П’ять українських літературних критиків відповідають на десять питань журналу «ШО» про стан української літературної критики.
Кажуть, критика в нас упереджена. Кажуть, критика в нас погана. Кажуть, критики у нас взагалі немає. У кого спитати, так воно чи ні, як не в самих критиків? Бо якщо критики й немає (це не точно), то критики все ж таки існують (це точно) і не так вже й кепсько почуваються.
У чомусь колеги радикально розійшлися в думках; скажімо, оцінки стану критики коливаються в них у діапазоні від двійки до четвірки. У чомусь вони виявили вражаючу одностайність — усім не вистачає аналітичних статей. Цікаві відповіді надійшли на запитання, для кого ця клята критика взагалі пишеться: для всіх, тільки для читачів, для самих критиків, для вічності. Своїми міркуваннями з журналом «ШО» поділилися Олег Коцарев, Богдана Романцова, Євгеній Стасіневич, Тетяна Трофименко й Ганна Улюра.
Олег Коцарев
Відомий насамперед як поет і прозаїк. Критичні статті пише для «Дня», «Читомо», «Смолоскипа», «Парадигми».
Богдана Романцова
Пише для «ЛітАкценту», «Українського тижня», «Громадського». Редакторка видавництва «Темпора», кандидатка філологічних наук.
Євгеній Стасіневич
Останніми роками публікував критичні статті в «Буквах», The Village, Insider, «Читомо». Також виступає як радіо- й телеведучий, читає лекції на літературні теми.
Тетяна Трофименко
Пише для «ШО», «Новинарні», «ЛітАкценту», «Текстів». Провідна наукова співробітниця Музею книги і друкарства України, кандидатка філологічних наук.
Ганна Улюра
Співпрацює з такими виданнями, як «Суспільне UA», «Збруч», «ЛітАкцент», «Київ Дейлі», «Повага», «50% успіху України», «Ділова Столиця». Кандидатка філологічних наук.
1. Як ви оцінюєте стан сучасної української літературної критики (відмінно, добре, задовільно, погано, жахливо)? Чому саме?
О. К. Стан нормальний — тобто відповідний рівню інтересу українських засобів масової інформації, в яких літературна критика публікується, до літературної тематики. А ось цей інтерес, на жаль, доволі обмежений. Тому й критика часом обмежується чи то жартами на предмет «незрозумілості» / «зрозумілості», «реалістичності» / «нереалістичності» книжок, чи роздумами про видавничий бізнес, чи просто наборами оціночних суджень про (не)(до) прочитане.
Б. Р. Погано. Майданчиків для критики не так багато, гонорари низькі, цікавість читача до рецензій та оглядів — незначна. Є невелике читацьке середовище, і ми пишемо здебільшого для нього.
Є. С. Іноді задовільно, але частіше погано: немає регулярності, широкої зони покриття, критичної маси критиків з необхідними текстовими компетенціями і вмінням писати для загалу. А ще гроші, гонорари. Нема зовнішнього запиту потрібної сили. З іншого боку, запит можна формувати зсередини, видаючи на-гора судження й рефлексії, з якими читачам захочеться якось співвідноситись, ну чи хоча б знати про них. Над цим, власне, і працюю.
Т. Т. Мені здається, що з українською літкритикою все добре. Якісь її мейнстримні напрямки можуть не подобатися мені особисто, але слід зізнатися, що раз вони виникли, значить, на них існує запит. На сьогодні, здається, усі гравці цього поля мають свою аудиторію: і ютуб- та інстаблогери, і автори складних інтелектуальних рецензій, і ґонзо-критики, і ті, хто поширює анотації під виглядом оглядів. Напевно, саме це ми маємо на увазі, коли говоримо про демократичність літпроцесу.
Г. У. Зі стриманим оптимізмом. На тлі глибокого скептицизму. Всі кризи культурного виробництва дають про себе знати і в літературній критиці.
2. Чи відповідає рівень критики рівню літератури?
О. К. Література незалежніша, їй легше.
Б. Р. Дивлячись яка література і яка критика. Є дуже сильні критики, але їх, на жаль, небагато. І є дуже сильні автори.
Є. С. Передовсім її кількість віддавна не відповідає масштабам української літератури, не кажучи про перекладну. Критика чим далі, тим менше встигає і покриває. В цьому можна побачити слід загальносвітового культурного перевиробництва, але є й наша специфіка: потребу в критиці все ще часто не розуміють. Як наслідок — не замовляють, не читають, належно не платять. Наша література вже потребує тонших і частіших критичних розмов.
Т. Т. Визначення тих чи інших рівнів, на мій погляд, прямо пов’язано з питанням про аудиторії та формат. Часто буває, що книжку, яка мені видається цілковито художньо неспроможною, аналізують як складний мистецький твір або оцінюють як «українського Борхеса» чи «українського Кінга», але чи свідчить це про високий рівень тексту чи фаховість критика?
Г. У. Між літературою і літературною критикою немає прямої кореляції. Кожен робить свою роботу.
3. Яких форматів не вистачає в українській критиці — книжкових оглядів, рецензій, аналітичних статей, чогось ще?
О. К. Мабуть, дещо забагато оглядів (можливо, я так вважаю через те, що й самому доводиться їх нерідко робити). Хотілося б читати більші за обсягом тексти, з історичними екскурсами і паралелями, зі стилістичним аналізом і таке інше. А може, варто було б додати ще інтерв’ю, хоч їх і зараз не те щоб зовсім мало.
Б. Р. Аналітичних статей. Видання хочуть огляди, бо вони набирають перегляди. Рецензій відчутно менше, і більшість з’являється на професійних майданчиках. Глибокої аналітики вкрай мало, бо критики не можуть собі дозволити витрачати стільки часу на одну статтю, зважаючи на невисокий гонорар.
Є. С. Критиці — як і літринку загалом, бо вона тут похідна, — не вистачає інфраструктури: не профільних ресурсів, хоча ще кілька не завадили б, а повноформатних відділів культури на великих медійних платформах, де б мешкала, серед інших, і літкритика. Оглядів, як на мене, якраз вистачає, тепер вони навіть у форматі влогів є. Проте це переважно ініціатива «знизу», від енергійних читачів і читачок. Мені бракує великих аналітичних текстів, заточених не під малесеньке гетто знавців, а на ширшу аудиторію. Не вистачає формату «глибокої компетенції для неспеціалістів».
Т. Т. Я би не відмовилася читати декілька аналітичних проблемних статей на місяць — не просто відгуків на ту чи іншу книжку (книжки), а зіставлення кількох свіжих текстів, що давали б змогу відстежувати тенденції суспільного життя (або ні, це теж цікаво). А ще я давно мрію про проєкт «критика на критику» — своєрідний дайджест публікацій із виходом на проблемні моменти.
Г. У. Дослівно аналітичних. Бракує форматів, які мали б на меті не просто інформувати, а надавати інструментарій до осмислення тенденцій, рухів, перспектив літпроцесу. Втім, культурна аналітика (як і будь-яка аналітика) потребує вузькопрофільних майданчиків і профільних аналітиків. Перше і друге в нас існує, але мало, дуже мало, мізер. Тому є відчуття гострої нестачі.
4. Із чим краще справляється критика — з прозою, з поезією чи з перекладною літературою?
О. К. Перекладна проза — ідеальний варіант: по‑перше, проза, а не поезія, тобто доступніше і критикам, і читачам, по‑друге, перекладна, тобто авторська особа своїм шармом чи огидністю не впливає на критику.
Б. Р. З прозою — насамперед з перекладною — частково. Критики поезії бракує, хоча є поети, які пишуть дуже добрі рецензії на колег, коли мають час.
Є. С. Точно не з поезією, позаяк там треба мати максимально витончений інструментарій. І, запевно, не з українською літературою: часто бояться зачепити тих, кого завтра побачать на презентації. Методом виключення виходить, що з перекладною. Однак є момент: абсолютна більшість спродукованого тут — поверхові огляди (які часто є переписаними анотаціями), а не аналітика. І слід, значить, говорити не про критику, а про щось штибу симуляції критичного висловлювання. Такі часи, будуть інші.
Т. Т. Назагал видається, що критика на перекладну літературу цікавіша, але тому може бути конкретна причина: я не встигаю стежити за перекладами. Можливо, якби я вчасно все читала, то була б так само обурена завищеними оцінками, як і у випадку сучукрліту. Про українську поезію в нас здебільшого пишуть розлогі й не менш поетичні відгуки — і вони часто дратують, адже легітимізують версію про поезію як «щось поза критикою», інспіроване божественним натхненням. Погана новина: поетів‑графоманів іще більше, ніж прозаїків, та й «розкручене» ім’я не гарантує досконалості.
Г. У. Протягом останніх п’яти‑семи років критика ставала все більш спеціалізованою, і це була добра новина. Потрібна критика поезії, потрібна критика, яка буде спеціалізуватися на наукових перекладах, критика жанрової літератури, графічних романів і тощо, тощо. Така тенденція намічалася, це свідчило про прогрес. Все, закінчилося, всім жанрам і напрямкам тепер уваги порівну. Все визначає охоплення. Рецензію на оригінальну прозу читають охочіше, ніж на перекладну, огляд поезії отримує в рази більше читачів, ніж огляд прози, ніхто не читає рецензії на драматургію. Критик — медійник, ним керують закони медіаринку.
5. Які web‑сайти й паперові видання із критичними статтями ви читаєте, за якими авторами слідкуєте?
О. К. «Читомо», «ЛітАкцент», «День», «Zaхід. net», «Тексти», «Новинарня»… Ну, й «ШО»;) Насправді, звісно, більше, але я навмисне назвав те, що спало на думку — це, певно, щось означає. Ні за ким з критиків я спеціально не стежу, але фактично читаю всіх. Не аж так їх, зрештою, й багато.
Б. Р. Те, що пишуть Ярослава Стріха, Ганна Улюра, Ярина Цимбал. Читаю телеграм‑канал Apophenoid Android Ольги Любарської. Стежу за Sunday Book Review від The New York Times, Books & Fiction від The New Yorker, The Guardian. Читаю письменників, які пишуть рецензії: це Рейчел Кушнер, Джонатан Франзен та Тайє Селасі. Читаю статті Рона Чарльза у The Washington Post і все, що пише Майкл Шауб у різні видання.
Є. С. В першу чергу — часопис «Критика», польський журнал Książki, Book Reviews від New York Times, НЛО, куди рідше New Yorker. Періодично проглядаю нові публікації на «Читомо», «Збручі», «ЛітАкценті», Lb.ua, Korydor.
Т. Т. Я читаю різні сайти та намагаюся стежити за книжковими блогерами, щоб бути в курсі різних поглядів і тенденцій. Насправді їх не так просто знайти, адже мало хто висловлює оригінальну чи суб’єктивну думку. Приміром, я намагаюся не пропустити, чи затролив мене знову та що нового написав на «Україні молодій» Костянин Родик, бо його оцінки завжди феєричні; кого затаврували незламні патріоти на «Збручі» чи нацфем на фейсбуці; кому дісталося від Олександра Ковальчука на «Варіантах»; чи жбурляла знову Алла Комарова книжку когось із авторів сучукрліту, і які найсвіжіші новини поширила в телеграмі Таня Гонченко. Узагалі найцікавіше в літпроцесі відбувається зараз у соцмережах, а не в паперових виданнях чи на сайтах.
Г. У. «Читаю» — не значить «довіряю», тому не все в цьому списку з розряду «рекомендую». Читати колег (всіх і все) — частина моєї роботи. Імена не називатиму, обмежусь виданнями: «ЛітАкцент», «Читомо», «Збруч», «Україна Молода», «Київ Дейлі», «Лівий Берег», Womo, «Повага», «Детектор Медіа», Kyiv Post, «Варіанти», The Kyiv Review, «Тексти», Korydor, «Букмоль», «Барабука», «Суспільне», «День»… І ще кільканадцять видань, які мають прекрасну, але нестабільну звичку співпрацювати з культурними критиками.
6. Чи є у вас авторитети в критиці — українській чи світовій, минулій або сучасній?
О. К. Цікавих, уважних, інформативних текстів — чимало. Але щоб хотілося в автора брати і вчитися… Якось не можу згадати.
Б. Р. Ще можна назвати Какутані, Джеймса Вуда і та Еріка Гріффітса з-поміж сучасних.
Є. С. У скрутну хвилину сумнівів у професії лиш вони й підтримують: Михайло Рудницький, Микола Зеров, Юрій Шевельов, Марсель Райх-Раніцкі, Гарольд Блум, Єжи Стемповський. Маю згадати також Льва Данілкіна, Самуїла Лур’є та Володимира Панченка. Як мінімум.
Т. Т. Мені подобаються «наші 20‑ті», хоча про них прийнято говорити в глибоко трагічному тоні, адже критика зробилася інструментом політичних переслідувань і репресій. Але до того, як це сталося, молода українська література достатньо посмалила: проблемні питання літературної дискусії 1925–28 років і досі лишаються актуальними, але куражу для їхнього розв’язання нам трохи бракує.
Г. У. В 60‑х у США працювала літературна критикиня, яку я вважаю за свій «професійний маяк». Їй би це навряд чи полестило. Тому імені не назву.
7. Як ви ставитеся до постійних заяв одного плодовитого письменника про те, що критики в Україні немає? Чи повинна критика (якої немає) приділяти більше уваги масовій літературі?
О. К. Плодовитий письменник дивиться на літературу, здається, лише в двох аспектах — як на бізнес і як на інструмент політики (культурної, але, зрештою, не тільки). З цієї перспективи, справді, літературна критика не відіграє за нинішніх обставин такої ролі, якої б хотілося плодовитому письменнику. Але література — це не лише політика, й тим паче не лише бізнес. Це цілий багатовимірний світ, у якому критика, звичайно, існує. Було б добре, якби вона приділяла більше уваги всякій літературі. І масовій, зокрема, теж, але не тільки їй. Де в нас, скажімо, численні статті та рецензії про перекладну поезію (так, у «ШО» є, я знаю!)? Де інтерв’ю з безумними маргіналами?
Б. Р. Критика має приділяти увагу різній літературі, і популярній — так само. Звісно, оцінювати її варто, виходячи з критеріїв популярної літератури, а не умовної «високої полиці». Критика в Україні є, авторам доведеться з цим змиритися.
Є. С. Критика навряд чи щось твердо «повинна робити», вона радше «може» і «може собі дозволити». Може звертати увагу й на жанрову літературу, там живуть симптоматичні тенденції. Вочевидь, якщо виходити лише з критерію її кількісної присутності та впливу на наклади, то може здатися, що й немає. Але критика також впливає на інтелектуальний мікроклімат, і тут певні результати в нас є.
Т. Т. Проблема одного плодовитого письменника та інших, не таких плодовитих, як на мене, насамперед у тому, що їх не влаштовує не наявність / відсутність української літкритики, а те, як і що ця літкритика про них пише. Літкритик ніколи не буде хорошим для автора, якщо не написав «цей текст — найкраще, що сталося з нашою літературою за… років», а відносимо ми творчість автора до масліту чи до високої полиці — не грає ролі.
Г. У. Ніяк. Мене ці заяви не стосуються.
8. Кому зараз насамперед потрібна критика — читачам, письменникам, видавцям чи, може, самим критикам?
О. К. Усім потрібна — це ж інституційний елемент.
Б. Р. Критик пише і працює для читача, критика — це насамперед культурна журналістика, фільтр, що допомагає виокремити вартісні книжки з-поміж того, що можна не читати.
Є. С. Критикам — звісно, треба ж актуалізувати все те добре, що в тобі є, аби легше дихати і не скурвитись. Проте вона потрібна для культурної та суспільної чутливості як такої, потрібна для витончення дискусій і смислових розрізнень в часи підміни експертизи афектами, а інтелектуальних зусиль — яскравою популістською риторикою. Критика тримає кордони загальної притомності, не інакше.
Т. Т. Я завжди кажу, що працюю для вічності та трьох тисяч читачів, які поділяють мої смаки в літературі та мають подібне почуття гумору. Коли я чую, що завдання критика — прищепити любов до літератури чи заохотити українського читача купувати вітчизняну книжку, мені хочеться кидати предмети, бо так нам накидають функції школи, піар-відділів чи політруків, а це шкідливо для літпроцесу і не дарує ніякого фану.
Г. У. Критика адресована завжди і тільки читачу. Ми — професійні читачі, наша аудиторія — компетентні читачі. Чи входить в цю групу видавець або письменник, не грає жодної ролі.
9. Чи є критика вашою основною професійною діяльністю? Якщо ні чи не зовсім, то з яких причин?
О. К. Ні, не є. Одна із. А те, що формує мою ідентичність — писання власне літератури.
Б. Р. Критика приносить менше прибутків, ніж редагування і лекції.
Є. С. Так, я саме літературний критик, але з суттєвим уточненням: критик, що не тільки пише. А ще читає достобіса лекцій, періодично робить радіо- й телепрограми, іноді буває куратором, проводить букклаби, викладає приватно, займає редакторські посади. Та все це — як літкритик, це важливо.
Т. Т. Я би вмерла з нудьги або від вигорання, якби займалася чимось одним у житті, тому ніколи не уявляла ситуації, що лише пишу рецензії та модерую літературні заходи. Професія філолога, можливо, не найпрестижніша нині, але врізноманітнювати життя вона все‑таки дозволяє.
Г. У. Так.
10. Яким чином можна покращити ситуацію з українською літературною критикою?
О. К. Більше публікувати текстів про літературу. Не обмежуватися мейнстримними авторами і видавництвами. Продовжувати шукати формат, який дозволяє «затягти» в непросту й неочевидну тему.
Б. Р. Популяризувати читання, тоді збільшиться і кількість читачів критики. Запровадити у великих ЗМІ окремі сторінки літкритики, як вже є у The Guardian (але видання на це підуть, тільки якщо буде читацький запит). Популяризувати читання і критику через телебачення.
Є. С. Професіоналізувати її. Є окремі критикині й критики, однак відсутня цупка інфраструктура. А значить, тут немає нормальних грошей. Коли щось є професією? Коли з цього можна жити. Жити лише з писання літературної критики, не заходячи в суміжні області, зараз не вийде. Тобто такої професії, якщо йти за ринковою логікою, немає. Але ми все‑таки є.
Т. Т. Думаю, українську літературну критику варто залишити в спокої: так нежиттєспроможні явища самі відімруть, а життєспроможні — залишаться (і це не залежить від фінансових вливань чи державної підтримки, навпаки, такі дії завжди вносять елемент несвободи). Ми не можемо підігнати під нашу версію ідеального ні критиків, ні письменників, ні читачів, тому варто просто читати, писати та отримувати задоволення.
Г. У. Підвищувати кваліфікацію тих, хто вже працює на полі, і робити це системно.
