Вано Крюґер
Розчахнута квітка
К.: Laurus, 2020
Утім, позбавлений комплексів підхід до імперської спадщини хоч і рідко, але трапляється в сучукрліті. Зокрема у книжці поета й філософа Вано Крюґера «Розчахнута квітка», що складається з 14 текстів, більшість із яких є передмовами чи рецензіями на поетичні збірки. В анотації це видання голосно названо роздумами про «канон української поезії», що включає такі імена, як Олег Лишега, Василь Голобородько, Петро Мідянка, Емма Андієвська, Іван Драч, Микола Воробйов і Тарас Шевченко, але, якщо чесно, великих літературознавчих відкриттів Крюґер не робить.
Не заходячи далі загальників (на кшталт: Емма Андієвська є «найхарактернішим поетом‑сюрреалістом з усіх, хто пише українською мовою»), автор розлого цитує вірші, а приправляє все пафосом, більше схожим на стьоб («…сакральне знання, що дозволяє Всесвітові рухатись і наповнює його Світлом — щасливі ми, що Василь Голобородько пише вірші!..» тощо). Відтак найцікавішими в цій книжці видаються не есеї про українських поетів, а ті, що присвячені довколакультурним питанням: «Закрите суспільство і його друзі», де Крюґер доводить, що фестиваль «Київські лаври» не є «путінським шабашем»; «La Liberté guidant le peuple» — до сімдесятиліття Алли Пугачової; «Ох, тяжела ты, шапка Мономаха!: навздогін гайпу щодо Кобзаря», у якому йдеться про проєкт «Квантовий стрибок Шевченка» Олександра Грехова, котрий рішучо засудили і спробували фізично знищити праворадикали.
Власне, сміливість Крюґера писати про цікаві для нього й неприйнятні для частини патріотичного середовища речі складає головну цінність «Розчахнутої квітки». Висновки, яких він доходить, майже не відрізняються від цитованих вище міркувань Оксани Забужко: «…Здорова культура включає і перетравлює все… Бо — що багатша культура, то вона сильніша. І байдуже на Третій Райх чи на Держдуму РФ», одначе ми розуміємо, що самої позитивної згадки про Пугачову нині цілком достатньо, аби отримати ярлик ватника.
Звісно, нічим серйозним наразі це не загрожує, однак у фіналі крюґерівського есею відчутний страх умовної праворадикальної диктатури, яку нібито вигадали кремлівські пропагандисти, але виразно відчувають на собі, приміром, учасники прайдів. Джерело цього страху — непевність середньостатистичного інтелігента, який завтра може виявитися ворогом нації, адже ми не знаємо, «чиї дії суспільство цінуватиме і заохочуватиме більше: того, хто створює, чи того хто знищує?».
