Маріанна Кіяновська
Живі перетворення
К.: Дух і Літера, 2020
Філософи так чи інакше намагалися примирити людську свідомість з неминучістю смерті. Спробу зробити це поетичними засобами втілила Маріанна Кіяновська. Для поетки смерть не є остаточною, «смерть і біль — / Насправді радість з часу того боку». Така смерть спокійна й прийнятна, як на початку фільму Довженка «Земля», і не є кінечною: «Я її усе ще пам’ятаю…»
Смерть у цій книзі не виглядає жахом, а — одним зі ступенів перетворення. Тим більше, що «Хай би як страх не знесилював, поневолюючи, звичайну смертну людину, він не має влади над людиною‑свідком», — як написав у передмові Костянтин Сігов.
Все у світі перетікає у все, але важливо вдивлятися, розрізняти стихії та стани. По суті, життя і є таким розрізненням. Так, із смерті один з виходів — любов: «…і любов насущна і черства / Всіх рятує — світло і надсадно». «Любов — це усе, що стається в щокожному світі». А ось як Маріанна вміє в одному слові — «яблóні» — вмістити цілу частину власного життя, своє перекладацтво з польської: «Коло яблуні чи яблоні / Мить погрію живі долоні».
Осягнення триває в певній послідовності: «Навчитися світла, а потім навчитися тіла». Несповідима в своїй молитві, поетка проговорює глибоко метафізичні та межові речі: «Добрий Боже, прийми у рану / В безнастанності безнастанну». Виявляється, про смерть теж треба просити в молитві, головне, назвати інші важливі віхи життя: «Дай мені чудо всерадості неопалиме / Чашу повторення досвідів, сяйво — і смерть». Той світ уявляється світом «без часу, де небо — не є, але жде». Може здатися, ніби особистість повністю віддана владі вищої сили, але «уміння хотіти» — чи не найважливіше з умінь. Самоумаління обертається величчю божественної природи в людині. Триває літургійність світу й особистості: «Я вільна тільки в час метаморфози (…) Я вільна лиш воскреснувши, і вмерши, / І знов перетворившись у живе».
Для цих віршів потрібна особлива герменевтика, виключно поетичною чи теологічною тут не обійдешся. В них — рідкісна у своїй вдалості спроба зафіксувати мить перетворення: «Я скрізь і вся. Мене ніде нема. / Є криптопам’ять у її триванні».
У цих текстах немає жодного зайвого слова, деякі з них ще набуватимуть значення для читача згодом, в міру досвіду, «Як сльоза, не вийнята з плачу». Перед нами книга вдячності й радості. Читаючи її в час особистої кризи, людина відчуває світлі можливості та починає бачити вихід: «Перетворюю біль у політ — / І радіється, діється світ».
