З англійської переклала Олена Оксенич
Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2020
Роман «Заповіти» — продовження «Оповіді служниці» Марґарет Етвуд — став однією з найпомітніших «жіночих» антиутопій. Його можна порівняти із «1984» Орвела. Письменниця проектує гіперпатріархальний світ, де жінки цілковито позбавлені прав. У них немає змоги працювати і розпоряджатися грішми чи голосувати, нема можливості вільно пересуватися, розпоряджатися своїм тілом та його репродуктивною функцією. Більше того, їм не дозволено вчитися читати, лише малювати й вишивати хрестиком. І останнього вчать лише дівчат із багатих сімей.
Доньки Командорів, тобто заможних батьків, чують у своїх школах приблизно таке: «Ми шляхетні квіти, які слід тримати в теплицях, інакше на нас налетять, обірвуть пелюстки». Отже, дівчатка мусять бути цнотливими, побожними та слухняними. Інакше вони скотяться в самий низ суспільства і стануть шльондрами, Служницями, які в Гілеаді є узаконеною кастою сурогатних матерів, що не мають жодних прав на власних дітей. У них навіть немає імен. Є щось схоже на слов’янське по батькові, якого вони набувають, потрапивши в бездітну родину.
«Письменниця проектує гіперпатріархальний світ, де жінки цілковито позбавлені прав. У них немає змоги працювати і розпоряджатися грішми чи голосувати, нема можливості вільно пересуватися, розпоряджатися своїм тілом та його репродуктивною функцією»
Загалом система жіночих каст мала такий вигляд: найнижчі — Служниці; далі Марфи, які, власне, і були служницями в традиційному сенсі слова, не призначеними для розмноження чи статевих розваг; Еконожини — себто дружини бідних чоловіків; Дружини, які виходили за багатих; і Тітки, котрі навчали молодих дівчат і навертали у свою віру знедолених іноземок. Кожна група жінок мала свій особливий одяг, який добре ховав їхнє тіло від сповненого небезпек світу.
Якщо в першій книзі йшлося про Служниць, то в «Заповітах» Етвуд зосереджується на становищі юних дівчат та Тіток. Це гостросюжетна історія про кількох заможних дівчат, які з усіх сил намагались уникнути заміжжя, та дівчинку, яку немовлям вивезли з Гілеаду до Канади. Етвуд протиставляє гілеадський «режим пуританської теократії» ліберальній Канаді, до якої найчастіше тікають біженки.
Релігія оточувала дівчат численними заборонами. Їм не рекомендують мати найкращих подруг, не можна кататись на гойдалках, «бо ж спідницю може підняти вітром і хтось може під неї зазирнути», чи будь-яким іншим чином приваблювати до себе чоловіків. І в жодному разі не можна сповідувати іншу релігію. За єресь і відступництво вішали, так само, як і за перелюб.
Мова персонажів десь на третину складається із прославлянь Бога. Без них не обходиться жодне вітання, прощання, вибачення чи подяка. В Гілеаді не припустимо вживати лайку чи згадувати пекло. Статеві органи («сороміцький куточок з багатьма ухильними назвами») та сексуальні взаємодії втратили свої імена. Дівчата не знали слова ментруація, говорячи «скоро між моїми ногами мала з’явитися кров».
Також цікавим є дитячий фольклор, просочений страхом смерті. Наприклад, ось одна з пісеньок, які в школі співали дівчата: «Хто висить там на Стіні? Фі-фай-фідл-о! Служниця. Як ім’я її? Фі-фай-фідл-о! Була (тут ми вставляли ім’я однієї з нас), вже нема. Фі-фай-фідл-о! Дитинча в собі несла (тут ми плескали по своїх пласких животиках). Фі-фай-фідл-о!» Або іще одна: «Раз — убивство, два — цілунок, три — малюк, чотири — трунок, п’ять — жива, шість — сконала, сім — упіймалась, бо тікала!»
Переклад непоганий. Симпатично українською звучить «Родомобіль» (аналог швидкої допомоги для вагітних) чи «переддубний список» (щось таке, що треба зробити, перш ніж врізати дуба). Перекладачка невимушено вплітає у мову персонажа слова колискової: «хай вовчок не кусає за бочок». І суттєвих помилок майже немає, хіба лиш випинається слово «репелент» (засіб від комах).
Словом, раджу почитати і обіцяю, що, незважаючи на позірну безвихідь, все закінчиться непогано. І ключову роль у цьому «непогано», звісно, ж відіграє жінка.
