З англійської переклав Остап Гладкий
Харків: Віват, 2020
Образ Цирцеї дуже цікавий. Він надихав багатьох відомих авторів, як-от Овідія, Джойса, Велта, Олді і навіть ту ж Етвуд. І хоч в класичній грецькій міфології ця постать згадується лише побіжно, в романі «Цирцея» Медлін Міллер їй відведено головну роль.
Американська письменниця переписала на новий лад фрагменти з грецьких міфів, що стосувалися Цирцеї — доньки вогненного бога сонця Геліоса та німфи Персеї. Чарівниця в цьому романі набула людських рис. Перед нами вже не просто жорстока й самодостатня дивачка, яка жила самотою на безлюдному і безбожному острові та перетворювала чоловіків на свиней. Читач має змогу побачити її слабкою нелюбленою дочкою, недолугою бунтаркою, яка всупереч волі богів дає напитися Прометею, самотньою нянькою молодшого брата, який згодом зрадить її довіру, покинутою коханою та прихильницею смертних. І водночас вона — могутня чарівниця-травниця, здатна змінювати подобу живих істот, любляча мати, мудра жінка й наставниця для неслухняних дочок дрібних богів. Себто авторка позбавляє міф чорно-білості та показує нам всі відтінки сірого, увесь спектр почуттів справжньої жінки, усю невпевненість, мінливість, зляканість і разом із тим силу. Боги й богині у Міллер мають людські обличчя. Ми розуміємо їхні думки й емоції.
Цирцея в цьому романі не так вже й сильно відрізняється від людей. Вона, як ми знаємо, особлива: у неї схожий на людський і немилий вуху богів голос та не надто виразна зовнішність. Тому її ваблять смертні, які здатні прийняти її за свою і не завжди можуть розпізнати в ній богиню. Цирцея, хоч і безсмертна, і має значно вищий поріг чутливості, усе ж знає, що воно таке біль, бо не раз їй судилося попектися в прямому і в переносному сенсах. Тож людські страждання їй цілком зрозумілі. «Недосконалість видавалася втіхою: зморшки навколо очей, струпи на ногах, обрубки пальців», мозолі, рубці, шрами — усе це вабило Цирцею, бо було щире, справжнє, показувало, яку ціну платили смертні за те, щоби прожити своє коротке життя. Боги були вічні й байдуже споглядали, як змінюються земні покоління. Історія з Прометеєм дуже добре показує, що боги не мали жалю до людей. «Я думала колись, що боги — це протилежність смерті, — каже Цирцея наприкінці книги, — але тепер бачу, що вони мертвіші від усього, бо незмінні й нічого не можуть втримати в руках».
Міллер з глибоким осудом описує патріархальний Олімп. Батьки, що визначають, коли дружинам варто перестати народжувати і як покарати неслухняних доньок, викличуть у читача обурення. Батько чарівниці Геліос виглядає типовим аб’юзером, який, розлютившись, обпікає доньку своїм палючим промінням і ніколи не перестає за нею стежити з небесної колісниці. Опинившись далеко від дому, поза батьківською опікою, Цирцея почувається нарешті щасливою. І якщо ми візьмемося шукати її на умовній шкалі «добре / погане», то порівняно з класичними міфами Цирцея Міллер суттєво зміститься в позитивний бік. Вона тут не лиха розпусниця, що затримала Одіссея, котрий прямував до коханої Пенелопи, — цей герой був зовсім не проти. І на свиней вона моряків перетворювала лише тому, що ті щоразу прагнули зґвалтувати її.
Це гарна реконструкція міфа, збагачена авторськими деталями та насичена красивими образами. Наприклад, смертні були слабкі, «як пластини грибів», а місце, де Цирцея гуляла зі своїм першим коханим, було «заросле важкоголовими нарцисами». Також тішить доладний переклад і багата й милозвучна мова перекладача, який вживає слова на кшалт «зайдиголова», «відчайдуха» чи «гнівливий».
