З китайської переклала Аліна Дорічева
К.: Сафран, 2021
Кумедні й екзотичні «Історії Сахари» розповідає тайванська письменниця, бунтарка та мандрівниця, що писала під псевдонімом Саньмао. Плекаючи мрію стати першою жінкою, яка перетне самотужки пустелю, вона оселяється у маленькому містечку Ель-Аюн. В 70-х воно було столицею Іспанської Сахари, і там квартирували іспанські легіонери. Тож воно видавалось найбільш безпечним для іноземки, котра приїхала туди з Іспанії після студій в Мадридському університеті.
Втім посеред пісків не варто говорити про зручності чи безпеку в тому сенсі, в якому ці слова вживають європейці. Переїзд у дику патріархальну Сахару був дуже відважним кроком для самотньої жінки. Приймаючи таке рішення, авторка вочевидь не усвідомлювала всіх небезпек пустелі або не хотіла їх усвідомлювати. Тож можна сказати, що Саньмао пощастило з тим, що її давній приятель Хосе погодився їхати з нею, вчасно запропонувавши їй руку і серце.
Африканський побут, описаний в «Історіях» дуже детально, дотепно й привабливо, був таки нелегким. Скажімо, жило молоде подружжя в будинку з дірявим дахом, крізь який нерідко зазирали до них у вітальню сусідські діти та застрибували кози. Відчувався брак певних продуктів та води у баку (питну воду можна було купувати лише у крамницях). Посилки з-за кордону йшли довгими місяцями. І ціни були захмарними, тож молодята витрачали майже все, що заробляли.
Та вони все одно не могли натішитися красою пустелі, сходами й заходами сонця, безмежними просторами й міражами, красивими глиняними фігурками тамтешніх майстрів і, власне, людьми. У своїх записах, схожих на щоденник мандрівниці, Саньмао показує Сахару як дивину й водночас намагається максимально зануритися в натовп, бути відкритою до цілком чужої культури і сприймати пустелю та її мешканців людяно. Вражає рівень її емпатії до далеко не завжди приязних місцевих людей, сахараві, котрі постійно все зичать або крадуть, але не рвуться допомагати в скруті; завжди просять, щоб їх підвезли на авто, навіть якщо вам не зовсім по дорозі; використовують працю рабів; нападають на самотніх жінок і не вважають зґвалтування християнки гріхом. Саньмао намагається допомагати всім: вона навчає грамоті місцевих дівчат, лікує хворих мусульманок, котрі не зважаються йти до лікаря-чоловіка (ділиться з ними аспірином і пломбує зуби лаком для нігтів), намагається підтримати сім’ю німого раба та врятувати від жорстокого самосуду дружину місцевого повстанця. Наша космополітка усміхнено дивиться на немитих дітей і в’язнів, на недотепу-продавця, якого розводить на гроші заморська дружина, і на дівчат-наречених, які не вміють лічити, тому навіть не знають свого віку.
Зачаровує легкість письма Саньмао. Вона жартує про складні речі та часто сміється сама із себе. Наприклад, вражає її розповідь про свекруху, якій вона з усіх сил намагалась догодити. Так сильно старається, що зовсім не помічає свекрушиного приязного ставлення до неї. Або як Саньмао врешті-решт вирішує здати іспит з водіння, чи як лізе по скелі, щоб подивитись, як африканки миються раз на кілька років.
Щирість, відкритість і легкість письма роблять цю книгу доступною читачам на всіх континентах. Тож зовсім не дивно, що було продано понад 15 мільйонів примірників цієї збірки історій.
