Олена Стяжкіна
Смерть лева Сесіла мала сенс
Львів: ВСЛ, 2021
Від есеїстики, адресованої обмеженому колу читачів, перейдемо до художньої прози, що розрахована на ширшу аудиторію та й за персонажів має простих людей. Важлива деталь: простих людей із Донецька. Саме про них ідеться в романі Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс» — тексті, що не дає однозначних відповідей, уникає виховного пафосу й позбавлений іронії, на відміну від тематично дотичного «Мондеґріна» Володимира Рафеєнка.
Зав’язка роману припадає на 1986 рік, коли в донецькому пологовому декільком батькам запропонували назвати немовлят «в честь героического борца… Эрнста Тельмана, лидера немецких коммунистов, зверски замученного фашистами в Бухенвальде» — так ці родини поєднуються спільними долями й сюжетом однієї книжки. Авторка доводить нарацію до наших днів, переходячи з російської мови на українську, що мало би символізувати зміни у свідомості персонажів, які віднаходять національну ідентичність і звільняються від імперського минулого. Не всі зміни видаються мотивованими й переконливими, як невпевненим є й українське письмо авторки в порівнянні з природним для неї російським, однак, можливо, у цьому й полягає концепція. (Принагідно зауважу, що роман належить до тієї групи родинних саг сучукрліту, де важко розібратися в гілках сімейних древ, а характери через надмірну кількість лишаються непрописаними.)
Звісно, не всі персонажі навернулися на українське, частина з них і лишилась у світоглядних рамках «русского мира», але не цей, сказати б, ідеологічний страх залежності є головним для Олени Стяжкіної та її героїв. Значно потужніше лунає тут нота відчаю через незначущість звичайної людини в сучасному світі та — вужче — у контексті російсько-української війни. Маленькі люди, ці мешканці Донецька, постають перед читачами ніби пасажирами «Титаніка», приреченого на загибель, але хто про них згадає по їхній смерті? Ніхто, наполягає авторка! Натомість про вбитого лева Сесіла з національного парку в Зімбабве знають усі (ви знали?). Його смерть привернула увагу до проблем тварин, натомість війна на Донбасі мало цікавить як світову, так і українську спільноту. Така паралель видається дещо маніпулятивною, але, можливо, авторка не змогла вигадати для роману влучнішої назви. У суті ж речі вона має рацію — і від цього стає справді страшно.
