Ірина Шувалова
каміньсадліс
Львів: ВСЛ, 2020
Ця збірка — переможниця книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2020» в номінації «Поезія». Цікаво, що, поки я не почала її читати і не дізналася про походження її назви з назв окремих частин «камінь», «сад», «ліс», мені ввижався коштовний «камінь садліс», як існують яспіс і сардіс… І наче підвішений у повітрі есей Костянтина Москальця дуже пасує до цієї мандрівки стихіями: «…цим звукописом неприховано розкошують, як першими іменами у Раю, власногубно, самоязично створеними, а коли той звукопис розсипається, западає млосна, лячна й солонкувата темінь, рана розверзається консептична, гріхопадіння власної мови у невимовність розпочинається».
Кость Москалець недарма називає авторку цієї книги жінкою-віщункою: неможливо без тремтіння читати вірш, в якому «брат говорить з-під каменя до сестри». Надто по втраті брата. Ці вірші прориваються зримими заклинаннями: «затули мені серденько рот і ніс / щоби запах смерті в нутро не ліз…» Мене і в попередніх збірках Ірини Шувалової вражало вміння говорити про смерть. І тут знову наочність присутності її — у вірші «Наші мертві»: «наші мертві пускають глибоке коріння / в наші види й роди (…) наші мертві ростуть уже вищі за нас / наші мертві несуть нам у вузликах час…» Недарма Ростислав Семків як член журі «ЛітАкценту року» написав, що це книжка про смерть. Проте, як усяка значна книжка, вона не обмежується одною темою.
«Жодна вагома українська книга не може зараз обійтися без віршів, викликаних війною. У Ірини Шувалової це не тільки російсько-українська війна, але й сприйняття югославської»
Мертва людність цих віршів немовби розпорошує смерть, вона стає не явищем, а наче іншою субстанцією: «від мого діда до твого — стільки не їхніх воєн і лих / стільки мертвих — що в себе на плечах ці мертві легко втримують всіх живих». Перед читачем ніби краєвид згори, в якому все поєднане з усім, «слово зав’яже у вузол стрілу і стрільця». Щось схоже відбувається на полотнах Брейгеля, де кожен робить свою дрібну роботу, але все присутнє, все суще має втекти в отвір однієї лійки. Однак єдина релігія тут — природа та кохання: «скоро я стану тобою настільки незмінно / що й перейшовши із літа у сутінь осінню / ми не загасимо сонячних наших сплетінь». Проте в цьому пантеїзмі «мусиш боліти / всім довгим хребтом / доки щось тобою — життя». І головне — не переривати творчості, бо «раз нагодуєш тишу — / буде ходити слідом».
Розставання в коханні викликає відчуття безпомічності, таке саме, як було колись у дитинстві та буде в старості: «тече нізвідки ріка дитяча ріка стареча». Образ ріки, води в цій книзі, як і інших стихій — визначальний: «ти з кожним видихом довшаєш скоро ти вже ріка». І любов у ній — риба… А миша, мабуть, як хтонічний символ, найчастіше сновигає рядками… Авторка вільно впускає в себе сутності потойбіччя: «язик мій зміїний роздвоєно на плакання і мовчання».
Родинні фотографії, розділені на шматки, теж символізують в книзі, мабуть, дискретність спогадів та образів у цьому переповненому ковчезі. Вірш «Гора» — немов паросток з тої гори, звідки проросла «Поема гори» Цвєтаєвої. Як я люблю ці перегуки, як от з «Мандрівником» Аполлінера (цикл «велика риба нью-йорк» або модерністичний Париж) чи Римаруковим «Їм несть числа. Вони ідуть…» (фрагмент «степом»)! Гостре око поетки прозирає сутності до нутра, до «тельбухів». Прислуговуються їй і незвичні рими: парку / крупа, порту / вишпортуючи, флейти / тече, й ти.
Жодна вагома українська книга не може зараз обійтися без віршів, викликаних війною. У Ірини Шувалової це не тільки російсько-українська війна, але й сприйняття югославської. З моторошними поетичними визначеннями: «війна — це велика теплиця, в якій вирощують порожнечу / на продаж».
Схильність до образних визначень — у крові цієї поезії: «поезія — це коли в розпачі від власної німоти / вчишся писати як немовлята повзти», «поет це кошик / що в нього кладуть дитя / аби пустити його рікою». Ще мені подобається така думка Ірини Шувалової: «Поезія — це водночас говоріння чужими голосами як своїм, і своїм — так, наче він чужий. Це вміння жити в чужих голосах, як у покинутих шпаківнях». З цим висловлюванням перегукуються рядки з вірша «дива», одного з моїх найулюбленіших у цій збірці: «розкриєш людину — а звідти море / і хвиля тебе раптово збиває з ніг».
