Лесь Герасимчук
Луна шофара
К.: ГРОТ, 2000
Я перечитую цю збірку — цей Київ 90‑х, де було значно ближче до братського світосприйняття. В ній переважно той модернізм, з яким ми зустрічаємося, наприклад, у Ігоря Римарука. І Лесь Герасимчук з червня цього року — десь там, поруч із Римаруком…
Саме Лесь Абрамович на початку 90‑х, з усмішкою («усмішки мої благобутні») відкривав мені складні речі культур, і такими словами, яких я тоді ще не чула. Ось і в цих віршах вони: «оспалість», «лістостебний», «чамренний». Перекладач релігійних і філософських текстів, він мав простоту сказати: «на простір глянув Бог / і появив мене». Його вкоріненість в давні світи промовляє в збірці античними іменами та образами. Тут і благословенна латина, яку висвітлює простий ґніт: «І при світлі ґноту — omne ignotum». Всі ці Ендиміон, Селена, Венілія… А до музи любовної поезії він подеколи звертається ніжно та по‑приятельськи — Ератко.
Взагалі тепло, приязнь — домінанта цих віршів: «досконаляться тепло чуття і слова», «Це просто так не розповісти: / те, що було колись теплом…» Так ще й тому, бо книга, складена з віршів різних десятиліть (70–90), наскрізно київська: «Але бог і пес — / для Києва гучно. / Київ — це кручі / і космосів два мільйони…»; «де Либідь згадує давність / блукливі очі каштанів / мене проводжають підруч / з дощем по розмитій бруківці»; «як завше немає склянок в автоматах / п’ю з листя гіркаву квітневу вологу / / оце вже і ранок / на Лаврі хрести зайнялися / і гомін живого / вже чутно лунає з Подолу»; «догоріла остання Beга / за похмурим хрестом Володимира». Але це зовсім не означає виключно захопленої лагідності, поет пише про «нашу київську безгомінь», як «тіло київське розірване на слова беззмістовні». Нічого дивного для 1988 року: «глухий, оглухлий, неймовірний час… / я часточка твоя, моє безчасся». Давньогрецька муза змушена була потрапити у невластивий контекст: «в нас полігімнії колимні», — а «в космосі лишилось тільки двох: / моє безчасся й час для ката». У віршах 90‑х особливо відчувається «злоба дня». Поетові вдається поєднувати тодішні реалії з образами античного світу: «осінь палає верховнорадно / пригадують зорі лад дорійський» пише він у 1993‑му.
Та найближчий мені Лесь Герасимчук у миттєвих взаємопідсилюваних замальовках почуттів і пейзажу: «де верес тіней з ніг моїх / всю силу випив, / я бачив найсяйніше з видив: / твоїх зневір нещезну доброту. / / Всі люди, звірі, щезники, — / все спало в ойкумені, / і десь у печі дотлівав дубняк, / а листя непоховане лежало / та бризкало в пітьму живою кров’ю». І навіть київські трамваї йому в поміч: «це ще лицарі а не трамваї / це ще королі а не ліхтарі одноокі / їм кожна пташина / червонокнижна росянокирейна / приносить по одній нуті промінній / по‑старосвіцьки загорнутій у хустку». Відчуваю його батьківську підтримку в цих словах: «ні — треба триматись, зупинка трамваю / я долю свою / на вільне умощую місце».
