* * *
ну, припустимо, гасиш світло, молишся в темноті
трохи плачеш — тому що чаша нічна пуста
Господи, Ти мене чуєш? — бо я ще й не на хресті
а таке ніби мене вже зняли з того хреста
і я лежу на землі навзнак — ну, точніше, тіло лежить
вже йому не до сліз тепер — може, і на добро
тільки час і далі живе, ятрить — не жени мене не тужи —
і пульсує, ввігнаний глибоко під ребро
* * *
хвиля, ти, набігає, от-от, набігла
стирає лінію межи мною і ще-не-мною
якби тут був сніг ти обпікав би мене снігом
якби тут була гора ти став би горою
твоє обличчя, твій силует, і берег
ластиться біля тебе, води, на твоїм краю
що дається за час без тебе, про тебе?
напевно, місце в раю
* * *
а тепер, мій Господи, вже нема і Петра
він боявся води — та яким би не був — він був
і попереду тільки неба чорна діра
роззявляє рот — ну давай сюди скорботу свою, журбу
тільки ти, мій Господи, десь на чатах світу стоїш
відділяючи тьму від світла, битий шлях — від ріки
зойк — від літери, «у» — від того, що «між» —
бо скорбота — то та ж любов, лише прочитана навпаки
* * *
жити звикаєш невтішено неопалимо
так щоб довкола ні дерева ані води
десь Киринейчик гуляє по Єрусалиму
досі із гамірних місць не дійшовши сюди
так ніби я ще вцілію уникну офіри
так ніби слово чи біль чи утрата — то зле…
правду казав Ферекід, та ніхто не повірив —
час не минає, точніше — минає, але… —
* * *
Господи, розпач — природа його така —
ходить по колу, передає привіт Геракліту
Господи, з мого ребра витікає ріка
і на своєму шляху змиває усе зі світу
поки відкрита рана болить, пече
поки зростається кістка моя, основа —
Господи, втіш мене словом моїм же — бо як іще?
темна моя голова не знає іншого слова
* * *
…а із тіла мовчання тонко цідився час
не у чашу землі не в долоні центуріона
а кудись у гарячий всесвіт — щоб не погас
ані місяць його ні сонце ні зір виноградні грона
а із тілом мовчання прощатися краще тут
на краю цього неба і моря в пітьмі утрати
поки ще не світає і поки вони не йдуть
до пустої печери свідчити і чекати
* * *
…і раптом вечір настав
і дивишся — он далека зоря не боїться бути сама
і думаєш — Господи, порахуй до ста
а далі немає чисел
може і вічності теж нема
бо як же її убгаєш у плач у німі кути
у цю міру речей у прихистки сліз і сліз —
— у міру що нею стає кожне слово
з якого ти
немов із зорі ніяк не зістрибнеш вниз
* * *
скільки знищених доказів скільки відрази німої
скільки паперу невинного скільки рівнів утрати
набрякають слова жалем до себе самої
а це вже останнє чим вони мали би набрякати
не хочеться бути сильною взагалі не хочеться бути
хочеться вірити в Бога у чудо у щось знаменне
…я лежу на землі, відмовляюся від цикути —
щоб цикута, своєю чергою, відмовилася від мене
* * *
тремтять вечірні небеса — у глибині, вгорі
ще тільки присмерк загуса — і жодної зорі
котрі проріжуться прорі-
коли обсяде тьма
о тій безпам’ятній порі що з темряви сама
мов очі всесвіту сліпі — що кліпають — і все
вогкі — на мапі — на стовпі — що небеса несе
кудись у безвість у світи без болю без мокви
без присмерку в якому ти темніша від трави
без низини і висоти без часу без скорбот
росте їх світло —
й ти рости
не боячись
не бо —
* * *
час божевільних листів
сад неживих скульптур
чорне каміння осені
птах її золотий
от куди ти хотів от у яку сльоту
тут нікого нема —
хоч і є куди увійти
час божевільних рік що струменять увись
час неживих судин
час незнайомих мов
от куди ти хотів —
зрештою, хоч кудись
де не заллє вода
сліду від підошов
* * *
тут початок пустелі і ти наслухаєш уперто
як піски шелестять і шукають дороги по зорях
по нічному шосе
каміони ідуть на ларедо
і лопочуть вітрила іще недалекого моря
тут повітря мов лінза з розпливчастим склом — і як лінзу,
ти береш його в руки —
і дивишся в сизе, безкрає —
хтось із крові тобі вимиває невтомне залізо
поки кров на залізі іржавіє і висихає
* * *
як море стугонить як дихає цей берег
і як тремкий пісок здіймається із дна
ніхто з нас не помре
коли нічна галера
собою зачерпне багряного вина
морська вода гірка — чи ж це не ласка Божа
так легко проника в посудини легень
чи ти мені не шлях чи я тобі сторожа
у кожній чорноті що бризкає із вен
бо ми ще тут
ще тут —
а десь під океаном
горить ядро вогню на дні на глибині
прощай себе, прощай — навічно, безнастанно
бо ти пливеш, бо ти ще світишся мені
Про автора:
Оксана Луцишина — письменниця, поетка, перекладачка, авторка чотирьох збірок поезії, збірки оповідань та двох романів. Лауреатка кількох літературних премій, зокрема, «Гранослов», «Привітання життя», премії Фундації Ковалевих. Народилася 1974 року в Ужгороді, виїхала на навчання у Сполучені Штати, де захистила дисертацію з компаративістики. Викладає українську мову і східноєвропейські літератури в Техаському університеті у місті Остін.
