З англійської переклала Тетяна Савчинська
Львів: ВСЛ, 2021
Мадлен Тієн — канадійська письменниця малайсько-китайського походження. Її прізвище транслітерують у книжці то Тієн, то Тьєн. Але, як би там не було, ця жінка з азійським прізвищем написала чудову книгу, яка відкриває українському читачеві такий Китай, про який він знає доволі мало. У тексті викристалізовується наша спільність, китайці тут — не дивні чоловічки із далекої незбагненної Азії, а братній народ, народ-товариш, котрий пережив не менше за нас, коли наші краї хворіли на комунізм. Та, власне, навіть більше, подекуди значно більше.
Подружжя, які роками мусили жити порізно, бо влада вділила їм роботу в різних містах. Музиканти, котрі мали перекваліфікуватися і вийти працювати на заводи, бо музика була визнана чимось контрреволюційним і надлишковим. Горобці, яких треба було винищувати, бо вони начебто пошкоджували врожай. Мене дуже вразила сцена, коли оркестр було вигнано у поле й змушено грати, аби горобці не мали змоги сісти спокійно на землю; грати аж доти, допоки вони не падали неживі. Отак шпарко рубалося зайве: геть усю музику й всі консерваторії (лишилося лише кілька дозволених опер і один оркестр для пані Мао), геть негідних горобців, геть вишукані книги та їх переписувачів (у табори!) і врешті геть молодь, яка вийшла на площу Тяньаньмень і зважилася подати голос (танками її, танками!).
Ми добре це відчитуємо, наші діди й батьки на власній шкурі те саме відчували. Ми також чудово знаємо, що таке заборонена література та самвидав, як треба ховати свої думки й постійно чимось жертвувати заради партії і світлого майбутнього. Знаємо, як гинуть будь-які творчі починання за умови, що всі мусять бути рівними та однаковими. Тому історія про трьох талановитих музикантів влучає туди, куди слід.
Текст мінорний, повний моторошних порівнянь, як-от: «У дворі стояла нещасна різдвяна ялинка. Вона мала такий вигляд, наче хтось намагався задушити її гірляндою з мішури». Подеколи тут є жарти, але вони, як той про буддійського монаха, що попросив у електрика просвітлення, — не дуже й смішні.
Мадлен Тієн розмірковує в тексті про музику: наскільки багато вона може передати, наскільки потужною силою може бути. Письменниця каже, що музика — як час, кожну її ноту можна збагнути лише вкупі з іншими нотами й опираючись на те, що було поруч, «немов той чоловік, який вдягав на себе кілька шарів одягу, або бабуся, що носить у собі всі свої спогади». Однак народ, чи то партія від імені народу, каже зняти усі шари одягу й цілковито позбутись спогадів, вимагає стати чистими й голими і не засмічувати свої думки «такими дріб’язковими клопотами, як музика і любов». В Радянському Союзі принаймні не забороняли любов та музику.
Старанно виконаний переклад, насичений гарними рідковживаними словами, такими, як «внівець», «остаріти», «цяпотіти». Читається текст легко, і видно, що в нього вкладено багато праці.
Ця книга розповідає родинну історію з китайською невдалою революцією на тлі, подібно до опису революції на граніті у романі «Іван і Феба» Оксани Луцишиної. Роман, ймовірно, сподобається тим, хто цікавиться класичною музикою, історією музики та просто історією. Написано в стилі «все, що ви хотіли б дізнатися про студентські протести на площі Тяньаньмень, але не знали в кого спитати» — живо, зсередини, дещо надміру драматично, але таки красиво.
