№3-5(179-181) 2021

№3-5(179-181) 2021

Тема Миры Елены Придуваловой

Шо читать

Смотреть все

Шоиздат №3-5(179-181) 2021

ЕРВЕ ЛЕ ТЕЛЛЬЄ



АНОМАЛiЯ
(уривок з роману)

 

А я вам кажу — ви спите, і я також сплю.
Чжуан-цзи

Істинному песимісту відомо, що вже надто пізно для песимізму.
Віктор Мізель «Аномалія»

I.

Чорний, як небо
(березень-червень 2021 року)

 

Є одна неймовірна річ, яка була завжди вища за розум,
знання і навіть за геній — це нерозуміння.
Віктор Мізель «Аномалія»

БЛЕЙК

Найпростіша річ — це когось убити. До того треба вистежувати, пасти, міркувати, кумекати, а потрібної миті — кидатись сторчголов. Саме так — сторчголов! Треба докласти зусиль, аби Всесвіт звузився — до дула рушниці чи леза кинджала. Оце й усе. І не варто ставити запитання, не варто віддаватися своїй люті, слідувати якомусь протоколу або методі. Блейкові все це відомо — причому відомо так давно, що він і забув, відколи це знає. Та коли знаєш це, решта приходить сама собою.
Своє життя Блейк будує на смерті інших. І будь ласка, не треба моралі. Хочете поговорити про етику — Блейк відповість статистикою. Адже (і Блейк одразу хотів би перепросити за ці слова) коли міністр охорони здоров’я скорочує бюджет, відмовляє десь у томографі, десь у додатковому лікарі, десь у реанімаційному відділенні, то навряд чи міністр усвідомлює, що відбирає життя у людей. Авжеж, відмовка відома: відповідальний — не винний. З Блейком усе навпаки. Зрештою, виправдовуватися він не збирається — до біса дурні сентименти!
Вбивати — не покликання, а дар. Якщо хочете — стан душі. Блейкові одинадцять років, його ще не звати Блейком. Він сидить поруч із мамою у «Пежо», вони мчать по шосе неподалік від Бордо. Швидкість нібито не висока, та ось дорогу переходить пес, від удару їхнє авто відхиляється злегка, мама волає, тисне на гальма, мабуть, тисне занадто сильно, авто робить зигзаг, глухне двигун. О Господи, синку, лишайся в машині! О Господи, тільки не залишай машину! Та Блейк не слухається, йде за мамою. Він бачить сірого коллі, від удару гортань вилетіла із горла, з рани на шосе тихо струмує кров, але собака не мертвий, він ледь чутно стогне, рюмсає, мов немовля. Мама бігає, мов очманіла, вона панікує, очима шукає Блейка, щось без упину бурмоче, збирається викликати швидку. Мамо, це ж пес! Це просто собака! Коллі спускає дух на асфальті, його покручене тіло стискається у неприродній позі, підстрибує у судомах і слабшає — пес агонізує на очах у Блейка, а він із цікавістю спостерігає за тим, як життя залишає тварину. От і все. Хлопчик удає смуток (так, як він уявляє смуток), щоб не тривожити маму, та насправді він не відчуває нічого. Тим часом мама кам’яніє перед трупом пса. Блейк непокоїться, смикає її за рукав: мамо, ходімо! Нащо ти тут стовбичиш, адже він помер. Ходімо! Я ж запізнюся на матч!

Євген Чигрин



ОПiВНiЧНИКИ i ПОЇЗДИ

 

* * *

Там, де падає сніг, паротяги ідуть по воді.
Б. П.

По холодній воді поїзди в Поронайську ідуть,
Погляд свій провідник піднімає на синю звізду,
Він махає рукою до потягу взимку, співа навесні,
І написано прописом «Nord» на зупинки стіні:
Твій двійник засинає в зеленім купе, як в собі:
Сновидіння цвіте, і архангел сидить на гербі
Незнайомого місця і курить тютюн від чортяк,
І хлопчисько стоїть, мов якийсь із минулого знак.
Поронайський состав до Парнасу дотягне навряд:
Зазирнути у пекло — бо як парадиз розгадать? —
Це простіше, ніж рими лускою життя притаїть,
І архангел продовжує зверху в затяжку курить.
От зупинка. Вагон провідник відкриває. Душа
Вийшла в м’ятім своїм і прямує кудись не спіша
По воді чи по суші... Ти випустив слово. Ти сам
Торочив щось таке опівнічникам і поїздам.
Ангел в окулярах — зрить в південь — двійник-одинак,
Піч погасла, хто бився, відбився від рук він однак...
Паротяг постоїть, стане ніби казково-морський,
Стане слухати знову, як тужить твій голос живий.

Владимир Ткаченко
(группа «Ундервуд»)



В том городе

В том городе, где ты меня не ждёшь,
А лишь мечтаешь похудеть напрасно,
С утра торговки, солнце и галдёж
И в лекционном зале молодёжь
Всё узнаёт о спектре инфракрасном.

И где такой у попугая вид,
Как будто он летит на баррикады,
Со стягом в клюве так и норовит
Дать бой врагам за птичий алфавит
И пенсию (а больше и не надо).

В том городе, заметном со спины,
Потрёпанном, как все твои былины,
Возможно всё: не спать и видеть сны,
И пережить три ядерных войны,
Употребляя на ночь витамины.

Там есть на старой площади кафе,
Которое старей, чем эта площадь.
Осталось в прошлом аутодафе,
Но грешники всё так же подшофе
Несут свои прокуренные мощи.

В том городе река неглубока,
И, на безрыбье вдоль нее гуляя,
Ты поправляешь локон у виска,
Бретельку сняв с плеча исподтишка,
Но до конца его не оголяя.

И мысли, как бездомные коты.
И их концерт ты разогнать не в силах.
Но лишь для ощущений полноты,
Возможно, эти перечтёшь листы,
Испачканные в вордовских чернилах.

 

Максим Кучеренко
(группа «Ундервуд»)



* * *

Баку, Ичери-Чехер, 1967.
Бриллиантовая рука.

«Черт побери», — говорил Никулин, ломая руку.
И дым подымался вверх, и вставали тени, и смеялся Баку.
Подходили люди,
И спрашивали они Никулина:

Почему ты такой странный?
У тебя брат странный?
У тебя жена странная?
У тебя фотоаппарат сломался?

И несли они Никулина в храм огнепоклонников,
И клали они Никулина возле святилища,
И закрывал он глаза. И тысяча ветров
Останавливала дыхание.
И небо открывало свои кингстоны,
И тысяча ворон, черные как нефть,
Слеталась к руке Никулина,
И в клюве каждой вороны горел бриллиант.
И спрашивал Никулин у ворон:

Почему вы такие странные?
Ваши птенцы странные?
Ваши мужья странные?
Или у меня фотоаппарат сломался?

И хохотали вороны, и падали бриллианты прямо на землю.
И вырос из каждого бриллианта небоскреб.
И поехали в Баку туристы,
И стали они ходить на то место, где упал Никулин.

«Черт побери», — ломали они руки,
«Черт побери», — ломали они ноги,
Но с ними уже ничего не происходило.
Ничего.