№3-5(170-172) 2020
Тема ЖИР КАДНИКОВА
Шоиздат №3-5(170-172) 2020
Яна Дубинянская
ВЕСНА
— Тут, — говорит Любко.
Нагибается пошарить под ковриком. Именно под этим, справа, а не возле соседней двери. И не остается никаких сомнений — тут.
Сомнения были раньше, когда мы шагали в ранних мартовских сумерках по мокрому асфальту, я адски устала и мало что могла разглядеть из-за сонной Володькиной головы на плече. Пахло дождем и промозглостью, и легкой гнилью уходящей зимы, и чуть-чуть — морем; а может, про море я себе и выдумала. И только разглядев в лучах случайных фар зеленую решетку вокруг школы на перекрестке, вычислила, что улица — та.
Когда мы свернули в проход между домами, засомневалась из последних сил, тот ли это двор. Их было два-три совершенно одинаковых, когда-то я вечно ошибалась и забредала не туда... Подъезд, единственный из всех — на высоком, в восемь ступенек, крыльце... потом этаж... квартира.
Любко добывает из-под коврика ключ, со второй попытки отмыкает дверь, впихивает в темный коридор сначала нашу с Володькой спортивную сумку, затем свой рюкзак. Выключателем клацает уже где-то в глубине квартиры; кажется, в большой комнате. Вхожу, прикрывая Володькины глаза ладонью лодочкой.
— Туда, — машет рукой Любко. — Хрущевская распашонка. Знаешь, подо что их проектировали?
Очень странно слышать, как он говорит по-русски. И непонятно, зачем — мы же тут одни... не может, что ли, переключиться обратно с тех самых пор, с вокзала?..
Прохожу в маленькую комнату. Диван стоит на том же месте; разумеется, другой диван. И письменный стол, тоже другой. На нем вместо аквариума — компьютер. Стены, насколько видно в рассеянном свете, проникающем из гостиной, оклеены однотонными пупырчатыми еврообоями.
Кладу спящего Володьку на диван, возвращаюсь.
Алексей Зарахович
ВОДЯНОЙ
1
Свет от реки такой
Как зажег костры Водяной
Как зажег? Просто, говорю —
Чиркнул окунем по Днепру
Окунь-воин, о чем горишь
Полосатый ветер кружишь?
...Дым — холодный, огонь не злой —
Бродит Киевом Водяной
Оксана Осмоловська
КОЖЕН НАСТУПНИЙ КРОК — ЦЕ ПАСТКА
КОЖЕН НАСТУПНИЙ КРОК — ЦЕ ПАСТКА
1.
доживи до вівторка. ну ж бо. ще трішки, люба.
дотерпи до вівторка. ну боляче. ну прости.
не дивися на вікна. із них випадають люди.
а дивися в майбутнє. у нього впадаєш ти
як у море — ріка. холодна швидка і вперта.
ти сама собі шлях. і просто по ньому йди.
дожила до вівторка? радій. бо могла і вмерти.
а тепер ти можеш дожити до середи.
2.
кожен наступний крок — це пастка. та що там: ціле життя — це пастка,
яку послаблює тільки вірш, написаний поспіхом від руки.
я відпускаю хороших людей, за яких трималася, щоб не впасти,
і вони даленіють і меншають, перетворюючись на крапки.
я довго буду летіти вниз, і спочатку мене триматиме вітер,
а потім триматимуть інші люди, яких я теж колись відпущу.
кожен наступний крок — це крапка, за якою — слово з великої літери,
яке розростеться і вкриє від болю,
неначе дерево від дощу.
Павло Коробчук
перед пришестям
у пісочниці хлопчик із дівчинкою спілкуються, мов святі,
він перекладає лопатку зі своїх архангельських рук у її — господні:
«поглянь, у навколишньому світі — сотня тисяч світів!
як же нам навчитися жити серед цієї безодні»?
вона бере лопатку, нагрібає на купку пісок, на дотик — холодний,
і бурмоче під ніс, ліплячи долонями вежу високого замку:
«жити треба так, щоби люди турбувались одне про одного,
все інше докладеться само собою, так мені мама казала».
він дістає з рюкзака рукавички і дівчинці простягає.
рюкзак — із піску, рукавички з піску, і місто, і парк, і лопатка,
і замок, і холод, й планета, й піщана пташина зграя,
що розсипається в жовтому небі перед пришестям білого і лапатого.
