Несмотря на апокалипсис, журнал «ШО» продолжает цикл «City Face: культурные портреты городов». На очереди Львов, он же Львів, Lemberg, Leopolis, לעמבערג, Լվով, İlbav, город Льва, столица Галичины, культурная столица Украины, украинский Пьемонт, а еще Бандерштадт, как же без этого. Город некогда австро-венгерский, польский и еврейский, а ныне главная твердыня подлинного украинства. Город с богатейшей историей и разнообразнейшей архитектурой, безоговорочно основной туристический центр страны. Конечно, речь о блаженных временах до пандемии коронавируса, когда туризм еще существовал.
Все проходит, пандемия тоже пройдет, и оставшиеся в живых снова приедут во Львов. Они пойдут гулять по Старому городу, где есть все, чего пожелает душа, кроме моря и метро. Заберутся на Высокий Замок, где нет никакого замка, но довольно того, что когда‑то был. Будут слушать музыку на Leopolis Jazz Fest и покупать книги на Book Forum Lviv. Наслаждаться божественным кофе в «Гасовой лямпе» и «Под синей пляшкой». Торговаться в «Жидовской кнайпе» и получать 900‑процентные скидки в «Масонах». Бросать монеты уличным музыкантам, перепевающим «Океан Ельзи» или «Братів Гадюкіних». И убеждаться в том, что Львов все‑таки самый колоритный город страны — не завидуй, Киев, не плачь, Харьков, прости, Одесса.
Объектов, явлений и людей, определяющих культурное лицо Львова, великое множество. Пришлось себя ограничить и выбрать только самое главное. В этом нам, как обычно, помогли эксперты: историки, краеведы, писатели, музыканты, рестораторы. Пока, на момент написания этого текста, реальная прогулка по городу Льва для большинства читателей недоступна, «ШО» предлагает отправиться в виртуальную. Давайте верить в лучшее и помнить заповедь неунывающего солдата Швейка: «Як буде, так і буде, і все‑таки якось воно буде. І ще такого ніколи не було, щоб якось та не було».
Старе місто
Політичний, економічний і культурний центр Львова. Серцем Старого міста є площа Ринок із міською ратушею в центрі, з кам’яницями XVI — XVIII століть по периметру, зі статуями Нептуна, Діани, Адоніса й Амфітрити на кожному її розі. Разом з оточуючими кварталами площа Ринок утворює так зване «середмістя». Тут розташовано ряд відомих культових споруд (Вірменська церква, Латинська катедра, Успенська церква, Домініканський костел, Бернардинський монастир), Оперний театр, палаци Бандинеллі й Корнякта, каплиці Кампіанів і Боїмів та багато інших шедеврів архітектури. У 1998 році ансамбль історичного центру Львова занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Тетяна Казанцева
Історик архітектури, кандидат наук, доцент кафедри дизайну та основ архітектури Національного університету «Львівська політехніка», засновниця й керівник Школи архітектури Львова.
— Ще в XIX сторіччі склалося поняття «потрійний Львів» — Львів руський, Львів німецький, Львів польський. Його ввели поляки, і це з їхнього боку дуже гарно, бо потрійний Львів починається з українського або давньоруського Львова. Найдавніше місто знаходилося не на площі Ринок, а за Оперним театром, де зараз туристично-атракційний райончик на площі Старий Ринок. Колись там стояли давньоруські церкви, була давньоруська забудова, що належала до періоду Київської Русі, IX — XII століття. Від тих часів у Львові лишилося кілька об’єктів — церква святого Миколая, Онуфріївська церква, П’ятницька церква. Всі вони розташовані під горою Високий замок.
— Львівське «місто в мурах», або «середмістя», дуже невеличке. Коли польський король у XIV столітті завоював Львів, він не став нічого руйнувати, а просто переніс місто в інше місце та збудував його за канонами Магдебурзького права. Всі вулички були паралельно-перпендикулярні, посередині стояла ратуша, кожна кам’яничка мала три вікна й подвір’я. Львів тоді уподібнився іншим середньовічним містам Європи. Він узагалі — типове європейське місто, і це дуже важливо.
— 1527 року сталася велика пожежа, після якої почалася перебудова міста. До Львова приїхало багато іноземних майстрів із Франції, з Німеччини, але особливо з Північної Італії. Ті майстри везли сюди найкращі італійські традиції, проте в дорозі вони губилися, сторінки величезних архітектурних трактатів псувалися, деякими з них, мабуть, взагалі розпалювали багаття. Майстрам доводилося вигадувати щось нове, тому у Львові ми маємо дуже особливий стиль. Сучасних італійців львівська архітектура дивує: начебто своє, рідне, але якесь інакше.
«У Львові зосереджено 80 % пам’яток архітектури України. Місто унікальне, таких більше немає. Ніде ви не знайдете такого синтезу стилів, починаючи від візантійського й романського і закінчуючи модернізмом першої третини ХХ століття, це справжня архітектурна енциклопедія просто неба»
— У Львові зосереджено 80 % пам’яток архітектури України. Місто унікальне, таких більше немає. Ніде ви не знайдете такого синтезу стилів, починаючи від візантійського й романського і закінчуючи модернізмом першої третини ХХ століття, це справжня архітектурна енциклопедія просто неба. Тут і ренесанс, і готика, й бароко, а такі шедеври, як каплиця Трьох Святителів чи вежа Корнякта, є у кожній книжці з історії архітектури.
— На жаль, віддана на поталу туристичним вподобанням, автентична архітектура Львова руйнується. Ми маємо жахливі приклади нищення кам’яниць, чого не побачиш ніде в Європі. Наприклад, мешканці поспіль міняють старовинні вітражі на сучасні склопакети, і ці вітражі ми потім знаходимо на звалищах. Якщо двадцять років тому в кожному під’їзді можна було побачити автентичні двері, батареї, дзеркала, плитку тощо, то зараз все це викидають без жалю.
— Разом із тим у наші часи жодне місто Європи не має тої автентики, як у Львові. Ця автентика вилазить буквально з кожної щілинки; у кожному будинку Старого міста можна знайти фантастичні речі з часів ще Австрійської імперії. Нещодавно в одному помешканні я бачила двері з первісним фарбуванням під деревину, стародавню кухню, антресоль, де спала прислуга, ванну на лев’ячих ніжках. В Європі такого вже немає.
— Улюблених будинків у мене багато. Шалено люблю кам’яницю Гепнерівську на площі Ринок, 28, з її левами, гіпокаустами, балками, солярними знаками. Я досліджувала її два роки, і таке враження, що я просто там жила. Зараз вона безнадійно спотворена реставрацією, і це мій великий біль. Ще люблю такий не дуже відомий об’єкт, як Кредитне товариство землевласників на Коперника, 4. Воно збудоване у 1912 році архітектором Юліаном Захаревичем і ніколи не зазнавало жодної реставрації. Там скляні перекриття, скляні підлоги, мармури, мозаїки, фантастичне об’ємно-просторове рішення. Пройшло сто років, але все таке, немов зроблено тепер.
Высокий Замок
Наивысшая точка города (413 м над уровнем моря) в непосредственной близости от его центра. В Средние века там находилась крепость, с середины XIV столетия — замок, построенный польским королем Казимиром I. В XVII — XVIII веках после нескольких разрушительных осад замок стал приходить в упадок, в начале XIX столетия его руины разобрали на строительные материалы. В 1835 году на холме был разбит парк. Сейчас от замка остался лишь небольшой каменный фрагмент южной стены.
Константин Смолянинов
Фотограф, фотохудожник, куратор. Лауреат украинских и европейских фотоконкурсов.
— Высокий Замок я прямо сейчас вижу в своем окне. Для меня это в первую очередь просто парк, в котором прошло все мое детство. Мы с ребятами там играли, потом катались на велосипедах, потом лезли под юбки. Мой сын тоже там игрался, сейчас катается на велосипеде. Под юбки еще не лезет — всему свое время.
— От замка на Высоком Замке осталась одна стена, причем это остатки не княжьего замка, а того, который построили польские короли. Но туристы все равно испытывают фрустрацию — те, кто не в курсе дела, рассчитывают увидеть настоящий замок, в духе знаменитых французских или германских. Кстати, в 1990‑е годы один львовский мэр хотел его восстановить, точнее, выстроить заново, но, слава богу, у него не хватило на это денег.
— На Высоком Замке есть ресторан «Высокий Замок». Вечером, а иногда и утром из него идут пьяные люди, поют песни. Самая популярная — «Там під львівським замком старий дуб стояв, А під тим дубочком партизан лежав»; этот суперхит я слышу почти каждую пятницу, субботу и воскресенье. Прелесть в том, что на Высоком Замке нет не только замка, но и дубочка. Сколько здесь ходил, никогда никаких дубочков не видел. Так что Высокий Замок состоит из сплошных фейков и симулякров.
— Что здесь точно есть, так это немецкая восьмая школа, которую окончил Станислав Лем. Его автобиографический роман так и называется — «Высокий Замок», и это не просто мемуары, а исследование феномена памяти.
— Сейчас вот вспомнил: подростками как‑то мы гуляли с другом по Высокому Замку, был конец осени, стояла обычная депрессивная львовская погода, на свалку полетели вороны, и в этот момент мой товарищ решил, что отсюда надо уезжать. Тогда это была частая мысль львовских тинейджеров: поскорее окончить школу и куда‑то свалить. До сих пор удивляюсь, встречая одноклассников: мне казалось, все они давно уехали. Львовяне любят вспомнить, кто из их бывших земляков занимает серьезные позиции в столицах, в Киеве или в Москве: Явлинский, Фридман, Манский и т. д. Это наша милая провинциальная забава.
— Лет 30–40 назад Высокий Замок был овеян мистическим флером. Дети рассказывали о нем страшилки, в массовом сознании это место считалось опасным. Да, в конце XIX века, когда окрестности только начали застраивать жилыми домами, здесь были довольно глухие места. Стоял цыганский табор, рядом была Лысая гора, где якобы водилась всякая нечисть. Но до советской эпохи дошли лишь слабые отголоски тогдашней мистики.
— Высокий Замок — это наш бонус. Я часто сравниваю Львов с польскими городами, все‑таки он находится в том же ряду, что Вроцлав или Краков, но там такого парка нет. Для меня он ценен именно тем, что это парк. В молодости это была среда для разврата и алкоголизма, сейчас это отрада и убежище, место для медитаций. Хорошо, что физически сюда сложнее добраться, чем до других львовских достопримечательностей. Туристов гораздо меньше, чем в центре, и можно ощущать себя дома, а не в пространстве бутафорского перформанса.
Book Forum Lviv
Book Forum Lviv, до 2018 року Форум видавців у Львові, — книжковий ярмарок і Львівський міжнародний літературний фестиваль. Проходить у Львові з 1994 року кожного вересня. Найбільший книжковий ярмарок в Україні та один з найбільших у Східній Європі. Головні експозиції розташовуються у Палаці мистецтв, біля палацу Потоцьких та на проспекті Свободи.
Протягом 23 років президентом Форуму видавців була Олександра Коваль, яка зараз очолює Український інститут книги. У Форумі брали участь практично всі знані письменники України. Почесними й спеціальними гостями фестивалю були Пауло Коельо, Людмила Петрушевська, Пьотр Вайль, Юстейн Ґордер, Януш Гловацький, Татьяна Толстая, Владімір Сорокін, Януш Леон Вишневський, Лєонід Юзефовіч, Лєв Рубінштейн, Ольга Токарчук, Ерленд Лу, ДіБіСі П’єр, Мартін Поллак, Фредерік Беґбедер, Арундаті Рой та багато інших.
Софія Челяк
Програмний директор фестивалю.
— Я сама не зі Львова, переїхала туди, коли мені було сімнадцять. Вчилася в гімназії в Івано-Франківську, й одного разу мені, як ударниці з літератури, дали завдання підготувати доповідь про Форум. І ось я, школярка в гімназійній червоній формі, стою біля дошки, розповідаю про Форум: видавці, письменники, багато книжок, щастя неймовірне, шкода, що ми туди не їдемо. Розказую про всесвітньо відому перекладачку Гаську Шиян, яка перекладає всесвітньо відомого письменника П’ера ДіБіСі… Я тоді взагалі не знала, хто він до біса такий, але це було моє перше усвідомлення й сприйняття Форуму.
— Потім я багато читала про Форум, зокрема в журналі «ШО». Купувала зі своїх заощаджень кожний номер, те читання було для мене велике благо, можна було щось узнати про Форум, поки мене туди батьки не пускають. Першого ж року навчання у Львові я пішла на Форум волонтеркою. Мене зустріли в готелі «Жорж» на історичному тематичному кластері, я там з усіма сварилася, боронила Тімоті Снайдера від слухачів, коли їх прийшло набагато більше, ніж вміщував зал. Тобто як такого Форуму я тоді не побачила, але зрозуміла, як він працює.
— До Форуму я працювала на Місяці авторських читань. У 2015 році там були потрібні перекладачі з чеської, а я якраз вчилася на богемістиці. Гриць Семенчук — тоді він був для мене пан Григорій — запросив мене перекладати, і я познайомилася там з багатьма українськими письменниками. Зокрема з Остапом Сливинським, який через півроку, коли Гриць звільнився з Форуму, порекомендував мене Олександрі Коваль як людину, яка може займатися організацією літературного фестивалю. Ми з нею проговорили дві години, і вона одразу сказала оформляти документи. Так я почала працювати на Форумі.
— Питання щодо кількості заходів досить складне, ми щороку його піднімаємо. Проте можу сказати, що за часів моєї роботи на Форумі кількість відвідувачів тільки зростала — з 16 до 25 тисяч. Це нас дуже тішить. Взагалі ми працюємо за системою Ляйпцигського книжкового ярмарку, в рамках якого по всьому місту відбувається близько трьох тисяч заходів. Ми намагаємося огорнути весь Львів у літературу й надати можливість виступити всім авторам. Так, буває, що на зустріч з письменником приходить дві чи три людини, але ж це його найвірніші читачі!
— Історії траплялися всілякі. Якось у нас була презентація «Щоденників Лоли» за мотивами серіалу «Школа», який виходив на «1+1»; ми знайшли приміщення подалі від центру на тисячу людей, але туди прийшло три тисячі. Перекриваємо вхід, кажемо, соррі, люди, вас занадто багато, якщо щось станеться, ми сядемо, тому захід переноситься на завтра. Але це діти, що виросли на Революції гідності, вони в кожній незрозумілій ситуації починають кричати «Ганьба!». І от ми сидимо забарикадовані у клубі, під клубом тисячі розлючених підлітків, і тут на територію заїжджає бусик гурту «Карбідо», бо в них наступного дня там концерт і вони привезли інструменти й обладнання. Діти вирішують, що то приїхали актори «Школи», буквально кидаються під колеса бусика, а коли звідти ніхто не виходить, починають його розхитувати. Як сказав потім мій улюблений Олег Іванович Гнатів, тобто Мох, музиканти «Карбідо» відчули на собі славу «Ролінг Стоунз».
— В Україні зараз багато книжкових ярмарків, але ми за всіма показниками найбільші. Book Forum — це захід із великою історією, завдяки якому будувалося видавниче середовище всієї країни. Звучить дуже пафосно, але це правда. Зараз є розмови про деяке знецінення Форуму, але щось подібне говорять завжди. Он, наприклад, скільки було розмов про те, що «Дзиґа» вже не та, що вона своє віджила, що в ній немає сенсу, але вона існує й працює. Так і Форум залишається місцем, де нас завжди приймають.
— Ми намагаємося бути до всіх відкритими, всіх підтримувати. Створюємо умови для видавців, щоб вони могли презентувати свої книжки, бо маємо величезну інфраструктуру для проведення заходів по всьому місту. Нам трохи складніше з ярмарком, бо Палац мистецтв вже замалий для нас, але сподіваємося, що з часом все зміниться і нам запропонують кращі можливості — міська влада над цим працює. Форум буде змінюватися, проте ми впевнені, що він залишиться найбільшим і найголовнішим.
Вірменка
Культова кав’ярня по вулиці Вірменський, 19. Заснована 1979 року під вивіскою «Кофейня», назва «Вірменка» була неофіційною. Місце зустрічі львівської богеми, неформалів, представників творчих професій. Відреставрована у 2016‑му, з 2016 по 2018 роки визнавалася найкращою кав’ярнею Львова в рамках Lviv Coffee Festival.
Алік Олісевич
Найвідоміший хіпі Львова, жива легенда «Вірменки».
— «Вірменка» як культова львівська кав’ярня з’явилася влітку 1979 року. Я тоді їздив автостопом по Радянському Союзу по хіпових своїх друзях — Прибалтика, Москва, Пітер і так далі. Повернувся у вересні, працював натурником в Інституті прикладного й декоративного мистецтва — його кафедра малюнку знаходилася у Старому місті, неподалік від площі Ринок. Там мені сказали, що поруч, на розі, відкрилася кав’ярня, яка тоді ще не мала назви. І ми почали туди ходити.
— Шарму їй додавало те, що вона знаходилася в самому центрі Львова, на старовинній Вірменській. Таких закладів у місті тоді існувало зовсім небагато, можна було порахувати на пальцях. Почала підтягуватися публіка з творчих вузів (Музпед, Поліграфічний), потім з Універу, з Політеха. Кав’ярня швидко перетворилася на своєрідний бастіон свободи. Там можна було говорити на будь-які теми, обмінюватися самвидавом і книжками культових письменників — Солженіцина, Селінджера, Воннеґута, утворювати групи за інтересами. Там були книгомани, фотографи, музиканти. Навіть геологи‑спелеологи, які по печерах лазили.
— На початку 1980‑х на «Вірменці» вже не вистачало місця в середині. Люди брали горнятко кави, виходили на вулиці, сідали на парапетах, грали на гітарах. Кав’ярня закривалася рано, десь о восьмій вечора, але люди лишались і продовжували спілкуватися. Місцевій владі це, звісно, не подобалося. Час від часу приїздила міліція, забирала хлопців у відділки, ставила на облік. Більшість із тих, хто приходив на «Вірменку», були під контролем міліції, комсомольських і партійних органів. Членів оперативних дружин, які приходили до нас «боротися з буржуазною культурою», ми називали хунвейбінами.
— Слава про «Вірменку» розносилася по всьому Радянському Союзу. Для Львова вона була як «Сайгон» для Пітера. Завсідники «Вірменки» жили не по канонах Совдепії, вони утворювали щось на кшталт великої родини. Контингент кожного року збільшувався, приходили цікаві люди — легендарний фотограф Вілі Фургало, музикант Сергій Кузьмінський, який потім створить «Братів Гадюкіних». Ті, хто приїздили стопом до Львова й не мали, де ночувати, знали, що на «Вірменці» вони завжди знайдуть вписку.
— На початку дев’яностих, з настанням незалежності, свободи стало скільки завгодно, і «Вірменка» почала втрачати те значення, яке вона мала. Люди перебиралися до інших локацій: хтось ходив у новостворену «Ляльку», хтось гуртувався біля Шевченка на проспекті Свободи, хтось поїхав заробляти гроші за кордон, хтось помер. Десь до 1994–1995 років люди ще приходили, але потім перестали.
— Ми почали відроджувати «Вірменку» з 2008‑го, коли вирішили випустити альманах «Хіпі у Львові». Треба було зустрічатися з людьми, розпитувати їх, записувати їхні спогади, і ми подумали: а чому би не запрошувати їх на «Вірменку»? Так туди знову почала підтягуватися публіка — спочатку наша хіпова, потім молодь, потім просто звичайні цивільні люди, яким було цікаво, що там таке відбувається.
— Чотири роки тому «Вірменку» викупив один бізнесмен — до цього вона була у комунальній власності міста. Там зробили ремонт, і в серпні 2016‑го вона відкрилася в новому варіанті. Багато хто казав, що це вже буде зовсім не та «Вірменка», але там з’явилися молоді креативні люди, вони звернулися до нас, і ми разом вирішували, що цікаве можна зробити. Повісили стенди з портретами завсідників, полиці з книжками про Львів, які можна й просто погортати, і купити, організували «підвішену» каву.
— А ще ми тепер раз на місяць робимо музично-літературні зустрічі. Наприклад, першу таку акцію в 2016‑му ми робили до дня заснування Республіки Святого саду — це було місце, куди львівські хіпі приходили з 1968 по 1982 роки. Робили заходи пам’яті Джима Моррісона й Дженіс Джоплін, фотовиставки, вечори поезії. У минулому році було свято сорокаріччя «Вірменки», в нас на вулиці грали шість рок- і блюз-бендів. За ці чотири роки «Вірменка» привабила новий контингент. Можна сказати, що в неї почалося нове життя.
Дзиґа
Арт-центр, мистецьке об’єднання, яке реалізовує різноманітні ідеї, проекти та акції, організує концерти, виставки, кінопокази, читання, дискусії тощо. Знаходиться на вулиці Вірменській, 35. Заснована в червні 1993 року членами львівського студентського братства Маркіяном Іващишиним, Андрієм Рожнятовським, Ярославом Рущишиним, Андріаном Кліщем та відомими львівськими митцями Сергієм Проскурнею і Влодко Кауфманом. Серед проектів «Дзиґи» були журнал «Четвер», клуб «Лялька», галерея «Дзиґа», джаз-клуб «Львів», фестивалі «Флюгери Львова», Jazz Bez, «Підкамінь», Тиждень актуального мистецтва, Fort. Missia та інші.
Григорій Семенчук
Поет, публіцист, музикант, культурний діяч.
— Вперше я побував на заходах «Дзиґи» десь у 2007 році. Як виявилося, то був один із останніх концертів, які відбувалися в «Ляльці», грали якісь джазмени, я навіть не знав, що то були за виконавці. Потім я почав активніше долучатися до життя «Дзиґи», в 2009‑му особисто познайомився з Маркіяном Іващишиним, одним із засновників і багатолітнім директором «Дзиґи», і до сьогодні вона для мене є дуже важливим місцем.
— Тоді це було середовище, де ти завжди міг знайти однодумців, де, коли б не прийшов, ти знав, що є хтось, з ким можна поспілкуватися. Там відбувалася надзвичайна кількість подій, майже щодня — виставки, концерти, читання, зустрічі. Якраз приблизно в 2009–2010 роках паралельно відкрилося літературне кафе «Кабінет», який теж був важливим проектом «Дзиґи». Там я на власні очі побачив багато цікавих письменників, про яких до того тільки чув.
— Коли я працював на Форумі видавців, ми стали партнерами. Організовували у «Дзизі» безліч подій, чотири роки проводили там фестиваль Місяць авторських читань. Власне й Мистецька рада «Діалог», громадська організація, яку я зараз очолюю, в свій час була заснована за ініціативою Маркіяна, який об’єднав різних людей із різних культурних організацій у Львові для створення єдиного майданчика. Після смерті Маркіяна «Дзиґа» стала місцем меланхолії й ностальгії, проте й зараз свої зустрічі я в основному призначаю там.
— Маркіян був мотором «Дзиґи». Важливо розуміти, що він був ще й активним політичним діячем, одним із лідерів студентської Революції на граніті, і що «Дзиґу» він заснував разом із іншими лідерами студентського братства. Тому політичні активісти гуртувалися там із митцями, з людьми культури. Взагалі Маркіян був унікальною людиною, у Львові його всі знали й надзвичайно поважали. З ним було дуже цікаво працювати, бо він завжди вигадував щось нове.
— Те, що Маркіяна не стало — велика втрата для Львова, але мене тішить, що продовжують жити його проекти, його фестивалі. Також тішить те, що люди, які працювали з Маркіяном, зараз є керівниками різних культурних установ і громадських організацій. Він залишив по собі ціле покоління вдячних учнів, які продовжують бути активними в питаннях культурного життя Львова.
— Практично все, що «Дзиґа» заробляла у своєму кафе, вона витрачала на реалізацію тих чи інших культурних проектів. За певний час у зв’язку з непростою економічною ситуацією та іншими факторами наросла велика кількість боргів, неможливо було утримувати орендоване приміщення. Тому засновники прийняли рішення продати частину «Дзиґи», і вона увійшла до мережі «!FEST». Завдяки цьому була отримана потрібна «Дзизі» інвестиція. Зрештою один із власників «!FEST» Юрко Назарук є учнем Маркіяна, людиною, яка довгий час із ним працювала.
— Я спостерігав цю історію з середини, й мушу сказати, що до цього йшло багато років. Культурні проекти, на які витрачаються великі кошти, не окупаються, тим більше, не приносять прибутку. Звичайно, після продажу «Дзиґа» трохи змінилася, але в цілому це той самий простір. Дуже добре, що куратором галереї залишився Влодко Кауфман, бо дзиґівська галерея — важливе місце для сучасного мистецтва. У Львові таких зовсім небагато.
— «Дзиґа» виникла з перших фестивалів «Вивих», які на початку дев’яностих були спалахом постмодерну, чимось абсолютно новим. На той час таке могло з’явитися тільки у Львові, де було велике середовище митців, письменників, артистів. Сама назва «Дзиґа» і назви інших її закладів, скажімо, «Під клепсидрою», свідчать про серйозний вплив Бруно Шульца, про суто галицький, львівський контекст.
— В інших містах України було багато спроб створите щось подібне — можна згадати, наприклад, київський кнайп-клуб «Купідон». Але «Дзиґа» лишається унікальною.
Leopolis Jazz Fest
Международный джазовый фестиваль. Проходит во Львове с 2011 года, в июне. Создан по инициативе российского бизнесмена Михаила Фридмана, уроженца Львова. Поскольку титульным спонсором фестиваля выступал «Альфа-Банк Украина», изначально носил название Alfa Jazz Fest. В 2017‑м переименован в Leopolis Jazz Fest, чтобы Львов как место проведения фестиваля был указан в его названии.
На фестивале выступал чуть ли не весь цвет современного джаза. Это Spyro Gyra, Джон Скофилд, Рон Картер, Кенни Гарретт, Джон Патитуччи, Джон Маклафлин, Dirty Dozen Brass Band, Авишай Коэн, Тиль Брённер, Эл Ди Меола, Чарли Хейден, Бобби Макферрин, Ларри Карлтон, Ди Ди Бриджуотер, Элиан Элиаш, Лаки Питерсон, Чарльз Ллойд, Херби Хэнкок, Джордж Бенсон, Уэйн Шортер, Майк Стерн, Пэт Метини с Антонио Санчесом, квартет Бренфорда Марсалиса с Куртом Эллингом, Артуро Сандоваль, Дайан Ривз и Питер Мартин, Ромеро Лубамбо, Реджинальд Вила, Террион Галли, Эсперанса Сполдинг, трио Мишеля Камило, коллектив Ларса Даниэльссона, Чик Кориа, Дайана Кролл и многие другие.
Алексей Коган
Музыкальный журналист, радио- и телеведущий, джазовый гуру, культурный организатор.
— Созданием фестиваля занималось агентство Jazz in Kiev, в котором я имею честь работать арт-директором. Следующий фест будет юбилейным, десятым по счету, и мы хотим, чтобы он, как мы любим говорить, совмещал приятное с помпезным. Будем надеяться, что коронавирус нам не помешает.
— Leopolis Jazz Fest — это то, чем Украина может безоговорочно гордиться. Если составить список музыкантов, принявших участие в фестивале в течение девяти лет, получится настоящая энциклопедия современного джаза. Из всех нынешних джазовых звезд считаное количество музыкантов не смогли приехать во Львов, да и то лишь в силу почтенного возраста. Мы счастливы, что успели показать Украине великих исполнителей, которых уже, к сожалению, среди нас нет. Их шестеро: Эл Джерро, Чарли Хейден, Чак Лоэб, Виктор Бейли, Ларри Корьелл, Малгру Миллер.
— Важно, что Leopolis Jazz Fest очень быстро попал в число самых престижных джазовых форумов. Большое достижение фестиваля — внимание к нему статусного телеканала Mezzo, который транслирует классическую, народную и джазовую музыку и имеет около миллиона подписчиков. Начиная с четвертого фестиваля, Mezzo записывал наши лучшие концерты, и они стали украшением канала. Это выступления Нильса Ландгрена, Авишая Коэна, Бобби Макферрина Чучо Вальдеса, Этьена Мбаппе — список можно продолжить. Я часто это говорю, но не могу не повторить: когда в конце программ, которые смотрит весь мир, видишь титр Recorded Live in Ukraine, а потом свою фамилию и фамилии своих партнеров, это безумно приятно.
— У нас две бесплатные сцены и роскошная фан-зона. Люди, которые не хотят тратиться на билеты, могут с пивом и закусками наблюдать на двух больших экранах за тем, что происходит на фестивале. Что нам по‑настоящему мешает, так это погода — Львов не зря называют мочевым пузырем Европы. К счастью, большая сцена и сцена «Рынок» уже защищены, но недавно я заметил одну интересную штуку: достаточно ленивую и капризную львовскую публику мы научили слушать концерты под дождем, так, как это происходит в Европе.
— Во время Leopolis Jazz Fest в городе находится много туристов, которые о существовании фестиваля не знают вообще, но, проходя мимо сцен, невольно останавливаются, прислушиваются и начинают спрашивать у волонтеров, что тут можно послушать еще. Еще важна ночная жизнь в клубах, когда происходят неформальные встречи музыкантов. Все это создает особую атмосферу и превращает фестиваль в настоящий праздник музыки, которого ждут целый год.
— В этом году я особенно волнуюсь. Билл Эванс, икона фортепианного джаза, незадолго до смерти познакомился с девушкой — так началась история их большой любви. Через семь лет после смерти Эванса эта девушка, ее зовут Лори Верхомин, написала очень трогательную книжку «Большая любовь. Жизнь и смерть с Биллом Эвансом». Учитывая то, что мать Эванса была русинкой, ее звали Мария Сорока, а дедушка Верхомин жил подо Львовом и эмигрировал в 1902 году я, познакомившись с Лори, подумал, что было бы хорошо перевести ее книгу на украинский язык.
— Я безумно благодарен Андрею Худо и «Видавництву Старого Лева» — Марьяне Савке и Коле Шейко, а также переводчику Вите Морозову за то, что эта книга уже готовится к печати. Лори Верхомин собирается приехать на фестиваль на официальную презентацию этой книги — на землю своих предков она попадет впервые. Сейчас она как раз занята поиском своих пожилых родственников в Украине. Мы тоже пытаемся найти какие‑то ее корни в Бориславе и Черткове.
— Я киевлянин и патриот своего города. Но я абсолютно убежден, что в Киеве такой фестиваль мы бы сделать не смогли. Организовать его можно было только во Львове — в силу его портативности, специфики локаций и целого ряда других причин. Вот еще один важный фактор: отравиться во Львове невозможно, здесь очень вкусно едят и пьют. Плюс знаменитый львовский кофе… У этого города совершенно особая атмосфера.
— Уже девять лет я бессменный ведущий концертов на большой сцене. Каждый раз, глядя в лица зрителей, я вспоминаю слова Херби Хэнкока: «Джаз — это музыка, которая смывает с людей грязь». Это правда.
Батяри
Представники субкультури, що існувала у Львові з середини XIX до середини XX століття. Батяри були бонвіванами, гульвісами, витівниками, жартівниками, авантюристами, модниками, любителями зухвалих розваг. Батярська тема знову набула популярності в останні десятиріччя у зв’язку зі зростанням інтересу до регіональної історії й розвитком туризму. З 2008 року 1 травня у Львові проводиться міське свято День батяра.
Ігор Лильо
Кандидат історичних наук, доцент історичного факультету ЛНУ ім. Франка, один із найбільш знаних і авторитетних львівських гідів.
— Треба починати зі самого слова «батяр». Воно угорського походження й вимовлялося інакше, умовно кажучи, «бечар». В перекладі це трошки хуліган, трошки Робін Гуд. Коли Галичина стала частиною Австрійської імперії, сюди привезли уніфіковане законодавство й відповідно запровадили австрійську поліцію. Дуже часто це були люди з другого боку карпатських гір, угорського походження. Вуличних порушників порядку вони називали «бечарами». Але оскільки угорська мова для слов’янського горла доволі важка, «бечар» перетворився на «батяра».
— Батяри могли бути і бідними, і багатими. Вони вели життя у такий легковажний спосіб, про який багато з нас, напевно, мріє, але мало хто відважується. Уявити собі батяра, який взяв кредит на помешкання, неможливо. Батяри легко здобували гроші, що би за цим не стояло. Вони могли битися об заклад, когось красиво обдурювати або бути типовими рантьє — хтось лишав спадок, і вони його безтурботно проживали. Батяри мали розподілені між собою райони, в кожному був свій одяг, свої поняття про шик і честь.
— Якщо користуватися сучасними термінами, це була класична субкультура, яка існувала на межі пристойності й непристойності. Пристойний приклад. Стоїть батяр на вулиці, довго вдивляється у відкритий каналізаційний люк. Його поступово оточують, збирається юрба, з’являється поліція, яка теж не розуміє, що до чого, а він вже зник, стоїть із друзями збоку, і вони всі регочуть, що з нічого зробили таку ситуацію. Непристойний: батяр міг піти у кінотеатр, сісти на балкончику, скрутити з картону трубочку, опустити її в нижній ряд і напісяти в кишеню якомусь поважному пану.
— Це була суто чоловіча культура, поняття «батярка» ми не знаємо. В батярів були дівчини, їх називали лясками чи дзюнями — термінів було багато. Можна сказати, що батяр — це хлопець, якого дуже люблять дівчата, але не поспішають виходити за нього заміж. Не треба ототожнювати батярів із бандитами, для цього існували інші терміни. Слово «батяр» дійсно зародилося у напівкримінальному світі, але на початку ХХ століття набуло романтичного ореолу. Більшість батярів були поляками й євреями, українці серед них складали меншість. Після війни населення Львова дуже змінилося: євреїв знищили, а поляків виселили. Тим не менше, батярський міф залишився.
— Батярська культура проіснувала до 1944 року, а в окремих особах збереглася десь до 1980‑х. Тоді у Львові можна було зустріти чоловіків, які поводили себе у дуже цікавий спосіб, і мої родичі казали про них: «О, то старий батяр». По-перше, такий чоловік мав почуття гумору, без цього батяр існувати не міг. По-друге, він умів дуже галантно й водночас поважно поводитися з жінками. По-третє, він був зовсім не радянською людиною, причому ставився до радянської влади не ворожо, а з таким зверхнім співчуттям, як ставляться до психічно хворих.
— Саме батяри значною мірою придумали львівську ґвару. Вона є сумішшю кількох мов — польської, української, ідишу, німецької зі вкрапленням навіть деяких французьких слів. Ось речення на ґварі: «Колежанка колежанку запросила на філіжанку, посидіти на бамбетлі, з’їсти канапку». Зараз багато людей в Україні вже легко це зрозуміють, але вони глибоко помиляються, коли думають, що це польські слова. «Колега» прийшла з латини, «філіжанка» складається з двох частин і має турецьке походження, «канапка» це від французького, а «бамбетль» — місцеве слово. Ну і українські слова є. Тобто маємо п’ять мов ув одному реченні.
— Ґвара була внутрішньою мовою напівкримінального світу, але дуже багато слів з неї ми використовуємо зараз у галицькому місцевому діалекті, навіть не задумуючись про їхнє походження. Я теж користуюся ґварою — особливо коли мені хочеться когось кудись послати чи сказати щось емоційне. Наприклад, про ситуацію з коронавірусом кожний західний українець скаже: «Най то все шляк трафить». Якщо йому щось неймовірно подобається, він скаже: «Боже, яке то файне», не згадуючи, що «файне» є запозиченням з іноземної. А якщо він захоче проїхатися, то скоріше за все зробить це не на велосипеді, а на ровері — це слово взагалі прийшло з англійської.
— Батярський міф зараз набув великої популярності. Проте я досить обережно ставлюся до сучасних батярських фестивалів, бо вважаю, що ми повинні бачити різні сторони цієї субкультури. Вона дуже складна, і більшість сучасних львів’ян не розуміють її до кінця.
Брати Гадюкіни
Перший культовий український рок-гурт. Створений 1988 року у Львові. Назва походить з оповідання радянського дитячого письменника Віктора Драгунського «Смерть шпигуна Гадюкіна». Спочатку фронтменом групи був Олександр «Шуля» Ємець, але величезної популярності «Гади» набули на початку дев’яностих, за часів лідерства Сергія «Кузі» Кузьмінського, який є автором переважної більшості їхніх хітів. Тексти пісень «Братів Гадюкіних» просякнути іронією й написані на місцевому діалекті з елементами львівської ґвари.
Гурт розпався у 1995 році, але потім кілька разів збирався знову задля поодиноких виступів. Найбільш відомим серед них є концерт 3 червня 2011 року у Київському палаці спорту, де разом із «Гадами» виступали майже всі найкращі українські рок-групи — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «ТНМК», «Бумбокс», «Мандри», «ДахаБраха», «Гайдамаки», «Димна Суміш». Захід був присвячений пам’яті Сергія Кузьмінського, якій пішов із життя у серпні 2009‑го. Останнім альбомом «Братів Гадюкіних» є Made in Ukraine, записаний влітку 2014 року.
Олександр «Фоззі» Сидоренко
Музикант, письменник, журналіст, вокаліст гурту «ТНМК» («Танок на Майдані Конґо»).
— Я зазвичай гальмую, тому «Гадюкіних» полюбив уже тоді, коли вони припинили активну діяльність. Звичайно, пам’ятаю «Наркоманів на городі», щось там з Пугачовою по телевізору, але тоді я був ще дурніший, ніж зараз — плутав їх з «Воплями Відоплясова» й взагалі слухав «АукцЫон». Тобто не зайшло.
— Потім ми вже переїхали до Києва, харківські постулати почали потроху забуватися. Одного ранку сиджу в «Тєлєнєдєлє», пишу гороскоп і слухаю «Радіо Столиці», а там чергує Ігор Пелих і ставить «Файне місто Тернопіль». Це вже вдарило по голові серйозно, бо звучало дуже близько до ідеалу — міцно, соковито, живо й максимально далеко від постестрадного штампу, яким тоді здавалася українська поп‑музика.
— Я був у захваті, терміново написав Пелиху на студійний пейджер повідомлення: «Игорь, про Тернополь слышу в первый раз, очень понравилось. Фоззи». Чому дослівно пам’ятаю? Тому що за кілька днів я прийшов на це радіо, ми там записували Пелиха для інтермедій альбому «Зроби мені хіп‑хоп», а на мене дивляться якось ворожо. А потім показують пейджер, а повідомлення в ньому таке: «Игорь, про Чернобыль слышу в первый раз, очень понравилось. Фоззи», на пейджинговій станції сплутали Тернопіль із Чорнобилем.
— Пелих тоді мені дуже швидко пояснив, що «Гади» — найкраще, що сталося з Україною після Незалежності, й я відразу з’їв усі альбоми. Так само, до речі, було й з Подерв’янським, відтоді вони для мене — споріднені явища, з якими відкрилася зовсім інша українська культура.
— Для мене їхня унікальність полягає в тому, що вперше українська зазвучала не як «Радіо Промінь» і не як Валентин Щербачов у телевізорі з футболом — це був яскравий приклад живої непастеризованої мови. Тексти були сюжетні, завжди з ідеєю, персонажами й драматургією. І що найважливіше — з іронією й самоіронією, я такі речі вважаю притаманними тільки дуже органічно розумним людям.
«Тексти були сюжетні, завжди з ідеєю, персонажами й драматургією. І що найважливіше — з іронією й самоіронією, я такі речі вважаю притаманними тільки дуже органічно розумним людям»
— Це був інший вимір, це був злам формату, це було культурне явище, яке чи не вперше зробило українське якісним, сучасним і гострим. І це був інший погляд на Західну Україну, іноді тверезий та безжалісний. Пригадайте пісню «Червона фіра», я вважаю її ідеальним прикладом соціального діагнозу в одній пісні.
— Відтоді, коли я везу родину в Карпати, ми завжди слухаємо всі альбоми «Гадів», у хронологічній послідовності. І не набридає. І на концерті возз’єднання в Палаці спорту я теж був, бо цього не можна було пропустити.
— Потім в нас було право першої шлюбної ночі у виборі пісень для кавер-шоу «Гадюкіних», я голосував за «Шейк», бо вона фанкова, але Фагот виявився провидцем — обрав «Тернопіль». Від того часу ми маємо честь грати один з кращих треків в історії української музики. І це той випадок, коли вчити текст каверу не було сенсу — він давно на підкорці. Й це вже назавжди.
— Трохи згодом я написав текст пісні «Гострі ножі», бачив його таким військовим реггі, й ми запропонували його «Гадам». В студії, щоправда, ми пішли далеко від Ямайки — такі вже суворі часи на календарі. А потім дізналися, що для «Гадюкіних» це був перший дует в їхній історії. І важко пояснити це відчуття, коли ти виходиш на сцену з людьми, які зламали хребта старій культурі й народили нову. Респект «Братам» й long live! Всьо буде чотко, чуваки.
Вакарчук
Музыкант, ученый, государственный и политический деятель. Лидер группы «Океан Ельзи», заслуженный артист Украины (2005), кандидат физико‑математических наук, народный депутат Верховной Рады VI и IX созывов, с июня 2019‑го по март 2020‑го — глава партии «Голос», лауреат Ордена Свободы (2016). Родился в Мукачево, вырос и стал популярным во Львове, в последнее время живет в Киеве.
Игорь Панасов
Музыкальный критик, журналист, член комитета Шевченковской премии.
— Лидер группы «Океан Ельзи» — редкий для украинской музыкальной сцены пример сочетания творческих порывов и хладнокровного расчета. Физик-теоретик и экономист‑международник — таким образованием может гордиться мало кто из наших артистов. Познания в точных науках удивительно гармонично сочетаются в Вакарчуке с чувствительностью к волнам невидимого мира вдохновения. Многие из своих главных песен он написал спонтанно за несколько минут, не планируя их.
— Этот микс иррационального и рационального стал принципом движения проекта «Океан Ельзи», куда Вакарчук пришел в 1994 году. Успех его песен, написанных под очевидным влиянием мировых трендов гитарной музыки разных лет (от блюз-рока до брит-попа), всегда определялся не только их новаторством для локальной мейнстрим‑сцены, но и точными шагами по продвижению материала. На раннем этапе с помощью менеджмента, а в последние почти 20 лет без него, Вакарчук принимал немало оптимальных маркетинговых решений.
— Контракт с Pepsi, появление на сцене Майдана 2004 и 2013–2014 годов, четкая пиар-политика в коммуникациях с прессой, продуманное многолетнее сотрудничество с проверенными партнерами привели к тому, что «Океан Ельзи» стал исключительным и самоценным явлением в украинском шоу-бизнесе. Со временем вокруг группы вырос целый кластер украинской индустрии развлечений — промоутерская компания Susy Production, билетный оператор kasa.in.ua и т. д.
— Умение Вакарчука выстраивать отношение к себе как к фигуре исключительной, резонирует с тем горделивым нравом, который присущ большинству современных музыкантов из Львова и его окрестностей. Специфика этого характера — в обособленном и слегка надменном отношении к окружающим. Эти черты можно увидеть и в участниках группы «Один в каное», и в Христине Соловий. Они не бросаются в глаза, зачастую искусно маскируются, но являются ощутимой специей, которая придает остроту и индивидуальность образам львовских артистов.
— Многолетний акцент Вакарчука на общественной и политической деятельности позволяет многим говорить о том, что его успех как артиста — не музыкальная победа в чистом виде. Как будто в современном шоу-бизнесе можно добиться серьезных успехов, не используя социальные темы и маркетинговые рычаги.
— К середине 2010‑х масштаб фигуры Вакарчука и его группы стал таким, что разговоры о его общественном статусе затмили дискуссии о творчестве. Это мешает части аудитории адекватно смотреть на музыку «Океана Ельзи», которая является выдающейся адаптацией западной рок-культуры последних 60 лет на украинской почве. Вакарчук — исключительный мелодист, лирик (любовный и социальный), артист с потрясающим сценическим чутьем и безумным энергетическим запасом. Те, кто был на четырехчасовых стадионных выступлениях «Океана Ельзи», понимают, о чем речь.
— Когда 70 тысяч человек в один голос пели песню «Не питай» на НСК «Олимпийский», можно было наглядно убедиться в том, что песенная культура высочайшего уровня может быть в Украине массовой. Через погружение в стихию украинского языка она находит свое новое уникальное воплощение, традиции других народов сплетаются с живой историей украинских слушателей. Для того чтобы это стало реальностью, важны усилия всех, кто входит в семью под названием «Океан Ельзи», но очевидно, что центром этой прекрасной воронки является Святослав Вакарчук.
— Уже скоро год как он второй раз в жизни работает народным депутатом. И я точно знаю: ему сейчас очень не хватает музыки. Не хватает в том количестве, чтобы он мог дышать глубоко и вольно.
ВСЛ
«Видавництво Старого Лева» засновано 2001 року у Львові Мар’яною Савкою та Юрієм Чопиком. До 2013 року займалося виданням дитячої літератури, але після приходу на посаду директора Миколи Шейка, значно розширило асортимент — насамперед за рахунок української й зарубіжної художньої літератури для дорослих. ВСЛ має мережу власних книгарень (Львів, Дніпро, Київ, Одеса) і є одним із провідних і найбільш знаних видавництв України.
Мар’яна Савка
Поетка, перекладачка, публіцистка, громадська діячка, співзасновниця й головний редактор «Видавництва Старого Лева».
— Коли ми створювали «Видавництво Старого Лева», була зовсім інша країна і зовсім інший стан книжкового ринку. Красивих якісних книжок зі стильними обкладинками було дуже мало, окрім Івана Малковича з його «А-ба-ба-га-ла‑ма‑гою» не було на кого рівнятися. Ми з Юрком Чопиком не мали ні особливих знань про цю сферу діяльності, ні стратегії розвитку. Але в нас було велике бажання змінити ситуацію.
— Ми хотіли, щоби наше видавництво стало частинкою Львова. Тому ми взяли таку назву, адже Лев — це патрон нашого міста. Він одночасно є королем, історичною фігурою і казковим персонажем, царем тварин. Спочатку ми побоювалися, що слово «старий» у назві може когось напружувати, але для нас воно було насамперед синонімом до слова «мудрий» і уособленням певного життєвого досвіду, якого нам тоді бракувало. І ми його залишили.
— Тоді це був малесенький сімейний проект: в якійсь момент нагород у нас було більше, ніж видань. Ми вкладали у справу все що можна, витягували гроші не тільки зі своїх кишень, але й з кишень наших батьків. Йшли за власними смаками та інтуїцією й не прогадали. Коли сталася економічна криза 2008–2009 років, ми зрозуміли що мусимо шукати вихід, і якраз тоді познайомилися зі власниками компанії «!FEST». У ВСЛ вже була репутація хорошого малого видавництва, улюбленого для дитячої частини читацького суспільства. Але коли ми почали працювати з «!FEST», то вирішили змінити формат.
«Незважаючи на те, що ми рухаємося в різних напрямках, дитяча література залишається у нас в топах продажів»
— Я запросила з Києва Миколу Шейка, він очолив нашу компанію як директор, і ми стали збільшувати команду. Розвивали піар- і дистрибуційний відділи, створили відділ прав, почали потроху видавати дорослі книжки, як українські, так і перекладні. Зараз у нас є кілька редакційних груп, які окремо працюють над художньою літературою, дитячою літературою, нон-фікшн, спецпроектами. Ще було важливо, що в нас з’явився чудовий дизайнер, який і досі з нами працює, Назар Гайдучик. Його обкладинки виділяються з усіх інших, вони є дуже впізнаваними, що в результаті сприяє популярності бренду.
— Незважаючи на те, що ми рухаємося в різних напрямках, дитяча література залишається у нас в топах продажів. Ми жодним чином не зменшили її кількості, вона має перспективи бути і бестселером, і лонгселером. Можна згадати цікаві кейси — наприклад, коли ми робили нові макети обкладинок старої серії «Мумі-тролів» і вона починала просто проривно продаватися. Так само в нас була стара книжка Бодо Шефера «Пес на ім’я Мані», і після зміни обкладинки вона злетіла до топів продажів — і дивовижним чином продається в такому ж темпі, як і багато років тому.
— Ми дуже довго вели переговори, щоби отримати право друкувати в Україні Ернеста Гемінґвея. Розпорядник його літературної спадщини Майкл Катакіс паралельно домовлявся з іншими видавцями; він навіть сказав, що вирішив скласти угоду з російським видавцем в Україні, але потім передумав. Серія книжок Гемінґвея вийшла у ВСЛ, і вона мені дуже подобається. Так само важливим став для мене вихід серії Террі Пратчета. Він був культовою особистістю для любителів фантастики, й дуже шкода, що його вже з нами немає.
— Для нас важливо видавати сучасну українську художню літературу — саме зараз в нас вийшла друком «Амадока» Софії Андрухович. Я не сподіваюся на її комерційний успіх, мені здається, вона не буде продаватися так добре, як «Фелікс Австрія», яка задовольняла інтереси більш великої аудиторії. Цей роман не має всім сподобатися, він містить в собі багато національних тригерів, що будуть болісними для деяких читачів, але в ньому є речі, які в нас ще не проговорювали і які проговорювати конче необхідно.
— ВСЛ — це не просто видавництво: ми намагаємося змінювати культурну інфраструктуру міста. У ньому має бути достатньо книгарень, бібліотек, культурних хабів. Свою першу книгарню ми відкрили на площі Ринок, і це було символічно. Буквально кілька днів тому відкрили книгарню на Галицькій, яка веде до Галицького ринку, — так ніби оживає моя казка про Старого Лева. Там і книги, й дуже добра кава, й сувеніри, й простір для презентацій. Наш офіс із «обкладинками» — це не просто офіс, це як дім. Там книгарня, дитячий садочок, центр дитячого розвитку, місце, де відбуваються зустрічі з письменниками. Власне, в такий спосіб ми намагаємося змінювати обличчя міста.
Винничук
Юрій Винничук — письменник, журналіст, перекладач, редактор, громадський діяч. Автор кількох десятків дорослих і дитячих книг — романів, збірок короткої прози, збірок віршів, енциклопедій, краєзнавчих видань. Укладач двох десятків антологій. Двічі лауреат премії «Книга року ВВС» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» та «Танґо смерті» (2005, 2012), премії «Золотий письменник України», носій титулу «Галицький лицар».
Винничук вже давно вважається львівським письменником номер один. Взагалі‑то він мешкає не в самому Львові, а у його передмісті Винниках, що названо на його честь (жарт). Проте останні десятиріччя Винничук сприймається як саме львівський genius loci, людина, що виражає специфічний дух міста, а також уособлює характерні, суто галичанські ментальні риси.
Андрій Дрозда
Журналіст, літературний критик.
— Юрій Винничук уже з кінця вісімдесятих був відомим у Львові письменником-постмодерністом із хорошим почуттям гумору та здоровою іронією. На початку дев’яностих, у часи політичних і соціальних змін він був ще й провокатором суспільних і літературних дискусій. Можна згадати його містифікацію «Житіє гаремноє», «щоденники Роксолани», що вийшла в газеті «Post-Поступ», де він працював. Газета тоді була дуже прогресивною, цікавою, говорила до авдиторії новою живою мовою.
— Тоді Винничук відповідав настроям свого часу, запиту на шокуючу сміливість слова й свободу думки. Як літературне об’єднання «Бу-Ба-Бу», музика «Братів Гадюкіних» та фестиваль «Вивих», він показував нову естетику, нову реальність. Винничука можна було вважати явищем того ж порядку. Також він був засновником гумористичних кабаре, режисером театру «Не журись». Його можна назвати справжнім трудоголіком; у поєднанні з талантом це стало рецептом успіху.
— Романи, які створили Винничукові ім’я — «Діва ночі», «Мальва Ланда», «Весняні ігри в осінніх садах», — ні з якими іншими не сплутаєш. Авторський стиль, сповнений еротизму, тілесності, іронії, в них був дуже виразний і впізнаваний. Крім того, Винничук не полишав провокувати, хоча треба зазначити, що його остання гучна провокація була художньо значно менш витончена. Йдеться про вірш «Убий підараса», який був більше політичним жестом, прямолінійним маніфестом. Душок тоталітаризму тоді витав у повітрі, й Винничук відреагував на нього у притаманний йому спосіб.
— Від того часу Винничук зробив вибір на користь продуктивності й кар’єри в масовій літературі — звісно, з поправкою на слово «масовість» у наших реаліях. Він став автором бестселерів, книжок, що отримують високі літературні нагороди, творів, які вже екранізують, як «Танго смерті», чи збираються екранізувати. Тепер він претендує на статус нашого Дена Брауна чи то Пауло Коельо, автора, якого читають від старого до малого. Винничук вже не провокує, а розказує яскраві глянцеві історії. Нова книга у нього виходить чи не щороку — зрозуміло, що людина біля станка. Тепер він — якісний ремісник, на якого працює бренд імені. Літературної цінності у його текстах для читача з досвідом майже не залишилось.
— Інша іпостась Винничука, яка проявилася з того вірша про Януковича і загострювалася з кожним днем, — це роль коментатора політичних подій. В принципі він був їм завжди, але раніше він робив це в художній спосіб. Навіть «Житіє гаремноє» мало політичний вимір, воно підривало певні, як ми тепер можемо сказати, вишиватні стереотипи й комплекси; недаремно Союз українок та інші консервативні кола бурхливо реагували на ті тексти. Проте зараз Винничук став таким комічним пропагандистом, порохоботом, який пишається дружбою з прокурором Луценком і приналежністю до числа відданих колишньому президенту Порошенку. Здається, цей статус його тішить навіть більше, ніж статус успішного літератора.
— Естетика Винничука типово галицька. Це естетика родинності, кухонності, в його текстах багато гастрономії, словник їх дуже локальний, сповнений місцевих слів, які вживають тільки в Галичині. В цьому є певний шарм, і це частина бренду Винничука. Крім того, йому властивий особливий тип гумору. Багато жартів, історій, анекдотів Винничук черпає з періодичних видань і книг початку ХХ століття і міжвоєнного часу. Як той бібліотечний кріт він перерив і вивчив усе, що тоді виходило, і дуже добре знає матеріал, з якого росла вулична львівська батярська культура. По суті, саме Винничук задав шаблони тієї естетики, яка тепер так добре комерціалізована.
На каву
Львівська традиція, а тепер і не тільки — цей вислів вже можна почути і в Києві, і в Харкові, і навіть у суцільно російськомовній Одесі. «Піти на каву» для балакучих львівських дівчат — це теревенити у кав’ярні кілька годин, ретельно перемиваючи кісточки всім близьким і дальнім знайомим.
Гаська Шиян
Письменниця, перекладачка. Автор романів «Hunt, doctor, hunt», «За спиною», лауреат Літературної премії Європейського Союзу, премії «Літакцент року».
— По-перше, є дуже класний анекдот, навіть мем, про те, що справжня кава по‑львівськи — це два по п’ятдесят та дві канапки з оселедцем. Тому що ця традиція в Галичині стосується не тільки балакучих дівчат, які ходять «на каву», а в принципі всіх. Тобто «піти на каву» може означати що завгодно, від «поїсти борщу дома» до «пити пиво з дерунами», коли ця «кава» закінчується через дві доби.
— Недавно я зрозуміла, що мені насправді важко оцінити, які львівські штуки є міфологізованими, типовими, а які для людей з інших регіонів є чимось незвичним. Тобто киянин помічає, що це щось суто львівське, а мені здавалося, що так кажуть всюди. Але, коли я почала презентувати свою книжку в різних містах, включно з Києвом, тобто не лише в якихось маленьких містах, мешканці яких часто бувають у Львові, я зрозуміла, що є такі питомо львівські, питомо галицькі звичаї. І що коли я пишу про них у книзі, читачам з Центру чи Сходу може здатися, що я перебільшую і стібусь з рідного міста.
— Останні два роки я живу в Києві, але є львів’янкою й ніколи від цього не відхрещуюсь, хоча стосунки з цим містом і його громадою в мене складні. Я ніколи не вписувалася в стандартні львівські рамки. Звичайно, у Львові і взагалі в Галичині дуже багато розмов про людське око, про те «а що люди скажуть». Насправді чим місто менше, тим цього більше. Чим більше внутрішньої конкуренції в якомусь вузькому середовищі, тим більше всяких пліток, інтриг, обговорень.
— До того ж у Львові є феномен такої собі поверхневої ввічливості. Коли рухаєшся зі Заходу на Схід, відчуваєш, як культура побутового спілкування — в кафе, в магазинах, в сфері послуг — поступово стає більш різкою. У Львові все дуже культурно, там всі висловлювання загортають в папірчик. Є ще один класний мем: коли один львів’янин хоче сказати іншому, що він насправді про нього думає, він це робить так: «Прошу пана, дуже перепрошую, але люди кажуть, що ви — гівно».
— Стосовно кави я неправильна львів’янка, тому що майже завжди п’ю чай. Тобто я в каві не розбираюся, але у Львові є один-два заклади, яким з вибором кави я довіряю. Якщо говорити про якість, добір сортів і витончене гурманство, я розумію, що кава там краща, ніж будь‑де. Це насамперед «Світ кави», який, до речі, є не тільки у Львові, але й в Києві на Подолі. Я знаю, що люблю каву гірку, міцну й не кислу, але це все, що я можу сказати про робусту, арабіку і все таке інше.
— Взагалі зрозуміло, що популярність кави у Львові зумовлена географічно‑метеорологічними умовами: у регіоні переважно низький тиск, люди почувають себе млявими і мають потребу в хімічному допінгу. Особисто я можу випити кави, тільки коли добре виспана і зовсім не маю стресу, бо інакше вона в мене викликає невроз. Але у Львові я все одно кажу: «Пішли на каву», хоча каву замовляю вкрай рідко. Ну а як ти ще скажеш людині: «Підемо кудись вийдемо»? Тільки так!
Галицька релігійність
Феномен, який виділяє галичан, зокрема львів’ян, серед інших українців. Дві третини населення Галичини сповідують греко‑католицизм, при цьому атеїстами себе вважає менше одного відсотка жителів регіону. Релігійні традиції у Львові надзвичайно сильні, вони є найважливішим чинником суспільного життя міста. Мешканцям центральних, південних та східних регіонів країни побожність львів’ян доволі часто здається надмірною й демонстративною.
Остап Сливинський
Поет, перекладач, літературознавець, лауреат літературних премій ім. Богдана-Ігоря Антонича, ім. Губерта Бурди, «ЛітАкцент року».
— Галичина славиться традиційними, показовими формами релігійності Якщо чесно, майже ніде серед країн та регіонів, де мені довелося побувати, я не бачив такої повсюдної практики демонстрування своєї побожності. Це починаючи від масового відвідування церков на великі релігійні свята й по неділях і закінчуючи обов’язковим згадуванням Бога і апелюванням до релігійних тем при будь-якій нагоді в спічах дрібних політиків і посадовців місцевого рівня.
— Релігійність набула у Галичині форми суспільної угоди. Про причини можна довго думати й міркувати, але це явище кидається в очі будь-кому, хто вперше сюди приїздить. Щось подібне я бачив тільки у Галісії, в Сантьяго‑де-Компостелі, це теж крайня західна точка, але Іспанії. Можливо, це якось пов’язано з географією, можливо, в майже однакових назвах є якійсь символічний сенс, але галісійські форми релігійності нагадали мені галицькі — львівські, тернопільські, івано-франківські.
— Якщо говорити про Галичину, пояснення треба шукати в історичних і не таких уже давніх сюжетах, пов’язаних із українською греко‑католицькою церквою. Вона, як відомо, в радянські часи була переслідувана й заборонена, перебувала в підпіллі, але якимось чином продовжувала своє функціонування. Це був певний вияв активної громадянської позиції, як з боку священнослужителів, що, незважаючи на заборону, продовжували релігійні практики, так і з боку вірян, які так само багато чим ризикували.
— Тобто українська греко‑католицька церква у радянські часи в Галичині відігравала роль чинника національної консолідації й культурного спротиву. Її харизма врешті-решт створила специфічну етнорелігійну ідентичність, явище доволі рідкісне для Європи, але поширене у світі. В якості прикладу можна взяти єзидів, групу, в якій національну ідентичність неможливо відділити від релігійної, або, щоби далеко не ходити, євреїв. Ще це може нагадувати ситуацію в Польщі: формулі «поляк‑католик» у Галичині відповідає формула «українець — греко‑католик». Якщо українець не греко‑католик, то він вже якийсь дивний, а якщо він взагалі не християнин, його українськість піддається дуже глибокому сумніву.
— Я виріс у родині, яку можна назвати традиційно галицькою. Мій прадід був греко‑католицьким священиком, відповідні цінності передавалися з покоління до покоління, і в моєму дитинстві це ще було дуже відчутно. Мене виховували в досить суворій, закритій атмосфері, про багато речей не говорилося — зокрема оминалися будь-які статеві питання. Взагалі це велика проблема, яка має своє відображення в соціальній сфері: люди створюють сім’ї, майже не маючи уявлення про базові правила ведення сексуального життя.
— Інша галицька проблема — патріархальність, яка теж дуже тісно пов’язана з релігійністю, з цими греко‑католицькими «скрєпами» — навіть не знаю, як це сказати українською. Вона проявляється в той спосіб, що в галицьких родинах чоловіки / хлопці мають особливий статус, їх огороджують від будь-якої «не чоловічої» роботи — прибирання, готування їжі і таке інше, все це вважається жіночими справами. Вони виявляються абсолютно не готовими до справедливого поділу обов’язків у сімейному житті.
— Один мій знайомий художник, який любить виступати в жанрі соціального тролінгу, якось їхав напідпитку львівською маршруткою. Коли вони проїжджали повз чергову церкву, в салоні чомусь не було помітно хресного знамення, хоча на Галичині у громадському транспорті на церкви більшість пасажирів хреститься. Тут він зривається з місця, повертається до пасажирів і кричить: «Що таке?! А ну перехрестились, суки!» І вся маршрутка без жодного слова, без будь-якого невдоволення взяла й перехрестилася.
— Для оздоровлення суспільного клімату зі всього цього не тільки можна, але й потрібно іронізувати. Дистанціювання, пародіювання, гротеск витягують глибокий фальш із поверхових форм релігійності, за якими часто нічого не стоїть. В мене дуже мало знайомих галичан і взагалі західних українців, які були би справді глибоко віруючими людьми.
Личаківський цвинтар
Меморіальне кладовище у Львові по вулиці Мечникова, 33. Має статус державного історико-культурного музею-заповідника. Засноване 1786 року, воно є одним із найстарших існуючих комунальних цвинтарів Європи. Має понад 300 тисяч поховань, зокрема понад 2000 гробівців, на могилах встановлено близько 500 скульптур і рельєфів та 24 каплиці. На Личаківському цвинтарі поховані Іван Франко, Ірина Вільде, Ігор Римарук, Юліан Захаревич, Станіслав Людкевич, Соломія Крушельницька, Сергій Кузьмінський та багато інших видатних письменників, митців, науковців, громадських діячів.
Юрій Прохасько
Літературознавець, есеїст, перекладач.
— Личаківський цвинтар — багатовимірне явище, і ці виміри дуже різні. По-перше, це не тільки найстарший цвинтар, збережений у Львові, й один з найстарших у країні, але ще й один з найдавніших у світі. Наприклад, він добре старший від паризького Пер-Лашез. Але це не є найголовніше. Не головною є навіть мальовничість цього цвинтаря, яку цілком можна порівняти з тим же Пер-Лашез, чи його ореол престижності. У Львові не дуже важливо, як ти жив, але якщо ти похований на Личакові, це означає, що ти здобувся на визнання. Це так тепер, проте так не було завжди.
— По-перше, заснування цього цвинтаря є безпосередньо просвітницький феномен. То був час Марії-Терезії, за якої Галичина увійшла до імперії Габсбургів. Її син Йозеф II вже був цісарем, який справді вірив у ідеали просвітництва. Річ у тому, що заснування Личаківського цвинтаря пов’язане з уявленням про гігієну. Коли Йозеф II почав впроваджувати свої реформи, один з його декретів передбачав ліквідацію всіх внутрішніх міських цвинтарів, які тоді знаходилися біля кожної церкви. Всі вони впродовж 1780‑х років були закриті. Натомість були засновані чотири великі позаміські цвинтарі, й Личаківський став одним з них.
«У Львові не дуже важливо, як ти жив, але якщо ти похований на Личакові, це означає, що ти здобувся на визнання»
— По-друге, цей цвинтар є відображенням складності Львова. У Римі є цвинтар під назвою «Чементаріо нон католіко», тобто некатолицький цвинтар, там ховали не католиків. Феноменом Личаківського цвинтаря є те, що він загальнохристиянський, єдине вилучення в тому, що він був не єврейським. На Личаківському цвинтарі можна поруч побачити могили греко‑католиків, римо‑католиків, вірменських католиків, лютеран, православних і хрещених євреїв — наприклад, визначну родину гуралів Бачевських.
— Третій вимір полягає в тому, що Личаківський цвинтар має характер палімпсесту. Ми вичитуємо там найважливіші часові верстви, які мали у Львові й в Галичині за останні понад двісті років. Бачимо там австрійських урядників, службовців, адміністраторів, потім польських офіцерів, письменників, скульпторів, інтелектуалів, бачимо важливий процес полонізації австрійських прізвищ, бачимо українських істориків, композиторів, шляхтичів. Єдине спільне в них те, що всі вони були християнами й померли у Львові.
— Також ми бачимо могили, які ми можемо безпосередньо пов’язати з важливими історичними подіями — з Листопадовим повстанням поляків проти Російської імперії 1830–1831 років, з Весною народів 1848 року, зі Січневим повстанням 1863 року. Окремою великою частиною Личаківського цвинтаря є так званий «цвинтар польських орлят». Він свідчить про важливі процеси середини XIX сторіччя, процеси взаємного віддзеркалення і динамізації двох важливих націоналізмів, польського й українського, які врешті-решт вилилися у війну за галицький спадок 1918–1919 років.
— Тут же ми бачимо, починаючи з 1939–1941 років й у великій кількості після 1945 року, дедалі інтенсивніші вкраплення совєцьких поховань. Спочатку це прості могили радянських офіцерів з червоними обелісками й золотими зірками, потім між давніми гробівцями щоразу більше й більше з’являється могил радянської номенклатури з російськими написами — високопоставлених партійних чиновників, військовиків високого рангу, службовців, науковців, інженерів і так далі. Все це в тому ж палімпсестичному вимірі сусідування, а не секторування.
— Ще один вимір настільки очевидний, що я би хотів про нього менше говорити — це вимір промінентності, знаменитості. З якогось часу стало очевидно, що це є головний християнський цвинтар Львова, а ще з якогось — що він дуже репрезентативний. Множення поховань знаменитостей вело до примножування його престижності. І то є не тільки лексикон видатних мужів і жінок XIX — XX століття, але й ще ціла енциклопедія Львова й Галичини.
— А ще особисто для мене дуже щімким є те, що ми називаємо last but not least. Цей цвинтар положений на пагорбах так званої Погулянки, серед велетенських старих дерев. І натурно, і скульптурно він є пронизливо, несамовито гарний.
!FEST
Холдинг емоцій «!FEST» — мережа концептуальних авторських ресторанів та інших проектів. Заснована 2007 року Андрієм Худо, Дмитром Герасімовим та Юрієм Назаруком. Першим закладом мережі стала «Криївка», ресторан на площі Ринок, 14, з інтер’єром у вигляді польової криївки УПА. Він не має вивісок, на вході треба сказати гасло-пароль, страви подають у військовому посуді.
До складу «!FEST» також входять «Мазох-cafe», зроблене за тематикою творів Леопольда фон Захер-Мазоха, де подають їжу з афродизіаками, Жидівська кнайпа «Під Золотою Розою», де нема цін і з офіціантами можна торгуватися, «Дуже висока кухня», ресторан без меню, де замовлення приймають кухарі, «Найдорожча ресторація Галичини», що відтворює атмосферу масонської ложі, а шалені ціни передбачають такі ж шалені знижки, і ще багато знаних креативних закладів і мереж («Львівська майстерня шоколаду», «Львівські пляцки», «П’яна вишня» тощо).
Юрій Назарук
Співвласник холдингу, автор концепцій його ресторанів.
— Я вважаю, що успіх холдінгу «!FEST» зумовлений поєднанням трьох людей, які є абсолютно різними. Кожен з нас фокусується на своїй частині справи й менше переймається іншими сферами. Моя робота — генерувати ідеї, а мої партнери займаються фінансами, стратегічним плануванням і втілюють ці ідеї в життя.
— На почату я носився з ідеєю «Криївки», хотів зробити простір на межі ресторану, театру й музею. Мушу сказати, що «Криївка» доклалася до того, що тепер, коли я повертаюся до країни, прикордонник говорить «Слава Україні!», і я хочу себе вщипнути, чи мені це не сниться. Адже коли ми відкривали цей заклад, нам всі казали, що це націоналізм, що так не можна. Але «Криївка» пропускала більше півмільйона людей на рік, і до неї досі стоять черги.
— Коли ми створювали нашу компанію, одразу домовилися про п’ятнадцять закладів, бо не було сенсу об’єднуватися заради одного. Можливо, це вплинуло на подальші кроки. Більшість власників ресторанів діють по класичній схемі: будучи інвесторами, вони наймають дизайнерів, кухарів, людей, які пишуть їм якісь концепції, — і так стають собі рестораторами. А для нас кожний проект був великою частиною нашого життя. Ми дуже щільно влазили у все, чим займалися, й продумували кожну дрібницю.
— Ми намагалися не просто зробити якусь стилізацію, а розповісти й візуалізувати цілу історію, щоби кожна людина, яка до нас прийде, брала в ній участь. Теми Захера-Мазоха, УПА, масонів завжди були важливими в середовищі львівських інтелектуалів, до якого кожен із нас так чи інакше долучився. Наприклад, я працював у «Дзизі», і вона по суті мене виховала, а хлопці мали дотичність до журналу «Ї». «!FEST» є нащадком всіх цих середовищ.
«Не скажу, що ми вигадали щось принципово нове, але, мабуть, нам вистачило яєць зібрати все це і не переступити межу в кожному нашому проекті»
— Чимало наших проектів існують на межі фолу. Непростий період був із Жидівською кнайпою, це й справді складна тема. Але для нас було важливо почати про це говорити. Коли одна половина людей каже «Це ок!», а друга «Так не можна!», то для мене це великий успіх. Ми ініціюємо дискусію, а в дискусії якщо й не завжди народжується істина, то принаймні завжди є спроба її народити.
— Ми багато вигадали, але є також багато речей, які не до кінця реалізовані. Їх ще треба добре напрацювати, бо вони є дуже незвичними для ресторанів. Наприклад, для «Найдорожчої ресторації Галичини» було важко знайти людину, яка би там не просто працювала, а постійно жила у цій квартирі, зустрічала гостей і робила вигляд, що ніякого ресторану тут нема.
— Протягом всієї нашої діяльності нас супроводжували скарги й позови. Галичани не люблять, коли такі самі люди, як вони, роблять успішні проекти. До речі, першим, хто виступив проти «Криївки», було Товариство воїнів УПА — для них криївки навряд чи асоціювалися з веселощами. Я мав з ними важкі розмови, бо це їхня історія і ми мусили поважати їхню думку. Але ми вважали, що наші відвідувачі, у тому числі поляки й росіяни, завдяки «Криївці» будуть більш позитивно ставитися до цієї теми.
— Люди зі Східної України негативно ставилися до УПА тільки через боязнь та невігластво, бо вони про це нічого не знають. Вони банально не мали можливості довідатися правди, їм це не викладали в школі, їхні батьки мали інші погляди, вони не могли прийти в книгарню і почитати про це книжку — вони знали тільки те, що розповіла їм радянська пропаганда. Коли ми це зрозуміли, то трошечки змінили напрям нашої діяльності й надали їй більш освітнього характеру.
— Не скажу, що ми вигадали щось принципово нове, але, мабуть, нам вистачило яєць зібрати все це і не переступити межу в кожному нашому проекті. Я вірю в те, що все робиться задля чогось. Принаймні ми поставили собі за ціль не просто заробити гроші, а зробити наше місто й нашу країну кращими.
Ресторация Бачевских /Кумпель
«Ресторация Бачевских» (Шевская, 8) и два ресторана «Кумпель» (ул. Винниченко, 6; просп. Черновола, 2б) принадлежат к сети Kumpel’ Group, но заметно выделяются среди других ее заведений. Оба «Кумпеля» (название, означающее «товарищ», «коллега», восходит к батярскому сленгу), удачно расположенные на границах Старого города, снискали славу отменных пивных ресторанов с богатой региональной кухней. А еще — с забавными фишками вроде «пивной сиськи»: правильно потрогав статуэтку Венеры за грудь, можно налить себе кружку пива.
Что касается «Ресторации Бачевских», то это заведение для Украины совершенно уникальное. Залитый естественным светом зал со стеклянным потолком, огромное количество зелени, щебечущие в клетках птички, авторские напитки, вкуснейшая еда — в общем, сущий рай. Обещаю и торжественно клянусь: если после пандемии мне посчастливится выжить и не обнищать, приехав во Львов, я первым делом приду в «Ресторацию Бачевских» и почувствую себя счастливым как никогда.
Марк Зархин
Ресторатор, общественный деятель, меценат. Основатель и совладелец Fast Food Systems («Пицца Челентано», «Картопляна Хата»), «Рестораны для гурмана» («Яппи», «САЛО»), Kumpel’ Group («Ресторация Бачевских», «Кумпель», «Голодний Микола» и др.)
— Сперва была «Пицца Челентано» — первый ресторан мы открыли в 1998 году во Львове. Это наш основной ресторанный бизнес, мы придумали эту торговую марку и распространили по всей Украине. Двадцать лет назад украинская гастрономия находилась на таком уровне, что было стыдно, и мы решили сделать не так, как все. Тот ресторанчик был невероятно успешный, на улице стояли огромные очереди, он, несмотря на то, что был крохотный, быстро окупился. Мы почувствовали успех и стали активно открывать новые рестораны — более ста в течение шести лет.
— В начале двухтысячных я почувствовал, что просто множить рестораны и масштабировать бизнес мне неинтересно. Увлекся историей галицкой кухни и понял, что в гастрономии есть два направления: ресторанный бизнес и ресторанная культура, часть нашей бытовой культуры и, что самое главное, нашей идентичности. Это то, чего не хватает Украине: мы не можем идентифицировать себя в мире. Гастрономия должна в этом помочь: очень важно что, как и где мы едим.
— О галицкой кухне тогда очень мало говорили, хотя она чрезвычайно интересная и с богатой историей. Мы с друзьями создали Клуб галицкой кухни и стали серьезно ее продвигать. В конце концов во львовском ресторанном сообществе произошел переворот. Если 10–12 лет назад в городе открывались в основном итальянские и японские рестораны, в общем, какие угодно, кроме галицких, то сейчас почти все новые заведения — это рестораны региональной галицкой кухни.
— Львов славен вовсе не кофе и шоколадом. Кофе — это вообще по большей части миф, а шоколад появился у нас только в середине XIX века. Львов славен пивом, которое здесь стали варить почти со времен основания города. Есть свидетельство, что еще в XIII веке в цеху пивоваров был конфликт, за разрешением которого они обращались к городской власти. История львовского пивоварения нас вдохновила, мы открыли свою первую пивоварню и свой первый ресторан галицкой кухни «Кумпель». Меню там было не как приложение к пиву, а большое и разнообразное. Скорее пиво было бонусом к еде, а не наоборот.
— На следующем этапе мы решили показать исторический контекст. Когда‑то в центре города жили в основном поляки, австрийцы и евреи, а по окраинам — украинцы. Соответственно была кухня городская и кухня околиц. Мы создали два ресторана: львовской городской кухни, это «Ресторация Бачевских», и украинской кухни, «Голодний Микола». Рестораны совершенно разные и по кухне, и по интерьеру, и в целом по духу, но оба интересные.
— «Ресторацию Бачевских» мы посвятили семье Бачевских. Кстати, именно благодаря им водку стали пить в ресторанах: до них нигде в мире этого не делали. Во Львове до Бачевских водку пили только дома, в шинках и мордовнях — так львовяне называли тесные и неуютные кнайпы с грубой едой и постоянными драками. Водка, ликеры и наливки, которые производили Бачевские, стали фантастическим трендом и сильно повлияли на развитие гастрономической культуры.
— «Ресторацию Бачевских» мы открыли в тяжелый для страны период, как раз в начале войны. Тем не менее ресторан просто взлетел. Понятно, что эклектичный интерьер «Ресторации Бачевских» не соответствует тому времени, которому она посвящена, но создать атмосферу для нас было важнее, чем выдержать стиль. Мы специально сделали ее такой, чтобы человек, зашедший к нам из серых будней, почувствовал себя абсолютно по‑другому, чтобы он оставил за порогом все неприятности, проблемы и стрессы. Вообще‑то такими мы пытаемся делать все наши рестораны. Это ведь не просто место, где люди принимают пищу, потребляют белки, жиры и углеводы. В ресторане человек должен отдохнуть, оттаять, ну и, конечно же, вкусно поесть, а если захочет, то и выпить.
— Что касается «Кумпеля», то первый такой ресторан мы сделали в начале Лычаковской, где был один из батярских анклавов, и в нашем логотипе мы это использовали. Я считаю, что батярская культура еще живет среди старых львовян; например, мой тесть — старый батяр и большой любитель «Кумпеля», он там постоянно находится. Да, возможно, мы эксплуатируем батярский миф, но для нас он не настолько важен, как история галицкой кухни и львовского пивоварения.
