життя, на важкі економічні обставини, але справа не в цьому, а в тому, що часи для журналів на паперових носіях остаточно пройшли. «Кур’єр Кривбасу» з’явився тоді, коли в ньому була потреба, аналогічні київські журнали стали виглядати архаїчно, консервативно, вони не помічали талановиту молодь. Ми вчасно підхопили справу «Вітчизни», «Дніпра», «Радуги», й у цьому була головна заслуга нашого часопису. Можна сказати, що якийсь час «Кур’єр Кривбасу» був літературним пульсом країни. Ми почували свою затребуваність у молодих і старших письменників. Потім почали масово народжуватися книжкові видавництва, і необхідність в літературних журналах майже пропала.
— По суті, я менше займався своєю літературною роботою, а дбав лише про журнал. У ньому не повинні були друкуватися сірі тексти; навіть коли щось надсилав живий класик, я намагався коректно пояснити, чому не варто це публікувати. В нас сформувався авторський загін яскравих прозаїків, поетів, перекладачів різних поколінь. І це навіть не десятки, а сотні імен. Ми друкували все, що писали в останні роки життя Юрко Гудзь, Володимир Кашка. Тільки в нас публікував свої романи Олесь Ульяненко. Не можна сказати, що перевага надавалася молодим — я завжди з радістю публікував вірші Миколи Воробйова або Михайла Григоріва, прозу Романа Іваничука. Гарною стала ідея з публікацію протягом одного року спадщини якогось видатного українського письменника. Так у нас були роки Тодося Осьмачки, Емми Андієвської, Юрія Косача, Ігоря Костецького. Готував подачі Марко-Роберт Стех (Торонто, Канада).
— Я добре розумів, що Кривий Ріг — це величезне й дуже складне робітниче місто зі своєю особливою культурою, таким воно формувалося десятиліттями. Тому назва «Кур’єр Кривбасу» була для мене свідомим знаком, нагадуванням про те, що навіть на камені можна виростити зелений пагінець, якщо докласти зусиль і любові. Сподіваюся, наш досвід стане в пригоді. Напевно, опираючись на сучасні можливості, з’являтимуться літературні часописи, що матимуть свої обличчя та свого читача. Вони будуть уже не паперові, а інтернетні, це буде щось цілком інше, але я впевнений, що жодним чином не гірше.
ШELTER+
Культурно-громадський центр, який об’єднує величезну кількість довгострокових і разових проєктів у сфері мистецтва, спорту, громадянської освіти. Працює з усіма віковими категоріями, але найбільшу увагу приділяє молодому поколінню. Регулярно проводить заходи, пов’язані з музикою, театром, фотографією та іншими видами мистецтв. Має великий вплив на культурне життя міста.
Роман Морозов
Один із засновників центру, його програмний директор.
— Все почалося в 2002 році, коли група студентів, яка була незадоволена рівнем культури і життя в нашому індустріальному місті, але при цьому відчувала певні можливості та здібності (хтось умів грати на гітарі, хтось знав англійську мову), вирішила зробити щось хороше. Так народилася ідея підліткового центру «Шelter+». Ми розпочали його робити в середній школі, і кожного тижня до нас приходило сто-двісті-триста підлітків. Потім нам цього стало замало, і ми почали розвиватись.
— Нова історія «Шelterа+» бере початок із 2004 року, коли ми придбали закинутий дитячий садочок і перетворили його на молодіжно-підлітковий центр, бо підлітки виросли та стали молоддю. Потім ми почали робити проєкти для будь-яких вікових категорій, ці проєкти охоплювали широкий спектр культурних і громадських питань, і «Шelter+» набув статус культурно-громадського центру. Ми хотіли, щоби люди відчували себе частиною місцевого ком’юніті, отримали можливість впливати на його життя і розвиток. Назва була красномовною: «Шelter+» мав бути своєрідним прихистком, безпечним і комфортним місцем.
— За ці майже сімнадцять років ми зробили безліч різноманітних проєктів. «Шelter+» став першим неформальним і водночас адекватним майданчиком для криворізьких рок-груп. Саме в нас почали робити свої батли реп-гурти. Ми організовували кінопокази, кінофестивалі, фотоквести, у яких брали участь до сотні команд, започатковували музичні проєкти, розробляли та втілювали багато освітніх програм. Саме в рамках «Шelter+» виник інклюзивний театральний проєкт «Краще разом», дитячий центр розвитку та розваг «Схованка», керамічна студія «Квітко-керамікс», студія звукозапису, футбольний клуб, програма для дітей‑сиріт, пластовий осередок. Не всі наші проєкти стосуються культури в традиційному розумінні цього слова, але всі вони відображають значення латинського слова сultura — обробка, виховання, освіта.
— Всі наші перші кроки були суто інтуїтивні, досвід і знання про аналогічні західні проєкти з’явилися вже набагато пізніше. В Україні ми не мали, на кого орієнтуватись. Можливо, якісь подібні організації в нашій країні десь існують, але інформації про це в нас не було тоді та немає зараз. Проте можна точно сказати, що після Євромайдану й Революції гідності в нас почався сплеск розвитку громадянського суспільства, третього сектору, і наш досвід виявився корисним і затребуваним. Були періоди, коли ми ледь не кожного місяця їздили по всій країні, проводячи освітні заходи, передаючи наш досвід, зокрема і в прифронтових містах. Завдяки ініціативі «Будуємо Україну разом» там з’явилася мережа вільних просторів та молодіжних центрів.
— Не думаю, що про нас знає дуже великий відсоток жителів Кривого Рогу, міста з більш ніж півмільйонним населенням. Але вся музична тусовка нас знає, вся мистецька тусовка знає, велика частина педагогічної спільноти, особливо позашкільної, теж знає. Можливо, ми не перетинаємось із середньостатистичним криворіжцем, який існує між шахтою і телевізором, але всі ті, хто має у Кривому Розі хоч якесь відношення до хоч якогось мистецтва, обов’язково знають про «Шelter+».
— Кривий Ріг однозначно знаходиться на периферії культурного життя України. Талановиті люди зазвичай намагалися втекти звідси або до Дніпра, або до Києва, або до Львова, або взагалі до Європи чи Америки. Все це тільки додає нам драйву: ми розуміємо, що наявність активної меншості, даруйте за пафос, зберігає суспільство від занепаду. Ми тут не завдяки, а всупереч. Це наш челендж, наша місія.
ТРИ ТЕАТРИ
Цікавий збіг: як і в Запоріжжі, у Кривому Розі також є три театри, що виділяються на загальному фоні, при чому один із них, як і в Запоріжжі, пластичний — це «Академія руху». Інші два театри теж мають свої фішки: створений на базі «Шelter+» театр «Краще разом» залучає до роботи людей з інвалідністю, а екстрим-театр «Шум» розробляє напрям site-specific і показує вистави в місцях, які ніяким чином не нагадують про театральне мистецтво.
Сергій Винниченко
Театральний блогер, автор і ведучий порталу та інтернет‑спільноти «Театральна риболовля».
— Чесно кажучи, мені не доводилося чути, щоби за театром їхали спеціально до Кривого Рогу. Разом із тим Кривий Ріг на театральній мапі України присутній, і я це кажу не тому, що хочу згадати своїх земляків. Станом на кінець 2020 року можна говорити про десять криворізьких театральних колективів включно з академічними муніципальними театрами та приватними ініціативами. І якщо прибрати банальності, то слід зупинитися на трьох непересічних місцевих явищах. У кожного з них буде своє кодове слово: пластика, інклюзив, креатив.
— Пластика — це Криворізький міський академічний театр «Академія руху». Тут треба згадати Кривий Ріг 1990‑х: на фоні появи метротрамваю і розбірок «бігунів», які не сходили з новин загальноукраїнського рівня, місто почало сприйматися як осередок джазу (завдячуючи Олександру Гебелю та його фестивалю «Горизонти джазу») та пластичного театру (завдячуючи Олександру Бєльському та його «Академії руху»). Драматичні театри, оперета — цього всього було в країні достатньо, а от повноцінним театром пластики чверть століття тому реально можна було дивувати.
— Тоді до театру пішли навіть ті, хто раніше обходив його десятою дорогою. Новини про диваків, що розповідають історії одним лише тілом, без жодного слова, розходилися по місту, і я сам дуже добре це пам’ятаю. Свого часу «Крапля меду», вистава, яку я вперше у них побачив, перевернула моє сприйняття театру. «Академія руху» багато гастролювала, привозила призи з фестивалів — тобто їм є що згадати. Але нещодавно на першому фестивалі-премії GRA, коли «Академія руху» була єдиним претендентом на перемогу у своїй номінації, замилене око українських експертів не розгледіло у відреставрованій прем’єрі естетику тих самих 1990‑х, і Міжнародне журі вирішило премію не присуджувати. Можливо, всім нам потрібні подібні ляпаси, і це піде театру на користь. Принаймні після цієї історії «Академія» і музей відкрила, і пластичний всеукраїнський фестиваль відродила, і на наступні GRA подавалася з новими актуальними роботами.
— Інклюзив — це Криворізький інклюзивний театр «Краще разом». Створення культурно-громадського центру «Шelter+» я, коли був мешканцем Кривого Рогу, ще застав, а от з їхнім мистецьким проєктом «Краще разом» ми зустрілися вже в Києві. Вони показали «Полювання на Снарка» за Льюїсом Керролом і вирушили на гастролі до інших міст країни. Здається, нічого унікального, проте родзинка тут є. Річ у тому, що створений у 2016 році театр об’єднав молодих людей з інвалідністю та без, щоби показати, як можна робити спільні речі, не зважаючи на чиїсь фізичні вади. Зараз схожих театрів уже чимало, проте для Кривого Рогу п’ять років тому це був справжній вчинок.
— У колективі тридцять молодих артистів. Є професіонали та початківці, але над виставами працюють усі разом. Це важливий приклад використання досвіду аналогічних європейських проєктів — все ж таки упереджене ставлення соціуму до людей з інвалідністю в Європі вже подолане. Авжеж, «Краще разом» успішно працює з грантовими системами, які зазвичай підтримують саме такі проєкти. Треба зазначити, що український театральний простір ще не звик до акторів з інвалідністю і не дуже добре розуміє, як ставитися до цього феномену. До того ж, гастролюючи країною, театр мусить вирішувати непрості технічні проблеми. Достатньо сказати, що для потреб візочників, щоби вони могли дістатися на сцену, «Краще разом» возить із собою свій власний пандус.
— Нарешті креатив: за нього у Кривому Розі відповідає екстрим-театр «Шум». Павло Осіков, який його придумав, останні п’ять років займався театром одного актора Ave — він там був і драматургом, і режисером, і виконавцем усіх ролей. Для «Шуму» він поєднав сили з режисеркою Оленою Аракелян. Це один з наймолодших театрів не лише в місті, а й взагалі в Україні. Уявіть собі: на дворі пандемія, всі театри закриваються, а «Шум» грає першу свою виставу не де-небудь, а в печері Кочубеївського рудника на Кіровоградщині. Що тут можна сказати — дійсно екстремали. За театральною класифікацією це типовий site-specific: тобто театр відмовляється від традиційного сценічного простору і влаштовує вистави у будь-яких інших локаціях, відповідно до контексту п’єси.
— Цікаво, що стартували вони сюжетом, відомим багатьом кінолюбителям по фільму «127 годин», який було знято за книжкою «Між молотом і ковадлом». Це історія альпініста, що ділиться своїм п’ятиденним екстремальним досвідом, коли в горах він був придавлений валуном і боровся за виживання. Вистава відбувалася на дні кар’єру, на глибині 36 метрів, у такому собі кам’яному мішку десь на пів шляху між Кривим Рогом і Кропивницьким. Мабуть, ті тридцять глядачів, які на все це дивилися, отримали незабутні враження. Наступна вистава «Шуму» має назву «Розтин», її позиціонують як «анатомію поезії», вона має відбуватися у стрілецькому тирі. Цікаво, що Осіков буде там препарувати?
СТОЛИЦА ДЖАЗА
В Кривом Роге говорят, что местные юные музыканты начинают играть джаз с колыбели. Также без лишней скромности криворожане называют свой город джазовой столицей Украины и всего бывшего СССР. У них есть на то основания: славу одного из джазовых центров Кривой Рог действительно приобрел еще при советской власти, укрепил в первые годы украинской независимости и активно возрождает в наши дни.
Александр Балабан
Музыкант, преподаватель Криворожского музыкального училища, координатор фестиваля «Джаз на Поштовій».
— Кривой Рог всегда был прежде всего индустриальным городом, но так получилось, что в 1960‑е — 1970‑е здесь сложилась сильная музыкальная традиция. Сначала в городе открылся ряд музыкальных школ, потом музыкальное училище, затем музыкальные факультеты при педагогическом институте. Там появилась плеяда замечательных педагогов, воспитавших множество талантливых музыкантов. Среди них хормейстеры, композиторы, пианисты, скрипачи и т. д.
— Представление о Кривом Роге как джазовом городе связано с именем Александра Гебеля, джазового педагога, организатора, аранжировщика, композитора, саксофониста. На базе музыкальной школы № 10 он создал джазовый оркестр. Ребята ездили с гастролями по всему Советскому Союзу, выступали за границей, есть известная история о том, как они играли Биллу Клинтону, когда он приезжал в Украину. С тех пор в оркестре поменялось много руководителей, но он продолжает жить и развиваться. Гебель был подвижником и настоящим энтузиастом, он на своих жилах вытащил сразу несколько проектов — кроме школьного оркестра это были диксиленд и вокальный ансамбль «Джаз-хорал».
— Вместе с группой единомышленников Гебель создал фестиваль «Горизонты джаза». Он проходил с 1987 по 1996 годы, в довольно сложный, судьбоносный и не самый благополучный период в нашей истории. Тогда город посетило около 80 ансамблей, 20 биг-бендов и 35 солистов как из Украины, так и из разных стран Европы и США. Среди них были саксофонисты Алексей Козлов и Билл Скит, трубач Валерий Колесников, гитарист Стив Блейр, пианисты Леонид Чижик, Даниил Крамер и Михаил Альперин, оркестр Олега Лундстрема. Именно тогда Кривой Рог стали называть украинской столицей джаза.
— В 1996‑м Гебель провел последний фестиваль и уехал жить в Германию. На этом закончилась история «Горизонтов джаза», но не закончилась история джаза в Кривом Роге. Традиция оставалась, возобновлялась, развивалась. Третий год подряд в городе проходит фестиваль «Джаз на Поштовій», по своему формату отчасти напоминающий «Горизонты». Работает волонтерский проект «Джаз на даху», организующий в теплое время года 1‑2 раза в месяц концерты на крыше отеля. Еще один криворожский проект, Red City Jazz Time, с успехом проводил концерты на больших площадках.
— Ни для кого не секрет что половина столичной джазовой тусовки имеет криворожские корни. Это и всемирно известный трубач Деннис Аду, и пианист Алексей Боголюбов, и многие другие музыканты. Периодически они приезжают к нам с выступлениями и мастер-классами. Еще у нас есть концерты малых форм, которые организует Наталья Погорелова, на них играют музыканты из Днепра, Одессы, Киева и других городов страны. Наконец, эстрадно-джазовое отделение музучилища проводит джаз-клуб с небольшим джем‑сейшном, чтобы процесс развития джазового искусства в городе постоянно продолжался и никогда не останавливался.
ЦЕРКВА ІМЕНІ ЛЕНІНА
Будівля колишнього кінотеатру «Госкино имени Ленина», в якій протягом кількох років одночасно розміщалися нічний клуб і православна церква.
Ольга Хвостова
Журналістка, письменниця, культурна організаторка, громадська діячка.
— Ця будівля у формі літери Г стоїть на південному краю вулиці Поштової: «ніжка» на захід, «дашок» на південь. До 1920‑х на цьому місці була кустарна майстерня, але водночас у ній жили люди, яким згодом дали нове житло. Поряд був міський сквер. До революції тут стояв пам’ятник Олександру ІІ, потім пам’ятник Шевченку, згодом — Леніну.
— Біля скверу в 1928 році вирішили збудувати ілюзіон. Будували-будували, і 8 листопада 1930 року відкрили… «індійську гробницю» — так місцеві охрестили незвичну будівлю прямокутної форми з масивним дашком над входом і прибудованою напівротондою касової зали. Спроєктував її Йосип Юрійович Каракіс — у ті роки він створив чимало будівель, які й сьогодні прикрашають архітектурне обличчя міста. У тодішньому Кривому Розі це було перше й найбільше приміщення, пристосоване не лише під звичні концерти і збори, а й під кінопокази.
— Роки летіли, всякого було: гучні кінопрем’єри, виступи художньої самодіяльності, міські конференції з нагородженнями ударників та осудом неугодних… У 1959 році до основної зали прибудували додаткову площею 900 кв. м, яку обладнали великим вигнутим екраном 7 на 16 м та одинадцятьма звуковими колонками. Так будівля набула форми, яка існує й сьогодні. Тоді її прикрасили колонами, ліпниною та написом на фасаді «Кінотеатр імені Леніна».
— Такою будівля зустріла хвацькі дев’яності. Кінопокази дедалі рідшали, нові часи вимагали нових рішень. Кінотеатр продали і частину приміщень у «ніжці» віддали під дискоклуб «Центр», яким тоді рулив згодом відомий радіодіджей Сергій Галібін. Зайве нагадувати, як розважалася молодь наприкінці 1990‑х — на початку 2000‑х, і в «Центрі», подейкують, були всі сорти розваг.
— У 2002 році південну залу, яка була в «дашку» літери Г, передали Криворізькій єпархії Української православної церкви Московського патріархату, і туди потягнулися віряни. Водночас у «ніжку» продовжували ходити любителі розваг. «Дуже зручно: ніч грішив у дискоклубі, на ранок перейшов в інші двері — і вже в церкві відмолюєш гріхи», — жартували місцеві.
— Дискоклуб закрився незадовго до початку 2010‑х. У 2017‑му в рамках декомунізації з фасаду прибрали напис «Кінотеатр імені Леніна». Будівля повністю відійшла у власність храму Святителя Миколая. У народі його продовжують з іронічною любов’ю називати «церквою імені Леніна».
