Веніамін Блаженний
Світло мандрів і розлуки
К.: Дух і Літера, 2021
Влітку 2021 року в київському видавництві «Дух і Літера» побачила світ книжка перекладів українською поезій білоруського поета, що писав російською, Веніаміна Блаженного: «Світло мандрів і розлуки». Перекладачки — Юлія Шекет, Наталія Бельченко та Ія Ківа. Передмову написав Дмитро Строцев.
Заголовок цього тексту — рядок з вірша про Бога, але те саме Веніамін Блаженний міг би сказати й про себе. І поет не втомлюється нагадувати нам про Господнє милосердя, яке — у всьому: «Милосердя зорі та лози виноградної, / Та грайливої хвилі в піску невагомої, / Милосердя пташини — душі безпорадної, / У блакитному вирії стрімко зникомої…» (переклад Юлії Шекет).
Деякі риси поетичного мислення Веніаміна Блаженного мають відповідники в традиції української поезії ХХ століття, наприклад, існує, мені здається, перегук з образним поглядом Богдана-Ігоря Антонича. Антонич мовить про себе у віршах: «Захоплений дітвак, / захоплений красою, / один із тих бурлак, / які живуть росою». А ось рядки Блаженного: «Боже, я згоден на долю малої блощиці, / Тільки би божого світу торкатись ледь чутно, / Чути зітхання землі, і травиці, і глиці…» (переклад Юлії Шекет). Антонич, що називав себе поганином, писав про таке перевтілення як про доконаний факт: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, / на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».
Оскільки одна з наріжних тем Веніаміна Блаженного — тема смерті, в книзі широко представлені його вірші, присвячені феномену смерті, батькам, які пішли у засвіти. У смерті багато іпостасей, одна з них — бути в руках Бога іграшкою, яку він дає дітям, а дітьми для нього є люди: «— Дай мені кораблик смерті / Білий! —» (переклад Ії Ківи). Але який Танатос без Ероса? Й у відвертому дослідженні аспектів кохання цей поет не має собі рівних. Варто назвати вірш «Кохання» 1948 року в перекладі Ії Ківи. «Усій природі була зрозуміла мова жінки, що хоче, / Жеребець покривав кобилу, / Кобила розуміла Анну повніше, ніж Крейцерова соната», — чи багато можна пригадати авторів, які писали подібним чином у ті роки? Мені спав на думку тільки вірш Павла Васильєва 1934‑го «Стихи в честь Натальи» з рядками «Славлю все цветы на одеяле, / Долгий стон, короткий сон Натальи…» Якщо не брати до уваги тексти з 11 числа «Литературного обозрения» 1991 року.
Але ставлення Веніаміна Блаженного до жінки в близькості заслуговує на окреме дослідження: подеколи вона отримує на горіхи майже як у середньовіччя — за зваблення. Однак сама вона — з категорії кішок, птахів і цвіркунів (а як відомо, тваринам Блаженний надає перевагу перед сонмом янголів, і ладний читати вірші тільки в товаристві трьох кішок). Але найчастіше за все — це зв’язок рівних: «Маленький клаптик порядності. / Жінка могла би прикрити ним тільки верхню частину піхви. / А чоловік — ще менше…» (переклад Наталії Бельченко).
Веніамін Блаженний в близьких стосунках і зі сферою метафізичного, але без зайвого амікошонства. І це викликає особливу прихильність до нього. «А хіба ви знаєте, чим мене годувати, чим поїти, / Раптом я їм лише зірки та п’ю материні сльози…» (переклад Наталії Бельченко). Спілкуванням із душами померлих інспіровані численні вірші поета. Бога він теж максимально наблизив та, не применшуючи величі, наділив доступними для людини властивостями: «Він волоцюжка вічний і жалобний, / І не радіє власній грішній славі» (переклад Юлії Шекет). Тема єврейства в цих віршах неминуче виводить до теми концтаборів, гетто та Бабиного Яру. Веніамін Блаженний прожив набагато довше за Богдана-Ігоря Антонича і міг сказати: «— Я наляканий всесвіт, піщинка предвічного страху…» (переклад Юлії Шекет).
Перекладачка Юлія Шекет написала в післямові: «Для Блаженного суть життя — розлука». Я згодна з нею, що «Блаженного важко читати (перекладати поготів) — не так у технічнім, як у моральнім сенсі». Вірші у книзі згруповані в розділи, заголовки та підзаголовки яких теж чимало мовлять про поета та персонажів його лірики: «Повернутися мрію…», «Вічний хлопчик», «Так чутно голоси їх неземні…», «Розсипається тіло на частки душі…», «Збережи далечінь». Серед сучасних авторів також існують наділені особливим знанням, ті, кому відкрилося глибинне. Для них Дмитро Строцев започаткував премію маргінальної поезії пам’яті Веніаміна Блаженного.
